Краєзнавець Юрій Дахно збирає унікальну колекцію старожитностей Чернігівського краю

Краєзнавець Юрій Дахно збирає унікальні старожитності Чернігівщини. Його колекція розташована у п’яти хатах в селі Москалі Чернігівського району. Краєзнавець зібрав більше 10 тисяч найрізноманітніших експонатів, це: предмети побуту, інструменти, одяг, картини, скрині, рушники тощо. Про кожну річ Пан Юрій знає її історію. Головна мета – зберегти старовинні знання, культуру і традиції для наступних поколінь.

Ми відвідали пана Юрія Дахно безпосередньо в його помешканні в селі Москалі і записали це інтервʼю. Представляємо вашій увазі «Велику розмову» з цією непересічною людиною, яка щиро захоплюється і зберігає нашу побутову спадщину.

«В НАШОМУ РОДУ ВСІ ЧОЛОВІКИ ВИШИВАЛИ»

- Ми зараз знаходимось у с. Москалі, в одній із хатин, яку наш сьогоднішній герой начинив цими чудовими старовинними речами. Краєзнавець Юрій Дахно. Хто ще Ви? Краєзнавець, письменник, історик, як ще Вас називають?

- Ой, навіть сам не знаю. Хто як хоче, так і називає. А я себе називаю колишнім сільським поштарем.

- Це факт з вашої біографії, бо Ви раніше тут у сусідньому селі працювали на пошті, так?

- Так, був очільником поштового відділення.

- Як Ви, поштар, прийшли до такого хобі, чи не хобі, а це сенс життя у Вас зараз, збирати такі чудові старовинні речі. З якого віку це почалось?

- Я вважаю головним поштовхом була генетична спадковість, тому що в нашому роду чоловіки вишивали. Зокрема це був мій прадід Андрій по батьковій лінії. Як любов до вишивки з’явилась, до ткацтва, до рукоділля, то мабуть, разом із ним і прийшла любов до витворів мистецтва таких. Хотілося їх збирати і бачити.

Найперше, що ми збирали, це у далекому дитинстві, збирали череп’яники по городах, городища тут поблизу нашого села є такі давні, то з цікавими візерунками.

Юрій Дахно

- Череп’яники – це від посуду залишки?

- Так, залишки посуду, фрагменти посуду давнього. Річка у нас тут Бичавка, то річка підмивала берег і вимивала якраз дуже гарні фрагменти кераміки. Або щось по городах таке валялось. А другим були монети. Перший був мідний п’ятак, який знайшов мій батько, і який супроводжує мене вже десь 53 роки мого життя, поруч зі мною той п’ятак. Пізніше вже почав колекціонувати такі речі, як текстиль і різні предмети побуду. Це також був свій поштовх: розповіді родичів за втраченим під час розкуркулень. Першими експонатами, які з’явилися в моїй колекції, це були повернені, виміняні або викуплені речі моїх предків.

- Ви знали, що це саме ті речі, які забрали?

- Так, тому що, як з молотка тоді продавалось це все. Забирали скриню у хаті, коли розкуркулювали, тягли до колгоспної комори, а потім вже в коморі діставали почергово скрині і хто скільки дасть, як своєрідний аукціон або «з молотка» називали в селі.

- І багато вдалося повернути?

- Ні, не багато. Справа в тому, що були розкуркулені, потерпіли майже всі в селі. А ті, що не потерпіли, це були або організатори цього розкуркулення, або голодомору, або його прибічники, або ті люди, які знаходили компроміс з цією владою. Вони здебільшого продавали десь за Дніпром або на базарах, прогулювали, пропивали. Тобто воно на відстань кудись пішло. Але ж деякі речі все-таки вдалося повернути, зокрема сорочку, рушник.

Ще є дорожні сундуки учасників Першої Світової Війни іменні. Їх за плечима навіть носили. Розповідала моя баба, що пам’ятала, як батько прийшов з армії з війни, і на ременях за плечима сундук.

«МЕНІ ДУЖЕ ІМПОНУЮТЬ РУШНИКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ ХІХ СТОРІЧЧЯ «КОСМОСОМ», НА НИХ ПРОГЛЯДАЄТЬСЯ ДАВНЯ-ПРАДАВНЯ СИМВОЛІКА»

- Чи можна перерахувати кількість артефактів, які у вас зараз є?

- Чесно признаюсь, що не знаю.

- Це тисячі, чи це сотні?

- Ні, це тисячі, можу з впевненістю сказати, що це більше за 10 тисяч експонатів. Бо ось як, навіть, узяти рушники, то введених до каталогу лише тисяча, трошки більше за тисячу. А ще скільки не введених, так це я старі лише вводив, давні. А ще сучасні.

- У Вас і рушники, і якісь предмети побуту, і великі глобальні станки. Що у Вас ще є?

- Якщо по текстилю взяти, це рушники, одяг, настільники, наволочки і таке інше. Якщо по інших предметах побуту, то - ткацькі станки, їх десятків зо два зберігається у фондах. Ось ви можете побачити задіяні. Може б я задіяв і більше, бо я можу це зробить, справу в тому знаю, але місця не вистачає. Хоча моя мрія така є, якби була можливість, я б поставив десяток чи більше з різновидів ткацтва.

- І все це зберігається в п’яти хатах? Чи скільки їх у Вас?

- В п’яти, якщо рахувати ще хату в якій я живу, що також напівхата, напівмузей. Просто, що хоч і є охоронні сигналізації, найцінніше все-таки тримаю біля себе, ближче до себе.

- Що б Ви віднесли до найціннішого серед Ваших експонатів? Що таке прямо унікальне?

- По-перше, я дуже ціную родинні реліквії, які дісталися. Всі ці прадідові рушники, які збереглися, родові дерева. Потім дуже імпонують мені, і я ціную ткані рушники Чернігівщини ХІХ сторіччя «космосом». На цих рушниках проглядається давня-прадавня символіка. Якраз у цій хаті, де ми сьогодні сидимо, показано ткацтво, декілька зразків таких рушників Ви можете побачити.

- Тобто це автентичні візерунки, не ті, які були згодом нав’язані, як Ви мені розповідали, це автентичне, те що було на Чернігівщині століттями?

- Це воно йшло із давна, і це знання трималося аж до початку ХХ сторіччя, люди знали які вони оберегові знаки зображують на своїх рушниках. А вже в ХХ сторіччі звичайно воно було втрачене.

- А чому «космос»? Що це таке, це якісь космічні істоти?

- Дійсно космос і в прямому розумінні. Є такий рушник з зображенням вищих сил, тобто з зображенням богів є рушники, літальні агрегати проглядаються. Проглядається постать високої богині неба, або «матері всього сущого» називають. Ось рушник, який Ви бачите, це вже єдність трьох світів, це вже треба піднімати Велесову книгу, тут три світи Нави Яви і Прави. Дуже глибокі корені і дуже глибокий зміст у цих рушниках.

- Ви сказали, що ткацтво – це у Вас така сімейна справа і підкреслювали, що чоловіки, начебто, не займались цим, а у Вас от саме чоловіки займались ткацтвом. Розкажіть про це.

- Я би не сказав. Якщо заглибитись, то ткацтво була справа і чоловіча, були ткачі чоловіки. А це вже ближче до кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя вже дивно було, що чоловіки ткали.

- А у Вашій родині це зберіглося.

- Зберіглося, але тут не тільки навики прадідівські далися в знаки, а ще по материній лінії нас прозивали ткаченками, наш рід. Тобто були дуже обізнані з ткацтвом.

- І Ви продовжуєте цю традицію, продовжуєте займатися ткацтвом, вишиваєте?

- Можу це робити, але розумієте, у мене тільки дві руки. Якби було більше рук, може б я щось… Я можу тільки мріяти зараз, будувати плани.

- То ви зараз не займаєтесь?

- Можу сісти хоч зараз, он бачите, започатковані два станки тут, можна сісти і працювати за ними. Я знаю, як налагодити кросна ці, як зробить основу, заправить. А вже надто складного мені не доводилося ткати, хоча знаю, як його ткати і як його зробить.

Так вважається, що назва села походить від військовослужбовців, які після повернення Любецької волості до Великого князівства Литовського у 1508 році та залишились на цій території. Але там згадується не саме село, а москальська прикордонна гать охоронна, застава якась, і декілька прізвищ військовослужбовців, які залишились на цій території. І серед прізвищ є прізвище Василевич. Так от оці Василевичі у нас здавна, вони одні з перших тут були. Ото мій прадід Василевич Василь Андрійович, нащадок. Взагалі Перша писемна згадка про село 5 червня 1661 року в ратушній книзі Чернігова згадується про володіння Москалями чернігівським полковним обозним Олександром Ковтуновичем.

«НІХТО НЕ ДУМАВ, ЩО НАШЕ СЕЛО, ЗДАВАЛОСЯ, ЗАБУТЕ БОГОМ І ЛЮДЬМИ, ЛЯЖЕ НА ШЛЯХУ ВОРОЖИХ КОЛОН»

- Ви сказали, що можете мріяти і будувати плани, то які Ваші мрії щодо цієї справи, якою Ви займаєтеся?

- Ну які мрії… Я мрію, що воно збережеться для майбутніх нащадків українців, тому що у будь-якої нації без минулого немає майбутнього. Має бути якась опора, фундамент, щоб була впевненість на чому стояти. І крім того, як Ви задавали питання про найцінніші експонати, то у моїх фондах також декілька десятків вишитих білим по білому сорочок Чернігівщини. На деяких з них також у символіці проглядається і свастика, тобто знак сонця коловорот зображений. Що цікаве ще із цінних експонатів, таких, як я дуже ціную, це вишиті білим по білому настільники, тобто вручну вишиті білим по білому, їх використовували, як весільні, для весільної обрядовості. Також дуже цікаві, декілька десятків їх маю в своїх фондах.

Ось якраз тут можете побачити декілька сорочок Чернігівщини, вишитих білим по білому, які також під час окупації мені довелося ховати, і один зразок настільника також вишитий білим по білому. В моїх фондах також є до 150 стародруків. Як і чим вони пов’язані з нашою місцевістю? Трапилось так, в нашому селі зберіглася віра, люди вірили в Бога завжди, і, навіть, у часи гонінь на церкву, вони збиралися по хатах, правили церковні служби, читали акафісти, і було дуже багато стародруків церковних. Вони передавалися з покоління в покоління, і мої двоюрідні тітки, рідні, троюрідні, вони вже відійшли на теперішній час, вони передали їх мені. Серед стародруків є Анфологіон 1735 року, виданий в Чернігівській Троїцько-Аллінській типографії за благословінням архієпископа Чернігівського Новгород-Сіверського Іраклія. І серед оцих стародруків згаданих трапилась палітурка до книжки із зошитом Григорія Верьовкі, лише палітурка передня. Написано: «Учня Чернігівського духовного училища Григорія Верьовкі», «Учня 2-го класу», здається. Вона із втратами вже, але така випадковість.

- Зараз Вам теж довелося певно такі найцінніші експонати ховати, коли в 2022 році в Москалі прийшли москалі, скажімо так.

- Так, дійсно, і сміх, і плач. Цікаво те, що одразу не сховав з початком вторгнення, бо ніхто не думав, що наше село, здавалося забуте Богом і людьми, ляже на шляху ворожих колон цих, що їхали. А вже потім, як їхали, 27 лютого в’їхали перші колони, страх був, що можна втратить щось найцінніше, якраз ці ткані рушники, білі сорочки, настільники були перші серед тих речей, які мені довелося ховати. Але ховати, куди сховаєш, як у льохах вода може буть? В льохах сиро може бути, ну куди ж. Просто зв’язував у постілку за плече, і подалі від траси. А подалі – це на нейтральну вулицю, на якій не їхали. Там маю будинок один, туди і зносив. Там під контролем, там мій син менший ночував у цій хаті, там воно було під контролем, але раптом щось, то вкидали б у льох, там два льохи було.

- Але вони не цікавилися, так?

- Справа в тому, що вони були любителі лазить по пустих хатах. Тобто, якщо господарі були, вони могли зайти, щось запитати. А якщо пуста хата, можна було залізти і щось потягнуть з цієї хати. То от якраз мені доводилось щось робити біля цих декількох приміщень, створювати бачення, що тут хтось живе. Я переходячи від однієї хати до іншої там десь вигрібав листя, там рубав дрова, і так почергово. Міг білизну якусь повісити на шворці, щоб бачили, що тут хтось є.

Під час окупації за браком борошна довелося молоти із свого, зі своєї пшениці. Тоді запрацювали жорна на яких драли крупу, дуже була смачна пшенична каша. Ось тоді віялка, яка зараз стоїть у хліві, стояла поміж хатою і хлівчуком отим, і я на віялку віяв зерно, а там великий агрегат такий. І може їм здалося, чи хто їх знає, то автоматною чергою запустили.

- Дійсно, Вам стали у нагоді деякі речі для того, щоб щось змолотити, щось приготувати.

- Так, музейні експонати деякі в окупації запрацювали.

«ТРИМАТИ ВСЕ В СКРИНЯХ ТЕЖ НЕ ПРАВИЛЬНО, ТРЕБА, ЩОБ ЗНАЛИ, ПОВАЖАЛИ І ПИШАЛИСЯ ЧЕРНІГІВЩИНОЮ»

- Як Ви бачите подальший розвиток цієї справи? Люди до Вас їдуть? Ви хочете, щоб більше людей про це дізналося, чи це мають бути якісь програми шкільні, чи наукові? Як би Ви хотіли, щоб ця справа, започаткована Вами, розвивалась?

- Чесно кажучи, тут двояко. З одного боку хотілося б, щоб люди їхали, щоб бачили, тому що приємно усвідомлювати і бачити, як все-таки люди змінюються, національна свідомість іде на краще, тобто люди починають цінувати ось своє. Це видно. А з другого боку, якщо тримається це все, ці музеї на хребті однієї родини, село, в якому майже людей нема, допомоги не дочекаєшся ні від кого. А треба його утримувати, треба територію хоч якось частково облагороджувати, то трошки і накладно.

Оце бодня стоїть. Бодня, аби Ви знали, початково була аналогом бідняцької сільської скрині. Скрині у нас розрізняли: якщо на колесах, то скриня була, а якщо на підставках, то були сундуки, хоч і великі за розміром. Це якраз сундук 38-го року, художнє оформлення непогане, але вже не традиційне.

- Взагалі, Ви запрошуєте людей сюди?

- Може й не запрошую, але й не відмовляю. Скоріше так. Бо запрошувати майже не запрошую, Ви ніде не побачите реклами, що я когось запрошую. Якби запрошував, то я не знаю, що б тут було.

- Але ж люди їздять, і Ви показуєте, і борщу можете насипати?

- Це так вже за проханням, якщо хтось тут, то можемо і борщу, і вареників, і там плюс іще щось інше. Тому що тримати все в скринях теж не правильно. Треба, щоб знали Чернігівщину, поважали Чернігівщину і пишалися Чернігівщиною.

- Може у Вас були випадки, коли хтось щось для себе унікальне побачив, чи якісь науковці, якісь такі продовження?

- Мені колись одна науковиця з Києва сказала: «Ви маєте отримати освіту і писати наукові праці, інакше Ви будете донором для інших». Так як я сам не спромігся писати наукові праці, то так воно і є, я виступаю донором для інших. Тобто надаю інформацію. Люди їдуть здебільшого за інформацією.

- Але ж Ви сказали, що пишете трохи. Ну, не наукові, але пишете?

- В мене матеріалу дуже багато, дуже багато в записах, дуже багато надрукованих, шпаргалки якісь десь, але це все треба зводити до купи. Я дуже люблю ці сільські історії, сільські бувальщини. Я вважаю дуже добре те, що можна знайти в архівах історичні факти, але такі факти, які донесла людська пам'ять, а людська пам'ять не вічна, розумієте? Якщо я щось пам’ятаю ще з дитинства хтось мені розповів, то здебільшого люди навіть не знають якісь історії про свої родини. І ці життєві історії, чи, як я назвав їх «Життєві замальовки», вони пересипані все-таки етнографічними фактами і спостереженнями, або місцеві діалекти вставлені туди. Зважаючи на відгуки людей, які читають мої дописи, то кажуть, що це дуже цінна інформація.

«Я ТАК ЧЕКАЛА, ЩО ВИ ПОГОМОНЄТЕ НА НАШОМУ РІПКИНСЬКОМУ ДІАЛЕКТІ, ТАК ПРИЇЖДЖАЙТЕ В СЕЛО, КАЖУ, ОТ ДЕ МИ З ВАМИ ВЖЕ НАГОМОНЄМОСЬ!»

- Місцеві діалекти – це окрема тематика, теж дуже цікава. Можливо Ви б могли щось сказати, якусь цікаву унікальну фразу чи якісь слова, які властиві для цієї місцевості?

- Моя бабка якби сказала: «Улями би це тебе сіє кореспондєнти не дають тобі дєла робить!»

- Це називається ще «погомонєть», так?

- Погомонєть по-нашому. Як був захід приурочений моєму ювілею в музеї ім. Тарновського, то підійшла одна жіночка і каже: «Дякую вам, було дуже душевно, така обстановка! Але я так чекала, що ви погомонєте на Вашому ріпкинському діалекті.» Не на вашому, а на нашому, вона каже. Так приїжджайте в село, кажу, так от де ми з Вами вже нагомонємось!

Інколи дехто з екскурсантів просить погомоніти на своєму діалекті. Я здебільшого відмовляю, кажу, що я вже не можу. Мабуть, я забуваю і переходжу на українську, тобто вже вставляю українські слова. Другий раз кажу, давайте я вам краще щось заспіваю. І я тоді якісь пару куплетів чогось співаю.

- То Ви зберігаєте не лише матеріальні речі, а ще й пам'ять і живе слово властиве цьому регіону.

- Навіть ось відомі пісні українські народні, вони ж у нашому діалектичному звучанні зовсім інші. Якщо взять, любу пісню, наприклад, «Посію огірочки». Знаєте Ви таку пісню?

(Співає) Пасію гурочки, прама над вадою. Сама буду паліваті дробнаю слезою…

- Шикарно! Скажіть, будь-ласка, у Вас є послідовники, щоб ця справа далі жила?

- Сподіваюся на це. Ось взяти мою родину: як би вони хотіли чи не хотіли, але воно вже ж до них приросло, тому що діти мої з дитинства знають це. Інколи я дивуюсь, здавалося б вони не звертають увагу, може інколи, думаю, ігнорують мене, а насправді це не так. Тобто, вони бачать запам’ятовують, розуміють і цінують.

- А якщо не стосується родини, є хтось, хто допомагає? Це ж треба все підтримувати і фінансово в тому числі. Люди цікавляться? Справа живе і вона буде далі жити?

- Люди цікавляться, то цікавляться. Як би Вам сказати… Є серед друзів, які розуміють, які можуть підтримать, можуть допомогти привезти, дістати щось. В такому плані є люди. А особливо є одна людина, меценат, який більше за всіх підтримує і багато підтримує. Він людина, яка вважає, що люди такого складу, як я, мають бути зв'язуючим поміж минулим і майбутнім.

Але одне є – я нічого не продаю. Оце ніколи зі свого, тільки міг подарувати щось. Оце так.

- Добре погомонєлі.

- Так, погомонєлі трохи з Вами.

- Я думаю це місце надихає. Тут можна ще й натхнення черпати. Тому нехай Ваша справа живе, і нехай люди цікавляться! Можна приїхати поїсти борщу, подивитись на всю цю красоту, я думаю, що це все дуже варте уваги.

- Так. Оця знакова символіка на рушниках, я думаю все-таки, що якась сила цих знакових рушників вберегла мої фонди, вберегла мою колекцію. Плюс іще було, що я з образом Божої Матері Неопалимою Купиною обходив, із старовинним прадідівським обходив свої будинки і село благословляв на чотири сторони. То хай і надалі все бережеться, дякуючи нашим Збройним Силам України. Хай також буде їм захист! Хотілось би, щоб повернулися усі живі і здорові. І найскорішого переможного миру всім нам, звичайно!

- Дякую.

- Маємо триматись. І кожен робить свою справу по можливості, яку може.

Спілкувався: Іван Матвєєв
Відео: Павло Мельник

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!