До повномасштабної війни Дмитро мав бізнес – був власником СТО. Для нього велика війна стала несподіванкою. До територіального центру комплектування пішов 1 березня після того, як станція стала через брак запчастин.
Розповідає про свого побратима ОК «Північ».
– Мене дружина не пускала, плакала. Я клявся, що не піду. Але зранку встав, вийшов і тільки потім подзвонив, пояснював, – згадує Дмитро.
За розподілом потрапив на службу до окремого стрілецького батальйону оперативного командування «Північ». Спочатку відправився у складі підрозділу на підкріплення у Количівку під Черніговом. Адже в сусідній Іванівці тоді вже сиділи російськи вороги.
Найбільше військовому запам’ятався прорив ворожої колони, яка заходила в Количівку. Але вже під ніч через 2-3 години боїв українські військові їх зупинили.
– Були танки, БТРи… Тоді наш командир був контужений. Ми його вночі вивозили в лікарню в Чернігів, – пригадує Дмитро.
Він їздив на праву сторону Десни уже після підриву основного мосту, перевозив зброю, боєприпаси, їжу. Назад повертався пустим, а тому люди просилися, плакали, аби їх евакуювали з міста. Переважно брав пенсіонерів, жінок, дітей. Допомагав переправляти волонтерські грузи. Але кожна поїздка була ризикованою та небезпечною. Оскільки усі можливі шляхи перетину річки обстрілювалися росіянами.
– Двічі ми загрузли. Не могли їхати далі. А там потрібно було все швидко робити. Не зупинятися. Ось тоді я дуже переживав за таку групу людей. Хоча я попереджав, що це ніякий не «зелений коридор». І це дуже небезпечно, – каже військовий. Однак люди все одно сідали до нього з надією вирватися з чернігівського пекла, вони були готові на все. Його ж родині пощастило виїхати з Чернігова буквально за день до підриву мосту.
– Мрію повернутися до мирного життя, до професії. Побачити родину, дітей. Думаю, кожен мріє про це, – ділиться захисник.