Облік дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; профілактичні заходи (рейди) для виявлення сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах; вилучення дітей у зв’язку із загрозою їх життю та здоров’ю; влаштування в сімейні форми виховання; контроль за умовами проживання та виховання дітей у сім’ях опікунів, піклувальників, прийомних родинах, дитячих будинках сімейного типу, усиновлювачів; надання та скасування статусу дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів; участь у судових засіданнях, що стосуються захисту прав дітей. Такі функції та завдання виконують працівники Служби у справах дітей.
Серед перших завершили створення служб у громадах
У нашій області цю структуру вже понад 20 років очолює Людмила Зеленько. Із нею ведемо розмову про те, як змінилася за ці роки Служба у справах дітей, а також, як війна вплинула на її діяльність, якою є доля дітей, що втратили батьків під час активних бойових дій на території нашої області, як нині живуть прийомні родини та дитячі будинки сімейного типу.
- Пані Людмило, що змінилося в роботі Служби за той час, як Ви тут працюєте?
- На цю посаду я прийшла з обласного центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді. Це було у 2000 році. Погодилася, не розуміючи до кінця, що й до чого. Було цікаво, хоча повноваження були інші, обсяг роботи. Тоді наша структура називалася «Служба у справах неповнолітніх» і основною була профілактика злочинності дитячої, координаційна робота, профілактичні рейди.
За часів президента Ющенка з ініціативи Людмили Семенівни Волинець, яка займалася питаннями дитинства, захисту прав матері та дитини, почалися зміни. Ми почали створювати банк дітей-сиріт, почали відповідати за влаштування дітей-сиріт, за надання їм статусів. До цього ці питання частково курувало управління освіти. Коли починали, в обласній службі було всього два спеціалісти, а разом нас троє, а загалом по області – 22 районні служби, дві міські та дві районні в місті Чернігові. На сьогодні маємо 65 служб, вони створені в територіальних громадах. В обласній службі працює 12 осіб, є свій транспорт, нам підпорядковані три центри соціально-психологічної реабілітації.
- Розкажіть детальніше про ці заклади.
- Коли я прийшла, у підпорядкуванні обласного управління сім’ї та молоді був притулок для дітей. Потім його передали нам, ми координували цю роботу, відповідали за дітей. Почали створювати центри реабілітації, адже в притулку дитина могла перебувати тільки три місяці. Ми розуміли, що потрібна триваліша реабілітація і, щоб з’ясувати всі обставини, надати статус дитині, 90 днів замало. Два притулки реорганізували в центри, зараз вони діють у Чернігові, Ніжині та Хмільниці Чернігівського району. Розраховані на 150 дітей.
- Як повномасштабне вторгнення вплинуло на цю діяльність?
- 17 служб у справах дітей, створені в громадах, були в окупації чи в облозі. Коли активна фаза ворожого наступу в області пройшла, ми почали відновлювати цю діяльність, адже в деяких громадах були пошкоджені приміщення, обладнання. Слава богу, всі наші працівники живі, деякі пішли служити в ЗСУ, це жінки. Ми ними пишаємося. До слова, ми були серед перших в Україні, хто завершив створення служб у територіальних громадах, коли тривала реформа децентралізації. Підключили до інформаційної системи. На сьогодні є база дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які зазнали насильства чи жорстокого поводження. Це база тільки для внутрішнього користування. Деяка інформація про дітей, які можуть бути усиновлені, викладається на сайт Міністерства соцполітики. Це те, що важливо для потенційних батьків-усиновлювачів.
Масово дітей до росії не вивозили
- Отже, служби у справах дітей у громадах відновили свою діяльність. Чи відомі випадки, коли дітей з тимчасово окупованих територій примусово вивезли до росії? На державному рівні є інформація про десятки тисяч таких дітей. Їх там влаштовують у родини, змінюють прізвища. Чи є серед них чернігівці?
- Було два таких випадки. Одна дитина була поранена і її вивезли до білорусі в лікарню, бо не було іншої можливості надати допомогу. Потім хлопчика повернули через державні структури. А другий – це хлопчик з Маріуполя. Він з мамою був там, а народився тут, у Ніжинському районі. Із Маріуполя його вивезли в Донецьк. Завдяки громадським організаціям і пані Верещук хлопчика вдалося повернути. До нас звернулася його бабуся, бо мама невідомо де. Дитину могли передати тільки законному представнику. Нам треба було, щоб у дитини були документи і щоб бабуся стала законним представником. Були певні домовленості напряму з Донецьком. Примусово, наскільки мені відомо, дітей з нашої області до росії не вивозили. Було багато зроблено, щоб цього не відбулося.
Туди, де є великі інтернатні заклади, росіяни не дійшли. Хмільниця була евакуйована в перший же день. Дуже добре спрацювало управління з надзвичайних ситуацій, вони приїхали рано-вранці автобусом і встигли їх вивезти. Якщо говорити про центри реабілітації, то їхні вихованці перебували в межах України. Один центр – у Івано-Франківській області, два – у Закарпатській. Частина дітей з будинків сімейного типу на сьогоднішній день перебувають за кордоном. Деякі прийомні родини – також. Цей облік є, ми про ці родини знаємо, тримаємо з ними зв’язок. Навіть під час активної фази до нас зверталися, адже під час перетину кордону були потрібні певні документи, допомога, консультації . Ця робота не припинялася. Наприклад, мені телефонувала громадська організація, бо десь побачили інформацію: у будинку сімейного типу є проблеми з продуктами. Ми з’ясували, що ця родина приїхала з Київської області, попали в окупацію. Гадали, що сховаються на дачі у колишньому Бобровицькому районі. Ми намагалися підключити сільського голову, службу у справах дітей, це було непросто, бо не було з ними зв’язку. Але ми все з’ясували. Ця родина потім змогла самотужки звідти вибратися та виїхати.
Одна родина була в Сновському районі. Там прийомна дитина потребувала специфічних ліків, які тільки за рецептом можуть видати, і при цьому ж аптеки не працювали. Ми домовлялися з ГО і через волонтерів передавали.
- Ви в той час були тут, у Чернігові, тобто напряму можна було зв’язатися?
- Я була на телефоні, але не в Чернігові. Напередодні чоловік відвіз мене в Київ до доньки, я взяла відпустку на тиждень. Він повернувся, а я залишилася. Онуку на той час було півтора року. Тож, коли все сталося, ми були в Києві на 21-му поверсі. Звісно, це був шок, ми поїхали до сватів, які живуть в урядовому кварталі. Там було ще небезпечніше. Ми зрозуміли, що сидіти в метро з маленькою дитиною не варіант: ні поїсти приготувати, ні помитися. Переїхали на дачу під Києвом, напроти нас був блокпост, ми готували хлопцям їжу, копали окопи. І коли вже у Броварах почалися бої, вирішили терміново виїжджати. А чоловік залишався тут, у мікрорайоні Бобровиця, поки зовсім не стало важко. До 3 березня сидів у ямі під машиною, бо будинок тріщав. Але він не хотів його залишати, бо збудував своїми руками.
- Ваш будинок також пошкоджений?
- Ціле залишилося тільки одне вікно. Стіна була дуже побита – з дірками. Чоловік самотужки все полагодив. Планували, що взимку потихеньку будемо вести внутрішні роботи, але світло у нас вимикають щовечора. Але це нічого, головне – є де жити, газ нам підключили, бо всі труби були перебиті. Є на чому їсти готувати. От донька залишається в столиці на 21-му поверсі. Як нема світла, то нема нічого, ліфт не працює. Навіть чай не завариш.