Як складно було пережити облогу Чернігова людям на інвалідному візочку, із особистого досвіду знає Наталя Черняк. У пані Наталі з чоловіком двоє синів. Старшому Віталію 26 років, після закінчення військової академії він служить у ЗСУ вже п’ятий рік, починаючи з АТО. Можна сказати, що вдома за цей час і не пожив.
Молодшому Сергію 22. Зважаючи на його хворобу (ДЦП і купу супутніх захворювань), для батьків він завжди буде дитиною. Йому потрібна стороння допомога. Утім взимку Сергій сам допомагав сусідці Ані робити окопні свічки для українських військових.
Власне, саме про це ми й планували поговорити. Але розмова потекла в те русло, як переживали облогу Чернігова рашистами люди з інвалідністю. За словами пані Наталі, пережите тоді настільки сильно вразило та вплинуло на Сергія, що він зробив крок назад у своїй соціалізації.
Першу добу пані Наталя із сином провели вдома, а потім їх перевезли до себе друзі, які теж мають сина на візку. Його звати Дмитро Бруй, і це найкращий друг Сергія.
У підвал ці дві родини не спускалися, бо не могли це зробити фізично із синами на інвалідних візках. Вирішили так: нема сенсу бігати. Є два варіанти: загинути десь дорогою або загинути у квартирі. Вирішили перебувати у відносному комфорті, поки було світло, тепло.
Найцінніші речі, які Сергій забрав із собою під час переїзду, – ноутбук, телефон і музична колонка. Бо це був його зв’язок зі світом, можливість для спілкування та навчання. Якщо раніше в родині планували, що він продовжуватиме навчання після школи, то зараз його мати каже, що для неї головне, аби син втриматися на тому рівні, на якому він є зараз.
Із Чернігова ці дві родини з синам на візочках змогли виїхати тільки 22 березня, встигли перед руйнуванням автомобільного мосту. «Десь поруч зі школою № 19 був евакуаційний центр, і нам підказали туди звернутися. Навіть про нас розказали, що є такі родини, де люди на візках і вони фізично не можуть виїхати, – згадує пані Наталя. – І до нас прийшли два хлопчини, Дмитро та Дмитро. Не згадаю, як вони виглядають, тільки пам’ятаю, що один був високий. Хочу їх знайти та подякувати.
Коли волонтери забирали людей на візочках в евакуацію, аби спустити їх із сьомого поверху, потрібна була допомога всіх чоловіків, хто на той момент був поруч. Пані Наталя вирішила їхати до Житомира, звідки вона родом і де живуть її батьки. Сини також народилися в Житомирі. Призначення до Чернігова її чоловік отримав у 2000 році, згодом до нашого міста перебралася вся родина. До слова, вони й досі живуть у службовій квартирі.
«Мамо, у нас все буде добре?»
Коли чоловік пані Наталі за кілька місяців зміг повернутися до Чернігова, то одразу поставив вікна у квартирі та подзвонив дружині: « Їдете додому чи ні?». Вони вирішили повернутися, бо за 18 років Чернігів став для них рідним.
Пані Наталя та Сергій не замикаються у чотирьох стінах. Шукають можливості, аби виходити у світ, спілкуватися. Відвідують концерти та виставки, заходи в бібліотеках, нещодавно побували на майстер-класі з гончарства в Олега Луцука. Щочетверга Сергій відвідує ГО «Інтеграція», аби позайматися на тренажерах. Колись захопився пауерліфтингом, однак зараз його улюблена тренерка за кордоном. Бувають і в ГО «Голос батьків», де допомагають плести маскувальні сітки для українських воїнів.
Але наша співрозмовниця має адаптуватися до обставин, які склалися в її житті. На щастя, час від часу вона може виходити на якісь зустрічі, попити каву з друзями, адже Сергійко – хлопець доволі самостійний, яєчню собі посмажить. Тато з ним також залишається, коли вдома. Зараз усі в цій родині мріють лише про одне – перемогу. Напевно, тоді усім стане трохи легше морально.
Сергій на майстеркласі Олега Луцука
Вікторія Сидорова, фото із сімейного архіву Наталі Черняк
* * *
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.