Безліч разів на добу в їхніх руках — життя інших. Їх викликають і тоді, коли людина народжується, і коли помирає. Всі знають номер «103», але мало хто знає, чому карету «швидкої» інколи доводиться чекати доволі довго, а парамедиків можуть побити на виклику. Про те, скільки викликів має бригада на добу, та про що просять усіх чернігівців. Скільки заробляють, за що отримують премії. Про забобони, найскладніші виклики та «швидку» зсередини. Щоб дізнатися усе це, журналісти чернігівського онлайн-журналу PECHERA.info поїхали на чергування з бригадою парамедиків обласного Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.
Переступаємо поріг установи та проходимо ще декілька коридорів. На парковці біля карет швидкої допомоги тривожно завмерли бригади. Усі погляди спрямовані в небо. Над містом низько і гучно маневрує ворожий безпілотник. Водії напоготові: якщо він кудись влучить — треба вмикати проблискові маячки, сирену й екстрено виїжджати на місце прильоту.
— Але найстрашніші виклики — це діти й вагітні. А вагітні діти — це взагалі! — намагається знизити рівень напругу жартом парамедикиня.
Це Ірина Ланько. Їй 49 років, і 9 з них вона працює «на швидкій».
А це її 26-річна напарниця Анастасія Пуленко. Жінки щойно повернулися з виклику. Їздили до Седнева.
Перезмінка у парамедиків починається о 07:45 і триває до 9 години ранку. Кожні 15 хвилин на чергування заступає нова бригада. Робоча зміна триває добу. Наступні три у парамедиків — вихідні.
На вулиці вхурделило й здійнявся вітер. Ховаємося від морозу в будівлю.
— Скільки викликів може бути на добу в бригади?
— Буває й таке навантаження, що маємо 4 виклики без повернення на станцію. Людям доводиться чекати нас по 40 хвилин, — струшує сніг зі взуття та сідає перепочити Ірина.
Парамедикиня Ірина Ланько
— А у яких випадках чернігівці найчастіше викликають «швидку»?
— Підвищений тиск. Звертаються як молоді люди, так і 60+. Зараз додалися травми через ожеледь. Варто погоді зненацька змінитися — отримуємо виклики від людей із високим тиском і, як наслідок, — інсультами.
«ВРАНЦІ ТИ — ПЕДІАТР, В ОБІД — ГІНЕКОЛОГ, ВВЕЧЕРІ — ХІРУРГ»
Так свою роботу описують героїні нашого матеріалу. Спокійно, з ноткою буденності в голосі. Так, ніби це не вони рятують щодня людські життя. І в кожному з цих амплуа немає місця лише одному — емоціям.
— Ми стримуємо сльози навіть у найскладніших випадках. Намагаємося не пропускати крізь себе історії, бо тоді просто випадаєш з роботи, а вже треба їхати на новий виклик, — ділиться парамедикиня Ірина Ланько.
— А які виклики найскладніші?
— Морально — до молодих онкохворих людей. Лежить хлопчик 18 років, дуже важкий стан. Всі родичі плачуть, а ти розумієш, що допомогти не можеш. Виходиш з того виклику — і плакати хочеться. Емоційно дуже тяжко.
У такі миті, кажуть співрозмовниці, рятує команда й спільне почуття гумору. А посміятися є над чим.
ЯК БРИГАДУ «ШВИДКОЇ» ПОБИЛА СП’ЯНІЛА 83-РІЧНА БАБУСЯ
Поки викликів бригада не має запитуємо, чи доводиться їм зіштовхуватися з агресією. Але такої історії у відповідь почути не очікували :)
— Ще й як! Одного разу до магазину викликали «швидку». Коли приїхали — побачили там 83-річну жінку напідпитку. Вона почала буянити, бити мого колегу ногами! Так піднімала ті ноги — вище голови! Так махала ними! Може, яка легкоатлетка в минулому. Це був треш, ми були шоковані. Ви б лише бачили! Ми викликали поліцію. Ті, коли побачили опис виклику, що в «швидкій» б’ється жінка, — подумали, що то не 83 роки, а 1983-го року народження. Словом, вони теж не змогли її приборкати й відвезли до Халявина, — ледь стримуючи сміх пригадує курйоз Ірина.
Нашу розмову перебиває дзвінок з диспетчерської. Поки Анастасія відповідає, продовжуємо спілкуватися з Іриною.
— Але бувають й моторошні випадки. Якось ми з Настею приїхали на виклик, і у нас на очах чоловік вискочив із 5 поверху. Розбився на смерть.
— Що відчуваєте у такі моменти?
— Порожнечу всередині.
ПРО ГРОШІ І РОБОТУ НА ПРИЛЬОТАХ
Коли в місті лунає вибух — за лічені хвилини тривожні звуки підхоплюють сирени рятувальних служб, «швидких» і поліції. Ці люди першими бачать увесь масштаб лиха.
— Страх присутній завжди, буває, все вилітає з голови. Найскладніше — їхати у складі першої бригади. Тоді треба швидко і правильно приймати рішення, ділити людей на категорії за ступенем поранення, — згадує парамедикиня Ірина Ланько.
І саме у цей момент вони стають найбільш вразливими. Повторні прильоти, детонація вибухових речовин…
— Через це не кожна бригада виїжджає на прильоти. Багато хто морально не готовий або не хоче ризикувати життям.
Тож парамедиків мотивують преміями. До 17 тисяч зарплати доплачують за виїзди на прильоти, успішні реанімації й кардіоверсії.
А в яких умовах це найчастіше відбувається — йдемо дивитися у «швидку». Мовою блогерів — зараз буде «розпаковка карети швидкої».
«ШВИДКА» ЗСЕРЕДИНИ
— Коли ми заступаємо на зміну — повністю перевіряємо все обладнання, яке є в машині: сумку з медикаментами, аби всі ампули були на місці, реанімаційний рюкзак, дефібрилятор, апарат ШВЛ, кисневі балони, каталки, шоломи на виїзди під час обстрілів, бронежилети, — веде нас до карети «швидкої» парамедикиня Анастасія Пуленко.
При вході відсіюються всі сумніви щодо відчуття запахів. Ніс вловлює запах антисептика, який причаївся між серветками та рукавичками й, мов служба безпеки, ліквідовує небезпечні бактерії.
Навпроти вишикувалися необхідні для порятунку: дефібрилятор, апарат ШВЛ, кисневі балони, реанімаційна сумка, набори з розчинами…
— А часто доводиться реанімувати пацієнтів? Скільки тривала найдовша спроба?
— Часто. Найдовша реанімація тривала 1 годину 10 хвилин. Але чоловіка тоді врятувати не вдалося, — пригадують парамедикині випадок на спільній зміні.
— Реанімаційні заходи треба робити обов’язково до приїзду «швидкої». Хто чекає парамедиків — це дуже велика помилка, яка коштує людині життя, — застерігає Ірина.
Один з приладів вмикається і видає доволі дзвінкий звук. Мій погляд перехоплює Анастасія.
— Найчастіше у нагоді нам стає сумка з медикаментами та кардіограф. Це те, що використовується абсолютно на кожному виїзді.
— Дефібрилятор — теж дуже класна штука. Можна дорогою моніторити стан пацієнта, — додає Ірина Ланько.
До речі, про дорогу. Для зв’язку з водієм є рація та віконечко. Під час повітряної тривоги, коли є перебої зі зв’язком, рації значно полегшують комунікацію. Пацієнтів везуть до лікарні, яка чергує того дня.
Як везуть — запитую у водія, котрий щойно підійшов до автівки.
Водій карети швидкої допомоги Микола Сердюк
Це Микола Сердюк. Йому 55, і вже понад два роки від швидкості його руху та вправності кермування залежить життя пацієнтів.
— Складно їздити на виклики, бо багато хто ще не розуміє, що «швидку» треба завжди пропускати, коли увімкнена сирена. Інколи доводиться зупинятися, бо нема, куди проїхати, чернігівські водії не всі лояльні. Якось везли пацієнта до реанімації, і на перехресті включили сирену, маячки, бо чим швидше ми доїдемо — тим більше шансів вижити у пацієнта. Але все одно довелося зупинятися, бо не всі водії розуміють, що робити, — скаржиться на міських керманичів водій «швидкої».
Повертаюся до карети «швидкої». Поміж каталки та двох місць для сидіння виглядає вакуумний матрац, вакуумні шини та ковшові ноші для травмованих пацієнтів.
— А ще у нас є дуже класна штука, якою не доводилося користуватися, — вигукує Ірина Ланько.
Парамедикиня викладає на каталку педіатричну укладку. Простими словами, це набір для новонародженого.
— Тут є все для щойно народженої дитинки: малесенький памперс, мішок Амбу для штучної вентиляції легень і маски різного розміру, повітроводи, шприц інсуліновий, зажими для пуповини, термоковдра, ножиці, рукавички, шапочка, шкарпетки, бодік і пелюшечка.
ХТО ЗАТРИМУЄ «ШВИДКУ» І ЧОМУ ВОНА ДОВГО ДО ВАС МОЖЕ ЇХАТИ
Поки одні пацієнти потребують невідкладної медичної допомоги, інші викликають бригаду «швидкої», щойно термометр сягнув позначки 37,2. Такі пацієнти дратують парамедиків найбільше, бо непрофільні виклики одних вартують життя іншим.
— Хотілося б, щоб люди більше комунікували з сімейними лікарями. Треба, щоб люди знали та розуміли, що «швидка» викликається, коли є загроза життю, і не викликається, коли температура 37,2, — обурюється Ірина Ланько.
А ще скаржаться на домофони у під’їздах та непронумеровані будинки.
— З першої по 20-ту набираємо квартири, а всі люди на роботах і відчинити двері ніхто не може. Ще є велике побажання, щоб підписали будинки, аби ми не їздили колами. Під час повітряної тривоги навігатор не працює, тож можемо 8 раз проїхати маршрутом у пошуках потрібного будинку.
— А машин скільки припарковано біля під’їздів! Доїзд подекуди просто неможливий! Хочу попросити водіїв, аби були чемні та поступалися дорогою, — не втрачає можливості наголосити на своєму та долучитися до розмови водій Микола Сердюк.
— Що дратує — ми почули. А за що ви любите свою роботу?
— За різноманітність. Мокро, холодно, мороз, нема світла, а ми піднімаємося з обладнанням і медикаментами на 9 поверх східцями. Це все важко, але це той адреналін, без якого ми вже не уявляємо свого життя, — ділиться відчуттям Ірина.
— На цій ноті можна побажати вам гарного чергування?
— У жодному разі! Ми ніколи не бажаємо один одному гарного чергування чи тихої ночі, бо тоді обов’язково буде неспокійно.
От і не вір після цих слів у забобони!
Фото і відео: Олександра Федоренко
Марина Дубина