Різдвяні свята на Чернігівщині. Як їх відзначали наші предки?

Підготовка до новорічних свят йде на повну: прикрашаються ялинки, нарізаються салати, житло наповнюється мандариновим ароматом. Це зараз. А як було кілька століть тому?

Навряд чи багато з нас знають, як ці свята відзначали наші пращури. Сьогодні з’явилося багато нових чудових традицій, але разом із тим, на жаль, стерлося з пам’яті не менше важливих і багатовікових. Про них ми й хочемо нагадати.

Звичний для нас Новий рік, який святкується з 31 грудня на 1 січня, в Україні почали відзначати лише з 1918 року, після переходу на григоріанський календар. До того ж часу Новий рік припадав на ніч із 13-го на 14 січня, відому зараз як старий Новий рік. Головним же святом було Різдво.

До нього починали готуватися ще від дня Спиридона (25 грудня). До того в цьому місяці відзначалися дні пам’яті великомучениці Катерини (7 грудня) та апостола Андрія Первозванного (13 грудня). На них дівчата полюбляли «кликати долю» та ворожити на щасливе заміжжя.

Трутовський Колядки в Україні 1864

Починаючи з останнього тижня грудня, люди наводили вдома лад: мили та білили хати (робилося це двічі на рік – перед Різдвом та Великоднем), заготовляли дрова й корми для худоби, складали у стодолах коси, граблі та інші інструменти, прибирали у хлівах. Усі господарські роботи мали закінчитися до 6 січня.

Дім прикрашали різноманітними фігурками із соломи у вигляді кубів та інших фігур. Їх вішали під стелю та на вікна. Від циркуляції повітря фігурки рухалися, створюючи цікаві тіні, схожі на павуків, – такий собі аналог сучасних гірлянд. У деяких регіонах робили їжачків із тіста або глини та колосків, які встромлювалися в них, і ставили на вікно.

Загалом же ритуальні дії в різних частинах країни – на Поліссі, Слобожанщині, Галичині тощо – часом суттєво відрізнялися один від одного. Оскільки в наш час про них мало кому відомо, розібратися, чи притаманний той або інший обряд певному регіону, дуже складно.

Святвечір, Багата кутя, дідух та Коза

Два різдвяні тижні звалися Колядою. На них припадало три великих свята, або ще казали «три куті» – Багата (6 січня), Щедра (13 січня) та Голодна (18 січня).

Вранці 6 січня господиня розкладала в печі дрова, які відкладалися по одному поліну щоденно, починаючи з дня Спиридона. Залежно від місцевості та достатку готували від 7 до 14 страв. Серед них дві обов’язкові – кутя та узвар, а також борщ, вареники з картоплею або капустою, квасоля, риба.

Крім того, перед Різдвом кололи свиню. Займалася цим спеціальна людина, яка завдяки своїй майстерності мала шану на селі. Був це завжди чоловік. Від того, як колій виконає свою роботу, залежав і смак м’яса, тому, готуючись, він мусив провести низку власних обрядів і дотриматися певних правил. Одне з них забороняло напередодні спати з жінкою.

У Святвечір, перед тим як сідати до столу, у хату заносили дідух – необмолочений пшеничний чи житній сніп, котрий зберігали з перших обжинків. Його ставили в найпочесніше в хаті місце – на покуті. Дідух вважався древнім символом роду, уособленням пам’яті предків.

Дідух - традиційний символ українського Різдва

Люди вірили, що на Різдвяні свята душі спускалися на землю і жили в цьому снопі. Тому на Святвечір їм спеціально залишали кутю, інші страви, а після вечері не мили миски. Разом із дідухом до хати вносилася в’язка сіна, яке розкидалося долі. Діти при цьому пританцьовували та наслідували звуки свійських тварин. Це мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Господиня ставила на стіл святковий хліб, а поруч із ним запалювала свічку. Господар у цей час клав у миску по ложці кожної страви та йшов кликати Коляду, або, як її називали на Чернігівщині, Мороз.

Чоловік виходив на вулицю й кликав: «Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти!», повторював це тричі, після чого додавав: «Якщо не йдеш, тоді не йди ні на ягнята, ні на курчата, ні на телята» – і називав ту худобу, яка була у дворі. Помолившись і згадавши покійних родичів, сідали до столу. Вечеря починалася після появи на небі першої зірки, яка сповіщала людям про народження Ісуса Христа.

Зранку 7 січня діти ходили колядувати. Було важливо, щоб на Різдво першим до хати увійшов хлопець або чоловік – це зичило добробут у наступному році. В окремих районах Чернігівщини колядувати починали ще 6-го, увечері. Діти й дорослі ходили окремо. Колядники несли із собою велику зірку (звізду), а супроводжували їх ряджені – Коза, Дід, Баба, Циган та інші персонажі. Цей обряд називався водінням Кози. Хоча Козу водили не всі, але зірка мусила бути обов’язково.

Щедра та Голодна кутя, Меланка, Водохреща

Вечір 13 січня називали другою Колядою, Щедрим вечором або Щедрівками. Молодь ходила «меланкувати» (щедрувати), бо за християнським календарем це був день преподобної Меланії.

Один із хлопців при цьому вбирався в Меланку, надягав дівочий одяг. Щедрувальники вітали господарів, бажали всіх гараздів, співали, розігрували жартівливі сценки, приказуючи: «Дайте Меланці на одежу, бо вже потрьопана, чи ковбаси, бо три дні не їла». За це господарі мали їх обдарувати.

Наступного ранку по хатах ходили посівальники. Знаково, що це були хлопці, адже вони засипали домівки зерном, яке здавна було символом плодючості та родючості. Посіваючи, хлопці казали: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком всіх вітаю!», а крім того, співали посівальних пісень із красивими текстами про народження Ісуса й побажаннями на гарний рік та врожай.

Николай Пимоненко Колядки. вторая половина 1880-х г

Велику увагу приділяли вечору під Водохреща, відомому також, як «голодна кутя». З появою першої зірки сідали за стіл. Подавалися ті ж страви, що й на Святвечір. У деяких місцевостях, як і перед Різдвом, набирали по ложці кожної страви і ставили на підвіконня для душ померлих родичів.

Цього ж вечора виганяли Коляду (Мороз). Після того як сім’я вставала з-за столу, господар чи хтось із родини вибігав на вулицю, бив палицею по воротах та огорожі й вигукував: «Йди, йди, Мороз, не приходь до нас!» чи «Тікай, кутя, з покуття, а ти, узвар, на базар».

За народними повір’ями в ніч на Водохреща вода в криницях та потоках ставала святою, тому старші члени родини не лягали спати, а йшли до річки, щойно проспівали опівночі півні, щоб набрати цілющої води. Набрану воду зберігали за іконами на випадок поранення або тяжкої недуги.

На саме Водохреща (19 січня), після ранкового богослужіння процесія вирушала до водойми, де прорубували ополонку і ставили хрест із криги. Люди вмивалися водою, парубки та дівчата намагалися оббризкати одне одного. Якщо на Святвечір душі померлих родичів запрошували до себе, то на Водохреща їх символічно випроваджували назад, і вода з давніх-давен – символ межі між живими та мертвими.

Найважливіші зимові свята починалися зустріччю предків, а закінчувалися проводами. Більшість обрядових дійств були спрямовані не тільки на забезпечення щастя, здоров’я, достатку, але й на вшанування пращурів. Не дивно, що всі вечори в цей проміжок часу вважалися святими, і люди відчували в них певну тайну, магічність, а тому були обачні.