Самый позитивный кондуктор Чернигова: "Пассажир повинен відпочивати під час поїздки"

Популярна людина – це не обов’язково співак чи актор. Іноді достатньо просто бути цікавою особистістю і сумлінно виконувати свою роботу. Наш гість – Ігор Карпусь, кондуктор міського автобуса маршруту № 1. Двадцятидвохрічний хлопчина має у своєму активі безліч позитивних відгуків. Деякі пасажири настільки цінують професіоналізм Ігоря, що іноді спеціально чекають саме «його» автобус, аби повноцінно насолодитися поїздкою.

Вояж на міському транспорті, зазвичай, рідко приносить якісь позитивні емоції. Особливо якщо мова йде про час пік. Тут на ногу наступлять, там кондуктор лається з пасажиром… Мало того що почуваєшся шпротом у консервній банці, так ця «банка» ще й пересувається поволі. Ставши частиною такої вакханалії, людині вкрай важко налаштуватися на позитив. Ось уявіть: заходите ви у заповнений «пазік», що ледве не перевертається на поворотах. Люди штовхаються, фиркають. Базарна какофонія огортає з перших хвилин, і виникає почуття дискомфорту. Аж раптом підходить до вас кондуктор. І замість шаблонного «оплачуйте» каже: «Добрий вечір! Готуйте, будь ласка, гроші за проїзд». Ще й усміхається при цьому. Здається, що це більше схоже на сценарій до якогось фентезі, аніж на реальність. А ж ні! Таке й справді буває! Причому не «десь там», а в нашому Чернігові.

Ігор Карпусь працює кондуктором на автобусі маршруту № 1 лише рік, однак за такий короткий проміжок часу встиг не просто сподобатися містянам, але й стати справжньою зіркою. Хлопець завжди вітається з пасажирами, спілкується з ними, сипле різними жартами. Кожна поїздка в такій компанії – гарантія гарного настрою. І хай там хитає того автобуса, хай тісно й душно… Ніщо не заважає Ігорю випромінювати світлу енергію і буквально заряджати людей позитивом. У наш час, коли народ постійно відчуває пригнічення і хронічне невдоволення всім, що відбувається у світі, такі особистості, як Ігор, – велика рідкість. Тож ми запросили цього незвичайного кондуктора до нас у редакцію, аби зрозуміти, як це – бути невиправним оптимістом.

– Ігорю, розкажіть трошки про себе: де навчалися? звідки родом? чому обрали таку нестандартну як для хлопця вашого віку професію?

– Ну, давайте спробую у двох словах. Мені 22 роки. Народився в селищі міського типу Срібне Чернігівської області. Навчався в Чернігівському кооперативному технікумі на економічному факультеті. Після цього вирішив тут залишитися. Чесно кажучи, було важко знайти роботу. У мене проблеми із зором, і деякі роботодавці дивились на мене і думали, що я не впораюсь із обов’язками. Та й мене, бувало, щось не влаштовувало. Не всюди ж є можливість спілкуватися з людьми. А для мене це – дуже важливий критерій. Тож перебивався якимись халтурами час від часу. Потім, не без допомоги знайомих, вдалося отримати робоче місце на маршруті № 1 (Старий Білоус/Трисвятська Слобода – вул. Захисників України. – Ред.). Мені одразу все сподобалося. Так і вийшло, що тепер я – кондуктор. Зараз і на інші маршрути запрошують, тож іноді підробляю.

– Умови праці влаштовують?

– У принципі, так. Щоправда, графік важкуватий. Вставати доводиться о п’ятій ранку.

Поки доберешся, поки виїзд… Потім день «відкатаєш», увечері здаєш виручку і додому приходиш близько опівночі.

– І через п’ять годин уже прокидатись треба?

– Цілком вірно. Так і є (посміхається).

– А на чому добираєтесь?

– Буває по-різному. Якщо завчасно домовляєшся, то забирають на тій машині, на якій працюєш. А як ні, то вже своїм способом. У моєму випадку – пішки.

– От скажіть, Ігорю: як так виходить, що ви завжди в гарному настрої? Навіть зараз, під час розмови, наче світитесь. У чому секрет?

– Не знаю. Якось так виходить. Характер у мене такий. Тож я й на роботі всміхаюся, і в повсякденному житті. А як інакше?! Якщо ходити засмученим, то що в тебе може вийти? Правильно, нічого. Не звик я й злитися чи конфліктувати з кимось. Хоча, звісно, бувають пасажири, які повністю замкнені в собі і ніяким чином не хочуть іти на контакт. Але й до таких людей часто вдається достукатися. А якщо вже бачу, що людина налаштована категорично, то займаю нейтральну позицію і просто роблю свою справу. Навіть якщо хтось ставиться агресивно або відверто провокує – мені якось без різниці. Я, навпаки, відповідаю їм ще веселіше і бадьоріше.

– Якщо зробити порівняння, кого буде більше – закритих пасажирів чи відкритих?

– Знаєте, більшість пасажирів їдуть без настрою. Вони занурені у свої роздуми й проблеми. І в той момент, коли помічають мою поведінку, одразу починають посміхатися. Гумор і доброзичливість їх обеззброюють, і як результат – люди виходять з автобуса вже з гарним настроєм. Тож я вважаю, що знайти підхід можна майже до кожної людини. Дивишся, оцінюєш, обираєш тактику. Десь треба пожартувати, десь – бути серйозним.

– Бувало, що знайомилися з кимось в автобусі чи, може, навіть потоваришували?

– Звичайно! Ходячи по місту, дуже часто зустрічаю своїх пасажирів. Ми з ними вітаємося, спілкуємось. Це не поодинокі випадки, а значна частина тих людей, що їздять маршрутом № 1.

– Ви, напевно, бачили в соцмережах різні пости, які присвячувалися саме вам. Багато хто хвалить, висловлює подяку. А жіноча половина нерідко й познайомитися хоче. Як реагуєте на таку популярність?

– Мені це дуже лестить. Людина ж старалася, шукала, писала щирі слова. Я завжди всім відповідаю, виділяю свій час.

– Керівництво знає про ваші успіхи? Що кажуть?

– Знають. Деякі пасажири телефонують перевізнику і кажуть, що на такому-то маршруті працює такий-то кондуктор. Залишають схвальні відгуки. Когось розсмішив, комусь допоміг сумку занести. Вони й відповідають добром на добро. Звичайно, і начальство потім хвалить. На жаль, преміями не заохочує, але хвалить.

– Чи задумувалися про те, щоб змінити місце роботи? Може, є якісь ідеї для власного стартапу?

– Планую зайнятися своєю справою, коли з’явиться така можливість. Але для втілення таких планів потрібні фінансові вклади. Потроху збираю. Навіть на такій посаді, як кондуктор, цілком можливо відкладати копійчину. Головне – правильно розпоряджатися грошима. Незважаючи навіть на те, що я зараз знімаю квартиру, все одно виходить повільно, але впевнено крокувати до мети.

– Якщо не секрет, у якій саме галузі мрієте розвивати свій бізнес?

– У мене економічна освіта, тож усі ідеї саме в цьому напрямку. Були думки щодо заснування власної фірми перевезень. Цікавить також торгівля, обслуговування людей. Тобто мені дійсно хочеться присвятити своє життя людям. Допомагати їм, бути корисним. Навіть замислювався щодо відкриття ресторану із суто українською кухнею, щоб усе було в традиційному стилі. Треба підіймати наш патріотизм. Бо трапляються такі випадки, коли пасажири чують мою мову і не приховують своє незадоволення. Я вважаю, що це в першу чергу є неповагою до людини та її національності.

– У Срібному, мабуть, простіше ставляться до цього. Часто їздите додому?

– Коли як виходить. Звісно, їжджу, але не так часто, як хотілося б. Все-таки більше 200 кілометрів від Чернігова, далеко. Коли трапляється нагода, то залюбки відвідую батьків, допомагаю їм. Відпусток ще не було, але на вихідних іноді вдається вирватися з міста.

– Окрім роботи і поїздок додому, чим ще цікавитеся? Як проводите вільний час?

– Знаєте, я дуже люблю активність. Покататися з друзями на ковзанці, пограти в більярд – ось це мені до вподоби.

– Тільки з друзями чи дівчина теж є? Напевно, багато кому з пасажирок цікаво було б дізнатися, чи зайняте ваше серце.

– Уже зайняте. Десь із осені почали навіть жити разом. Згодом плануємо весілля. А познайомились ми з нею, за іронією долі, у автобусі. Це було роки два тому. Я підпрацьовував контролером на міжміських рейсах. Їхали до Городні в одному автобусі. Але обидва тоді не подали виду, хоча, як виявилось потім, ми сподобалися одне одному саме в той день. Минуло багато часу. Я влаштувався кондуктором у «перший». Уже й не сподівався, що колись зустріну ту дівчину. Але так вийшло, що знову пересіклись, у цей раз на моєму маршруті. Звичайно, обмінялися номерами і в один прекрасний день нарешті зустрілися. Спочатку випили кави, а потім, гуляючи по місту, набралися сміливості і розповіли одне одному про свої почуття.

– Дівчина не ревнує до інших пасажирок?

– Ні, вона ж знає, що це в мене натура така весела. Можу комусь усміхнутися, з кимось поговорити, але що ж у цьому поганого? Вона не ревнує і повністю розуміє, що моє серце належить тільки їй.

– Після цієї розмови ваша популярність, мабуть, зросте ще більше. Безперечно, пасажири хотіли б мати справу саме з такими кондукторами, як ви. Тож поділіться з колегами: яких правил повинен дотримуватись кондуктор, аби люди високо оцінили його професійну майстерність?

– Перш за все, треба бути людиною. Звісна річ, єбезхатьки, і п’янички, що заходять у салон. Взагалі ставлюся до них цілком нормально, як і до решти. Була, щоправда, ситуація, коли довелося виставляти чоловіка з автобуса. Сам виходити не хотів, скандалив. А почалося все з того, що він підійшов до жіночки і спеціально провокував конфлікт, чіплявся, ображав. Я не залишив це без уваги, і коли настав момент апогею, покликав водія, і ми удвох вивели цього буйного мужика.

А буває, що заходить п’яниця і клянчить проїхати зайцем. От такого я, вибачте, не розумію. Якщо вже вистачає на пляшку, то й на проїзд знайдеться.

Інша річ, коли з людиною стається якась халепа. Наприклад, забув гаманець удома чи загубив гроші. Воно ж на обличчі написано, коли людина говорить правду, а коли бреше. Я в таких випадках іду на поступки і дозволяю їхати безкоштовно. На місці такої людини може опинитися будь-хто.

Якщо загалом, то скажу так: будь-який пасажир повинен відпочивати під час поїздки. Це – моя мета як кондуктора і основний принцип роботи.