Кохання класика. Як в Чернігові знімали фільм про Коцюбинського

За лаштунками. Робота над художньо-документальним фільмом про Михайла Коцюбинського триває. Уже скоро чернігівці мають побачити кінематографічну історію про українського класика, його стосунки з родиною, офіційною дружиною, таємною любов’ю та те, як це впливало на його творчість. Ініціатор проекту й одночасно виконавець головної ролі, актор Чернігівського молодіжного театру Микола Бичук, розповів нам, що це буде спроба показати не канонічного Коцюбинського, а такого, про якого навряд чи розповідають у школі.

– Найпростіше запитання, Миколо. Звідки ідея знімати кіно про Коцюбинського?

– Це сталося кілька років тому. Був на виставці в музеї Коцюбинського. Після виставки сказали: а хочете екскурсію? Я знав, що Коцюбинський тут жив, працював, але якось цим ніколи не цікавився.

Нам провели екскурсію, було приголомшливо, я все думав, що це ж він отут ходив, сидів, писав. І в мене ще там виникла одна думка. Кажу, слухайте, та у вас же тут можна й вистави показувати. А мені працівники й кажуть, що, звісно, вистави, читання – вони до всього відкриті. І я пішов додому. І жив собі, просто пам’ятаючи про цей будинок.

Минув рік, і я дізнався, що депутат Березенко робить конкурс з метою розвитку міста і буде обирати чотири проекти, яким надасть по 30 тисяч гривень. Я і пригадав будинок: а чому б не фільм?

Ідею розповів своєму колезі Євгену Сидоренку, з яким ми працюємо в нашому незалежному театрі Theatrum mundi. Він послухав і сказав: «Знімаймо». Але потрібно було вирішити, що саме знімати: уривок із його життя? уривок із його твору?..

Якось випадково ми вийшли на чернігівського письменника Анатолія Покришня, це він написав «Баладу про Крути». Її режисером був Андрій Бакіров, але участь у ній брали й актори Молодіжного і драматичного театру, театр ляльок, філармонія. У день пам’яті Героїв Крут її показали в Києві в театрі І. Франка.

І от пан Анатолій мав два кіносценарії – один із них про Коцюбинського. Ми попросили дозволу його використати. Євген трошки переопрацював сценарій, ми скоротили кількість дійових осіб, бо наші ресурси були обмежені. І почали роботу.

– Який епізод життя Коцюбинського ви обрали для екранізації?

– Сценарій побудований на реальних подіях із життя письменника. Звісно, пан Анатолій дещо додав свого, як ось романтизму, настрою, але основна дія розгортається навколо стосунків Коцюбинського, його дружини Віри та коханки Олександри.

Ітиметься про останні роки Михайла Михайловича – від моменту, коли він зустрів Олександру Аплаксіну, і до його смерті. А починається фільм тим, що журналіст заходить до вже літньої Олександри Аплаксіної і жінка починає пригадувати, що ж тоді відбувалося…

– Тобто у реальності це були останні 10 років життя Коцюбинського.

– Найбільше нас цікавить саме те, як Аплаксіна й ці стосунки впливали на Коцюбинського; той трикутник, у якому він жив, творив; як розривався і як намагався балансувати у цьому своєму житті.

– Ти граєш Михайла Коцюбинського. Це через подібну зовнішність?

– Ні, це випадковість. Мені просто було цікаво його зіграти. Але роль дуже відповідальна – усе-таки класик. Та під час зйомок у музеї працівники часом казали, що дуже схожим я виходжу, наче справжній.

Співробітники музею нам допомагали, підказували, як Михайло Михайлович одягався, як себе поводив. Якось я прийшов на зйомки без краватки, а вони кажуть: «Ви що, він не міг бути без краватки!» Коцюбинський завжди вдягався вишукано, стильно – краватки, різні капелюхи...

Один майстер нам навіть зробив таку палицю, яка була в Коцюбинського. Її особливість у тому, що це не просто палиця, а ще й стілець. Він міг іти з нею, а тоді розкласти й присісти. У нас на зйомках – точно така.

– Де, окрім музею, знімали ще?

– Ми знімали в музеї Коцюбинського, у музеї Довженка в Сосниці, знімали на Валу, посеред міста, на Болдиних горах, у наших чудесних полях. Здається, зйомки ми починали з Валу. Було дуже рано, одягли мене в костюм, вийшли на Вал: люди ходять, Коцюбинський ходить…

– Хто ж знімається в головних ролях поруч із тобою?

– Роль Аплаксіної виконує актриса Ганна Владович, роль дружини письменника – актриса Руслана Остапко. Олександру Аплаксіну в зрілому віці грає актриса Юлія Матросова. Журналіста, котрий зацікавився історією їх стосунків, – Роман Покровський.

Цікавіше те, що в нас один оператор, один-однісінький – Вадим Вайда. І хоч він один, свою роботу виконує просто чудово. Від цього фільм не став однобоким, навіть навпаки: оцей постійний погляд одної людини його робить більш цілісним. Чому один оператор? Бо 30 тисяч – невеликі гроші для фільму.

– То коли ми зможемо побачити фільм?

– Фільм презентуємо скоро, він уже монтується, а це ще один добрий шмат роботи. Звісно, покажемо його в музеї, передамо презентації у школи, університети. Покажемо на нашому телебаченні місцевому. Можливо, вдасться організувати презентацію в кінотеатрі. Триватиме фільм близько 45 хвилин.

Знімали довго, бо переважно робили це, коли мали час. Дозволити собі працювати над ним постійно ми не могли, бо у кожного є робота, потрібно було одне під одного підлаштовуватися, дивитися на погоду, ніколи не забувати, що оператор лише один.

– До речі, а коли ти вперше дізнався про Коцюбинського та Аплаксіну, про їхню історію? Це було не у школі?

– Ні, у школі нам точно не казали про ці стосунки, про те, чи впливали вони на творчість Коцюбинського. А я гадаю, що впливали, не могли не впливати. Мабуть, і зараз про це не розказують надто у школі, хоч би це точно могло зацікавити. Сам я про це вперше дізнався зі сценарію Анатолія Покришня.

Гадаю, що так у багатьох: хтось знає, що в нас у місті зберігся його чудесний дім; що його іменем названо вулицю; трохи менше знає, що є ще парк його імені. Але мало хто скаже, чим він жив, що його мучило, що він відчував. Найбільше у фільмі нас цікавить Коцюбинський саме такий.

Віра Курико