Іван Марчук: Україна народжує найбільші таланти, але не дбає про них. «Геній сучасності» привозив виставку до Чернігова

Протягом місяця в музеї «Пласт-Арт» тривала виставка українського художника Івана Марчука «В Дорозі». Останнього дня літа художник приїхав презентувати її для чернігівців.

Під час зустрічі в музеї Іван Марчук розповів про своє становлення, бунтарство й образу на Україну.

Хто такий Іван Марчук

Іван Марчук – український художник, якого у 2007 році британська газета The Daily Telegraph внесла до рейтингу «100 геніїв сучасності» поруч із засновниками Google Ларрі Пейджем і Сергієм Бріном, фізиком Стівеном Гокінгом, письменником Стівеном Кінгом, духовним лідером Далай-ламою.

Художник заснував свій стиль у мистецтві – «пльонтанізм». Назву йому вигадав сам, від слова «пльонтати», тобто – плести. Багато картин Марчука ніби з ниток. Художник створює такий ефект тим, що наносить фарбу тонкими лініями під різними кутами.

У СРСР авторський стиль Івана Марчука влада не приймала. Хоч творчість художника на виставках за кордоном відзначив мистецтвознавець Роланд Пенроуз, особистий біограф Пікассо, ще наприкінці 70-х років. Радянська Спілка художників визнала творчість Марчука лише через 10 років після цього, коли йому було вже 52.

За кілька років до того, як Україна отримала незалежність, Іван Марчук перебрався мешкати за кордон. Жив то в Австралії, то в США. Там, як каже, шалено працював. 1990 року приїхав до України й мав першу офіційну виставку в Києві. Але остаточно в Україну повернувся лише на початку 2000-х. Нині художник живе і працює в Києві.

Як ставав художником

Іван Марчук каже, що серйозно малювати почав у 7-му класі, хоч навіть не мав кольорового олівця.

Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва. Це місце, каже, повністю змінило його.

– Я став святим, у повному розумінні цього слова. Приїжджаю на перші канікули, а жінки кажуть: «Дивіться – що з ним сталося? Це ж який шибеник був, яйця забирав та на дівчат кидав!» А потім мистецтво мене змінило. Я приїжджав на канікули і лише малював.

Тоді був малознаний і думав, що художник це той, що все змальовує. Потім зрозумів, що художник – це той, що творить.

– Усіх можна навчити змалювати: когось ліпше, когось гірше. А от творити – це зовсім інакше.

Іван Марчук пригадує, як на занятті в інституті викладач, обізнаний у європейському мистецтві, показав невелику картину-абстракцію. Майбутній художник злякався. Слово «абстракція» в радянський час було крамолою. Але на молодого Марчука це вплинуло.

– І за два роки до закінчення інституту я сказав собі: хочу бути ненормальним художником. Тобто не таким, як усі. Я, затятий і ненаситний, хотів бути тільки одним. Не найкращим, а іншим.

Одинадцять років навчання як не було. Марчук не хотів робити те, що вивчив. Він хотів не знати, що робить.

– І кожного дня я щось малював на листочку й тішився, бо не знав, що то. Але воно точно було тим, чого ще не було.

Власні очі

– Я коли в собі відмовився від совєтського художника,– пояснює Іван Марчук,–то зміг на все мати власні очі. Я малював підсвідомо і хотів творити власний світ. У пейзажах, звісно, то світ реальний, але і його я робив ірреальним.

І часто художник лягав спати з думкою про те, що він ще не зробив і як він ще не зробив.

Заборонений

То були 60-ті роки. Він воював із соцреалізмом, тому його забороняли.

– Не випускали, не приймали, не виставляли, не нагороджували – усе було з «не». І так жив за бортом, у пеклі, але все одно працював. Думав, як втекти з того пекла. Женитися на іноземці чи єврейці? – сміється.

Каже, що мучився до 80-х років. Тоді сказав, що, коли можна буде, – полетить.

1988-го вперше потрапив за кордон. До Чехословаччини. Там багато малював. Одразу продавав картини. Мав гроші. Пішов до магазину, нащось купив дубльонку, яку ніколи не носив.

– І так, як на ніч відв’язують собаку, й він біжить скіки може далеко, щоб не прив’язали, так і я втік далеко – аж до Сіднея.

І далі залишався за кордоном. Жив в Америці, працював шалено. Каже, що перед ним лягав світ. Мав виставки в різних країнах світу. Виходив на хмарочоси. Мав сили.

Завжди не любив контракти, бо гадав, що так його «запльонтають», і він стане працювати на когось. А понад усе любив свободу.

Мав виставку в Торонто, де земляк був директором галереї, у якій Марчук виставив 26 робіт.

– Маестро, – звернувся до нього директор, – а ціни тепер скажіть?

Марчук називає високі, ті, що в Австралії, бо, каже, інакше не можна.

– Але, маестро, маестро, у нас і цін таких не було.

– Але ж, пане директоре, у вас і картин таких ще не було.

Марчук усміхається й пояснює: він має жити з того, що робить, і якщо його вже запеленгували, то треба рівня дотримуватися.

– Усі наступні роки я жив в Америці вільним художником.

Але десь почувався одиноким. Тому одного дня повернувся. Хоч тепер багато тужить за тим життям.

– Я часто мучуся, що повернувся з Америки. Я жив нормально, я не знав, що таке негативні емоції. Тут же, в Україні, маю їх щодня. Люди не вміють радіти одне за одного. Україна народжує найбільші таланти на квадратний метр у світі, але не дбає про них. І це правильно – їхати шукати собі місце, де тебе візьмуть і виплекають.

Марчук і Чернігівщина

Художник каже, що Україна так само не дбає і про нього. Що він навряд чи дочекається свого музею. Хоч такий, каже, міг би стати місцем, подібним до музею Ван Гога в Голландії. Але, каже, на природі художнику добре будь-де.

Найбільше художник цінує Седнів – бо там для нього є горби, є поля, є луки, річка, альтанка на схилі.

– І був там ще маєток біля річки, двоповерховий і п’ять вікон на річку Снов. Я тоді думав, як добре б тут поселитися. Мій ідеал – то як Седнів: хата, хата, город, доріжка до води, до річки, там лавка, а до неї прив’язаний човник. Переплив собі й пішов долиною.

Художник говорить, що взагалі відчуває себе добре у природі. Так само, як і в тому, що із нічого може зробити щось. Тому в житті, пояснює художник, він не шукає ідеальний пейзаж. Його можна вивезти за місто, показати шматок землі – і він зробить так, що на нього не схочеться ступити, аби не нашкодити.