Як і чому Троїцький собор в Чернігові відкрив двері ще в радянський час?

У радянський час єдиною церквою, яка діяла в Чернігові, була Воскресенська.

У травні 1988 року, коли до розпаду Радянського Союзу залишалося ще три роки, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Антоній звернувся з листом до Ради Міністрів УССР з нагоди того, що Руська православна церква святкує цьогоріч історичний ювілей – 1000 років хрещення Русі. Того року з цього приводу радянська влада почала повертати вірянам храми, які поволі беруться реставрувати й відкривати знову.

Архієпископ писав, що для паломників та зарубіжних гостей ці знову відкриті пам’ятки «руської історії» свідчитимуть про багатство спадщини країни й велич духу народу.

«Церковь и сегодня стремится сделать все от неё зависящее, дабы наше Отечество процветало в мире и всяком благопоспешении. Все перемены, которые сейчас происходят во взаимоотношениях Церкви и Государства, можно характеризовать только с самой положительной стороны», – ідеться в листі.

Усе це, писав архієпископ, їх радує, проте дещо таки «цю радість в Чернігові затьмарює».

До 1962 року в Чернігові діяв Троїцький жіночий монастир із великим собором. Служили й собори на Валу. Проте в 1962 році у місті залишилася сама лише Воскресенська церква. Через це все частіше в неділю, а ще більше у святкові дні єдина церква просто не була здатна вмістити всіх вірян.

«Во время богослужения в храме слышны крики и стоны людей от нестерпимой давки. В храме настолько становится душно, что люди падают в обморок и приходится вызывать скорую помощь», – аргументував свою позицію Антоній.

У таких умовах, писав архієпископ, він служив уже 15 років. А народ у таких умовах – з 1962 року.

Віряни вже не раз просили відкрити більш просторий храм. Такий як Троїцький. Ходили до місцевої влади, писали у Київ і Москву. Але нічого не змінювалося й люди далі штовхалися в маленькій церкві.

Тому люди приходили до архієпископа й просили про «Троїцю». Архієпископ починає піднімати цю тему, звертаючись до теми «іноземців».

«В Чернигов иногда приезжают иностранные делегации церковных и государственных деятелей. Такая неприглядная картина происходит перед глазами их, что дает им повод для нежелательных всем нам негативных суждений о положении и жизни церкви в нашей стране».

Тому він просив Раду Міністрів допомогти й до Дня хрещення відкрити собор.

«Еще раз позвольте выразить пожелание в надежду, что наша просьба об открытии «Троицы» будет удовлетворена».

Архієпископ звертався й до чернігівського тодішнього виконкому. Проте ті у квітні пропонували йому відкрити не Троїцький собор, а Успенський, на території колишнього Єлецького монастиря.

«Это предложение он не принял, заявив, что по своей вместимости и другим характеристикам это помещение не может решить проблему и верующие предложение не примут. Он высказал просьбу передать церкви Троицкий собор и часть северо-восточных келий», – звітував тодішній виконком.

Через це не дали жодного собору. Тому що міськрада повноважень передати «Троїцю» не мала. Цей собор рішенням уряду республіки ще входив у туристично-екскурсійний маршрут «Ожерелье Славутича».

Усе ж Рада Міністрів УРСР таки погодилася і у вересні 1988 року передала Троїцький собор, дзвіницю, келії й Введенську трапезну церкву Чернігівському єпархіальному управлінню Руської православної церкви.