Повернутися в Чернігів. Історія молодого хлопця, який залишив Польщу і працює в Україні

Польський Інститут публічних справ повідомив, що за три останніх роки кількість студентів з України зросла – з майже 10 тисяч до 35 тисяч. Саме стільки молодих людей з України отримувало у Польщі освіту протягом 2016/2017 навчального року. Лише 9 % українських студентів планують повертатися додому, 29 % хочуть переїхати в іншу країну ЄС, 28 % українських випускників польських вишів бажають залишитися в Польщі. А 26 % студентів ще не знають, куди вони поїдуть.

Олександру Костючку сьогодні 21 рік. Він навчається в магістратурі у Чернігівському національному технологічному університеті. П’ять років тому він закінчив педагогічний ліцей у Чернігові й поїхав навчатися до Польщі з думкою про те, щоб там і залишитися. У Люблінському університеті він вивчив механіку, пішов стажуватися до офіційного дилера підприємства John Deere, яке виробляє сільгосптехніку, та залишився там попрацювати, а отримавши диплом бакалавра, повернувся у Чернігів. Що стало причиною повернення та яким він бачить Чернігів після чотирьох років відсутності?

– Коли, як і чому ти вирішив, що хочеш їхати навчатися до Польщі?

– Найпростіше відповісти, чому саме Польща. Робота мого тата пов’язана з цією країною, і йому часто потрібно туди їздити. Тому це було зручно для моєї родини. Те, що я хочу поїхати вчитися за кордон, вирішив у 11-му класі. Це було не стільки бажання отримати там освіту, скільки думка про те, що в іншій країні жити буде краще. Якщо грубо, хотів переїхати в Польщу, а там, можливо, і ще далі. У школі я собі десь так і уявляв: поїду, вивчуся, знайду роботу, поживу в Польщі, а потім у Німеччині, наприклад. Глобальних планів на життя тоді ще не було. Хоча як для одинадцятикласника це вже були глобальні плани.

– І чому тодішньому одинадцятикласнику захотілося жити за кордоном?

– Звідки взялася думка, що там буде краще, не знаю. Можливо, вплив батьків, розмов у школі, телевізора чи сторонніх розповідей про те, що в Україні все не так, а от десь – нормально. А от до бажання переїхати підштовхувало відчуття незахищеності. Я бачив це так. У випадку чого, наприклад аварії, за кордоном рятувальники в рази швидше виріжуть мене з авто, маючи спеціальне обладнання, ті ж пневматичні ножиці. А в Україні процес вирізання може розтягнутися, і мене просто не врятують. Я бачив, як це стається. Просто хотілося впевненості щодо захищеності моєї родини. Про більшу зарплатню чи гроші не думав, про матеріальний рівень теж. Знову ж – одинадцятикласник. Мене хвилювало інше.

– Тобто ти цілеспрямовано обираєш польський університет ще під час навчання в чернігівській школі і плануєш вступ саме туди?

Я сам з Менського району. Останні два роки школи вчився в Чернігівському педагогічному ліцеї для обдарованої сільської молоді на фізико-математичному профілі. ЗНО склав добре, у межах 170–190 балів, і подав документи до трьох українських політехнік – Чернігівської, Київської та Львівської, усюди на інженера. Усюди пройшов на бюджет. Серед польських університетів я обрав Люблінську політехніку, механічний факультет. Відповідно, місто Люблін – побратим Львова, від польсько-українського кордону до нього відносно недалеко (часто жартують, що Люблінський вокзал – це ще Україна).

– Навчання платне?

– Так, я платив зі знижкою, один семестр коштував 500 євро – це десь 16 тисяч гривень. Власне так, це дорожче, ніж навчання в Україні на подібних спеціальностях. У Києві стільки може коштувати рік навчання, а в Чернігові й цілі три семестри. Із приводу ціни на навчання: Люблін варто порівнювати в плані міст не з Києвом, а найбільше з Черніговом. У столиці Польщі семестр може коштувати 1200 євро.

Багато українців вступають до польських вузів через платних посередників, якісь агенції. Я над цим не заморочувався. Сам відніс у перекладацьке бюро всі потрібні документи, сам з’їздив у Люблін, сам усе подав. Перед тим два семестри проходив курс польської в Чернігові, щоб отримати сертифікат.

Перша польська оцінка – двійка

– Ти вступив у польський університет. Як пригадуєш початок навчання?

– Перше, що пригадую, як шукав по гуртожитку українців, щоб вони розказали, що і як. Бо в хаосі величезного приміщення й іншої мови одразу важко орієнтуватися. Так ти ще й сам.

Яскравий спогад – заняття з матеріалознавства. На першому ми нічого не робили, підписали інструктаж з безпеки, познайомилися, викладач щось розказав з теми. І тут на другому занятті всі студенти, окрім українців, дістають листочки. Викладач ставить запитання, усі щось пишуть, а ми сидимо й не розуміємо, що коїться. Це виявився перший момент труднощів спілкування чужою мовою. Те, що ми писали, називається «карткувка». Викладач, мабуть, попереджав про неї, але я тоді й слова такого не знав. Після цього стало зрозуміло, що треба долати мовний бар’єр, не гуртуватися колом українців, а входити в загальне польське життя, багато запитувати й перепитувати, щоб не виявитися дурником. Того дня всі написали ту роботу, і на тому ж занятті викладач зачитував оцінки. В українців у всіх прізвища на «К», тому звучало це так: «Костючок, Корнійчук, Ковальчук – двійка».

– А як тобі взагалі після української школи в польському університеті?

– Коли підтягнув мову, то стало легше. Деякі предмети виявилися на диво легкими, як от математика. Багато з того, що польські студенти вперше бачили на парі, ми вже проходили в нашій школі. Враховуючи, що я вийшов з хорошого ліцею з сильною математикою, у мене взагалі не було проблем. Багато впирається в знання мови. Треба було з нуля вчити математичну, фізичну та хімічну термінологію. Тому на одну книжку в мене йшло більше часу, ніж у польських одногрупників.

Викладач університету не бігає за тим, щоб поставити тобі оцінку, як це буває у нас, хочеш – вчися, хочеш – ні. Це ж твоє майбутнє. На парі твою оцінку можуть уголос не зачитувати, якщо ти цього не бажаєш.

Багато того, що польські студенти вперше бачили на парі, ми вже проходили в нашій школі.

Немає особливого спілкування з викладачами, у більшості воно ділове. Університетський викладач найчастіше не знає, як тебе звати і якихось подробиць твого життя. В університеті йому всі однакові, не з’являється хтось, кого починають тягнути, тому твої оцінки з легкістю змінюють протягом семестру залежно від того, як ти працюєш. У нас же часто зав’язуються якісь дружні стосунки. Якщо студент себе добре показав на початках, то його починають тягнути всі роки. Там такого зовсім нема.

Хоча, з іншого боку, те, що між студентами й викладачами нема таких дружніх стосунків, мені здається, не завжди добре. Бо нема такої запальної роботи, якоїсь атмосфери, коли всі роблять щось спільне й стараються одне заради одного, як це було, наприклад, у мене в ліцеї.

– А система оцінювання як? У наших університетах часто бали ставлять, наприклад, за відвідану лекцію, за написаний конспект...

– Сьогодні я навчаюся в Чернігівському політесі і бачу, що підхід до навчання таки кардинально різний. У Польщі навчання було стрункішим і чіткішим. Оцінювали не процес навчання, а те, чого я навчився. Викладач у свою чергу приносив на заняття те, що нам важко дістати самим. Те, що ми можемо дістати самі, зазвичай віддавалося нам або ми його шукали.

Тому в Чернігові я виявився просто морально неготовим до того, що викладач читатиме вступну лекцію з роздруківки так повільно, щоб ми ніби як встигали записати це в конспект – загальну інформацію, якої повним-повнісінько в інтернеті, щось на кшталт «Україна щодня розвивається…», бо потім я за цей конспект отримаю 10 балів.Я був у розпачі і не міг зрозуміти, чому всі не роблять такі очі, як я. А коли ти пропонуєш дати нам цю роздруківку, щоб її розмножити й опрацювати, а зараз зайнятися навчанням, то на тебе так дивляться… мовляв, що він хоче?

Або оцінки за відвідування. Ага, тобто я можу нічого не робити, просто ходити на лекції, писати конспекти й нашкрябати собі на трійку?

Є така думка, що частина польських університетів живе за рахунок українських студентів, бо свої виїжджають учитися в Німеччину. Що ти мені про це можеш розказати? І чи впливає це якось на ставлення до українців в університеті?

– Я вчився в університеті, де не настільки багато українців. Але от у всіляких приватних польських вузах така ситуація дійсно є. Іноді доходить до того, що ледь не весь факультет готельно-ресторанного бізнесу говорить українською.

Зі мною віталися: «Привіт, бандерівець»

– Ти саме вчився в той рік, коли на матч із регбі між збірними Польщі та України в Любліні декілька поляків принесли банер із написом «Львів повернемо, бандерівців уб’ємо». Які настрої щодо України ти спостерігав?

– Не скажу, що є якесь провалля у ставленні поляків до українців. Проблеми можуть виникати з окремими людьми. Бувають такі, що підтримують Україну, переживають щодо нашої війни й кажуть, що підтримують нас у російській агресії. А бувають ті, що все ще марять про Польщу «від моря до моря», і на цьому ґрунті часто виникають суперечки. Особливо, що стосується «Львів – польське місто». Кілька років я не міг порозумітися з поляком, який вітався зі мною «Привіт, бандерівець». Ще могли починатися сварки, коли вдавалися до історії й вирішували, хто кого образив, шляхта козаків чи козаки шляхту. У всіх своя правда й історія країни в школі. Звідти й суперечки.

Одні поляки Україну підтримують, одні все ще марять про Річ Посполиту й кордони від моря до моря. На цьому ґрунті виникають поодинокі суперечки, адже у кожного своя правда.

Не було звинувачень на кшталт: ти от приїхав у чужу країну, кинув свою, то через це ти якийсь ніби меншовартісний?

– У мене такого не було, бо я на час, коли увійшов у польське коло спілкування, уже розумів, що тут все не моє і я повертаюся додому. Тому завжди себе так і подавав, як людину, яка приїхала набиратися досвіду й повертатися працювати у своїй країні. Але чув, що бували звинувачення в тому, ніби українці забирають робочі місця у поляків.

– Під час навчання ти пішов на практику до офіційного дилера John Deere в Люблін. Післязалишився там працювати, тобто отримав своє перше офіційне місце роботи. Розкажи, як це було.

John Deere – це фірма, яка виготовляє й продає трактори. На практику туди я напросився сам. Намагався працювати багато й показати себе якнайкраще. Часто почував себе тупим. Благо через роботу батьків я нормально тямлю в будові тракторів. Рятувало й те, що до цього я вже мав досвід роботи в польському мотосервісі, де працював вечорами задарма, для досвіду. Завдяки цьому я знав, як польською називаються різні ключі.

Роботу я робив чорну і часто над норму. Чистив радіатори в комбайнах – через півгодини єдине біле, що в тебе залишається, – це очі й зуби. Лазив під трактори міняти масло, після чого ще смердів ним два дні. Знімав обшивку, а це така делікатна робота, треба бути дуже обережним, щоб не порізати шкіру.

– Свою?

– Свою, то біс із нею. Краще вже свою. Шкіру обшивки в тракторі. А зрізуєш ти нижній шар скловати, яка потім тобі ще кілька днів руки коле, бо ріжеш без рукавичок.Зрештою, під кінець практики я запитав, чи не візьмуть мене на повноцінну роботу, хоч би до початку навчання. Мені сказали: «Вперед!»

– Ти за фахом інженер-механік. Як гадаєш, наскільки добре тебе підготував до цієї роботи університет у Польщі?

– От щоб зовсім-зовсім готовий був до роботи, то не скажу. У теорії – так. Але важко судити. Те, що я точно вивчив в університеті, то це 3D-моделювання. Усе інше – самонавчання. А в університеті я мав загальні й спеціальні інженерні дисципліни, що дали теорію. До речі, перед від’їздом здавалося, що в Польщі ледь не все навчання буде на практиці, але це виявилося не так. Власне, гідравліку в універі я здав завдяки тому, що сам ремонтував гідравлічну систему в тракторі. Тому на роботі я вчився з нуля. І тоді ж усе більше розумів, що все в моїх руках, а не в освіті чи країні.

На яких умовах ти почав працювати в Польщі, наскільки вони були хороші як для польського студента твого віку й досвіду?

– Я починав як помічник механіка. Зарплатні отримував мізер, мабуть через кваліфікацію та відсутність досвіду, а може – продешевив. Мав 1600 злотих на місяць. Це майже 12 тисяч гривень, але в Польщі – це нижче мінімалки. Плюс я працював повний робочий день і понад норму. Минуло трохи часу, і я вибив собі 1800. Але важливим було розуміння: усе одразу ти не отримаєш, а будь-який серйозний успіх – це довга й кропітка робота у сфері й над собою. Аби лише знайти ту сферу. Працюючи там, я зрозумів, що механіка не моє і не цим би я хотів жити.

Поляків так само мучить комуналка

– Розкажи, будь ласка, про польський побут і його вартість. Як взагалі жити студенту в Польщі.

– Мало поляків вважає роботу тим же кур’єром – повноцінною роботою. Тому знайти студенту собі підробіток кур’єром доволі просто. За таку роботу можна отримувати 1,5 чи 2 тисячі злотих. А якщо працювати над норму, то і всі 3 тисячі злотих (22 тис. грн).

Але треба винайняти житло в Любліні. Кімната в гуртожитку коштуватиме близько 300 злотих ( 2200 грн), якщо в кімнаті з кимось. Десь 500–600 (3600–4400 грн) – якщо сам. Стільки ж коштуватиме зняти собі кімнату у власника, як це робив я. Якщо ж говорити про однокімнатну квартиру, то це від 1000 чи 1500 злотих і комунальні, які теж не дуже приємні.

Середня зарплата пересічного жителя Любліна – 3–4 тисячі злотих, цього вистачає для звичайного життя, і, повірте, їх там теж мучать і комуналка, і ЖКГ, і шпаклівка, яка сиплеться зі стелі. Я так і не побачив, чим особливо відрізняється життя середньостатистичної людини там і тут.

Навпаки, суть мого досвіду показала, що коли твоїх здібностей та знань вистачає на хорошу роботу, то ти маєш хорошу роботу. Якщо ні, то ні. Якщо ти конкурентоспроможний, то ти отримуєш більше. І в Україні так само. Маєш, що дати, – даєш і отримуєш віддачу.

Середня зарплата пересічного жителя Любліна – 3–4 тисячі злотих, цього вистачає для звичайного життя, і їх там теж мучать і комуналки, і свої ЖКГ, і шпаклівка, яка має здатність сипатися.

– Ти поїхав у 2014-му, а повернувся в Україну минулого року, хоч їхав звідси з думкою залишитися жити в Польщі. Що і коли змінилося в твоєму баченні ситуації?

Поступово в мені почав назрівати бунт і обурення. Що змінилося від того, що я переїхав до Польщі? Адже себе я забрав із собою. Я слідкував за тим, що відбувається в Україні. У Чернігові бачив прикольні ініціативи, зміну тої ж поліції, якісь повільні рухи в бік медреформи. І в цей момент я зрозумів, що моє місце там. Чому? Бо мої життєві цілі дещо глобальніші, ніж просто «достатній рівень життя».У Польщі вже ніби й робота, і є куди рости, і друзів багато з’явилося, але внутрішньо мені було некомфортно. Бо я ж, дідько, українець, і історія в мене своя, і погляди, і цінності, а в цій країні вони якось губляться. В один момент мені просто не схотілося будувати чужу країну, коли є своя. Тому навчання в Польщі я почав сприймати як досвід життя та поведінки поляків.

– Чим ти зараз займаєшся?

– Я займаюся страхуванням життя – довгострокові накопичення. Штука, яка поки не дуже популярна серед українців, але після адекватної пенсійної реформи і низки змін у головах стане доволі потрібною. Як це є в тій же Польщі. Але поки я переконую людей, що страхувати життя, аби у разі чого мати виплати, чи починати накопичувати так гроші, щоб потім не страждати на пенсії, – це не боляче й не страшно. Усе це нормально, країні ще треба час, щоб до цього прийти.

– Що би ти сказав людям, які мріють відправити своїх дітей за кордон, або дітям, які самі хочуть поїхати в ту ж Польщу?

– Скажу те, що кажуть усі: головне – щоб це було твоє рішення. От я поїхав і пошкодував. І добре, що я маю цей досвід.

Для мене там таке ж життя і так само потрібно багато працювати, щоб щось мати. Якщо ти не гнеш спину і не змінюєшся, якщо тобі не буде чого запропонувати роботодавцю, тебе чекає там така сама комуналка, ціни й штукатурка, яка має здатність поволі відколюватися, але в Польщі.

Обираючи закордон, варто просто оглянутися й побачити, скільки людей досягли успіху в Україні. Здається, цілком достатньо, щоб не думати, буцім справа в країні, а не в тобі.

Якщо мої діти схочуть виїхати, я нічого їм не скажу, окрім: «Думайте своїм розумом і плануйте наперед». Бо я знаю різних людей і різні долі. Одні їздили на літо на суниці в Німеччину, щоб заробити собі на здорову освіту, яка потім виводить їх у люди. Другі їздили за тим, щоб наступні півроку мати гроші й ходити в кафешки. Треті нікуди не їздили, а повільно напрацьовували собі тут ім’я й досвід. Бо суниці – це рік, два чи три. А далі ця людина, яка їздила за грошима, сідає і каже, що в Україні нема роботи. А що ти вмієш? Збирати суниці? У нас нема де їх збирати, вибач. А за три роки можна було вже зарекомендувати себе як фахівець.

Обираючи закордон, варто просто оглянутися й побачити, скільки людей досягли успіху в Україні. Здається, цілком достатньо, щоб не думати, буцім справа в країні, а не в тобі.

– А якщо повернутися до юнацької мотивації, як ти тепер, чи почуваєш себе безпечніше, ніж тоді, коли їхав звідси?

Ні. Просто тепер я мислю інакше. Якщо шанси, що мене швидко виріжуть з авто і врятують, малі, то це штовхає мене працювати так, щоб моє авто мало десяток подушок безпеки. Ще треба вміти передбачати дії придурків на дорозі. Ну і працювати, багато працювати. Що я зараз і роблю.

1 Вересня – радянський спадок

– Розкажи тоді ще, як тобі навчається в технологічному тепер? Тобі комфортно?

Не зовсім. Зараз я навчаюся за індивідуальним графіком, бо більше часу хочу приділяти саме роботі не конспектам.

Перше, що мені здалося в університеті дивним, – це урочисте 1 Вересня. Воно було дуже пафосним, якась шкільна концертна програма, не дуже вдалий сценарій, не дуже вдала гра, співи якихось дівчат, які насправді не дуже гарно співають. У вищому навчальному закладі хочеться чогось серйознішого, а не творчої самодіяльності.

У Любліні початок навчального року теж був урочистим, проте це були збори з виступом ректора, проректора, де говорили про конкретні переваги університету і про перспективи, які є. А те, що я побачив тут… десь так я уявляю собі радянський час і концертики до приїзду чиновників.

Загалом непоганим був виступ мера. Це взагалі круто, коли перед випускниками чи першокурсниками виступає якась відома людина з мотиваційною промовою. Та і мер загалом речі правильні казав. Але не сказав нічого такого, чого б не сказав я чи хтось інший, хто більш менш розуміє, чого хоче. Це прикро, схоже було на заготовлену промову.

Я ж сподівався, що він чи хтось інший зруйнує ці придуркуваті концерти. І він хоч і говорив правильні речі, але все це було зроблено органічно для загального урочистого відкриття навчального року. Якби ж мер хоч сказав: «Рєбята, досить цієї фігні, давайте просто почнемо вчитися, викорінимо корупцію в університеті, виростимо прекрасних фахівців і ще більш прекрасних громадян». Але все за типовою схемою.

– Як тобі взагалі Чернігів після чотирьох років відсутності?

Перед від’їздом і в час, коли приїжджав на канікули, я постійно скаржився про себе на хаотичний рух на П’яти Кутах: чому там досі не поставили коло? І от іронія. Я повертаюся, і коло стоїть. Навіть два. І те, що їх два, тепер для мене, як водія, ще більша проблема, ніж його відсутність. Власне, усе через те, що одне з кіл маленьке, і воно страшенно небезпечне. Чотири роки тому я їздив там і нервував – і зараз їжджу і нервую.

Чернігів дещо поремонтували, але, на жаль, лише в центрі і не всюди якісно. Мабуть, намагалися зробити центр більш європейським, але мені, коли пожив і поїздив іншими країнами, здається, що це трохи не те. Воно-то, мабуть, гарно, але ж тісно. Сучасний міський простір має прагнути комфортності для всіх – це перш за все. Я любив Люблін за те, що він просторий і зручний, а в широчезних скверах можна гуляти днями. Щастя не в десятку однотипних фонтанів та плитці, що випирає. Власне, погуляти як було ніде, так і залишається.

Але Чернігів як місто я дуже люблю і до нього доволі прив’язаний. Їхати мені звідси не хочеться. У нього вдалі розміри й є люди, які його рухають. Це прекрасно. Тут я оселюся й намагатимуся для нього щось робити, принаймні якісно й чесно працюючи.

еженедельник "Семь дней"
Олександр Костючок Польща міграція Люблін
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции
Автор
(0 оценок)
Актуальность
(0 оценок)
Изложение
(0 оценок)
Я рекомендую
Пока никто не рекомендует

Комментарии

Комментарии предназначены для общения, обсуждения и выяснения интересующих вопросов

Культура
Будут соревноваться 7 команд по 5 человек из Николаевской, Кировоградской, Одесской, Херсонской, Полтавской, Черниговской и Киевской областей. Анонсирует мероприятие оперативное командование "Північ". Соревноваться будут, в частности, в беге на 1 км и 100 м, подтягивании, отжимании, упражнении на пресс. Обещают армейский марш с полосой препятствий и дополнительными вводными. Также должны быть семинары и практические занятия по тактической медицине, маскир...
Спорт
Речь идет о мастере спорта Украины Полине Жук, которая выборола серебренную награду. Об этом сообщает Департамент семьи, молодежи и спорта Черниговской ОГА. Спортсменка заняла второе место в составе микс-команды среди кадетов. Международные соревнования по стрельбе из лука "Золота осінь" проходили во Львове с 9 по 14 сентября. В них приняли участие 264 спортсмена из 7 стран.
Происшествия
Біля готелю "Градецький" сталася пожежа. Про це йдеться у повідомленні на телеграм-каналі "Чернігів Оперативний". Рятувальники вже виїхали на виклик. Про причини пожежі, збитки та потерпілих поки що не повідомляється. Деталі згодом.
Общество
Наказом обласного управління нацполіції новим начальником Чернігівського відділу поліції призначено полковника Домарацького Анатолія Михайловича. Про це йдеться у повідомленні Сектора комунікації поліції Чернігівської області. Представив особовому складу нового керівника Чернігівського відділу поліції, начальник ГУНП в Чернігівській області Едуард Альохін. Біографія Анатолій Домарацький народився 4 травня 1975 року в селі Браниця Бобровицького району. Післ...
Бизнес
Всі ми любимо смачно поїсти, але для цього не завжди вистачає вільного часу. У всіх є свої справи в місті, і ти не завжди можеш виділити достатньо часу на прийом їжі. Саме для цього і створюються заклади фаст-фуду, тобто швидкого харчування. Один з таких закладів зовсім нещодавно відкрився і в Чернігові – це бургерна «Чебург». «Чернігівський бургер» (саме так можна розтлумачити коротку назву «Чебург») знаходиться на вулиці Кирпоноса, 27, навпроти податково...
Общество
Сначала сделали ремонт, отчитались, а потом объявили тендер на проект работ. Обращения по этому поводу в АМКУ, НАБУ и ГПУ направил нардеп Антон Поляков. На сайте горсовета 6 сентября появилась информация, что в школе №7 завершен капитальный ремонт спортзала. И лишь почти через неделю, а именно: 11 сентября - тендер на проектные работы упомянутого ремонта. Хотя по процедуре всё должно было быть наоборот. Победитель тендера - ПП "Архібудсервіс", руководителе...
Политика
Сьогодні, 16 вересня, на виконкомі Чернігівської міськради, мер Владислав Атрошенко заявив про бажання секретаря міськради Максима Черненка піти з посади. Про це повідомляє UA: Чернігів. «Якщо, скажімо так, не буде такого бажання або ви передумаєте, ще попрацюємо. Якщо ви подасте заяву, значить будемо розглядати цю заяву», - сказав Атрошенко. Цю інформацію підтвердив і сам Максим Черненок. За його словами, це питання обговорювалося давно. «Я обіцяв до вибо...
Криминал
Три года лишения свободы и год испытательного срока. Приговор вынес Черниговский райсуд. Известно, что 3 июля, около 21:00, военнослужащий части А1815 перелез через забор военного объекта и поехал к сожительнице в село Млинок Сновского района. Женщине вскоре надо было рожать. Примечательно, что все дни отпуска военный уже использовал. Более чем через месяц, 7 августа, дезертир сам пришел в военную прокуратуру и сознался в содеянном. Его раскаяние и явку по...
Культура
В день, когда исчез Георгий Гонгадзе, а именно - 16 сентября. Мероприятие на своей странице в Facebook анонсировал журналист от Svoboda.fm Владислав Савенок. Всем желающим предлагают собраться в этот день не далеко от Екатерининской церкви, возле памятного знака борцам за свободу Украины в 17:30, зажечь свечу и вспомнить тех журналистов, которых потеряла страна.