Про інакшість чернігівської дівчини

Монолог дівчини з Чернігова, яка має інакшу сексуальну орієнтацію

Перше відчуття неспокою й нерозуміння пов’язую ще з початковими класами. Я прийшла після школи додому, хтось із рідних мене запитав: «А хто тобі з хлопчиків подобається?».

Пам’ятаю це відчуття відсутності відповіді. Мені ж ніхто не подобався. Але, якщо запитують, чи хтось подобається, то ж хтось має подобатися? Якщо запитують саме про хлопчика, то це має бути конкретно хлопчик?

Потрібно щось відповісти.

Мені не подобалися ні хлопчики, ні дівчатка, і я вигадала когось із знайомих хлопчаків.

Але перше чітке усвідомлення прийшло в підлітковому віці, мені було десь 14 років. Я злякалася. Одразу ж відчула, що поговорити буде ні з ким. Тому говорити почала із собою, копати в себе, думати, чому так сталося. Може, я ненормальна? Може, я вигадую? Може, минеться? Це підліткове? У школі ж казали, що вся ця емоційність – часткове вікове. Може, і це вікове.

Тому я закривалася. Хоч ніде збоку в тому віці не чула, що мої відчуття є «ненормальними».

Моя мама – учителька. Здавалося б, могла би прийти до неї з цим. Та я наперед відчувала, що це не та людина, якій можна без остраху сказати: «Мені подобаються дівчата».

Школа

Суперечливі спогади. Моя школа на Шерстянці стала чи не єдиним місцем, де я боялася якось себе виказати, і саме там отримала першу впевненість, що зі мною все нормально.

У той час я стала тісніше спілкуватися з однокласницею, яка вже звикла до «цього», вона більше знала і читала, багато говорила зі мною. Вона пояснила, що нічого смертельного не відбувається. Любити когось своєї статі – це не соромно, це не «гріх».

Так, таких людей менше, але вони є і, власне, нічим не відрізняються від інших.

Я розуміла, що всі ми найперше люди. І маємо співіснувати, учитися приймати одне одного з усіма відмінностями.

Але потім підбігали однокласниці й пищали: «Ти що-о-о, ідеш з нею гуляти? Вона ж лесбійка!». Я блідла, страх збирався внизу живота, усе труситься: «Та ви що, звісно я нікуди з нею не ходжу, ви що!». Далі вони щось сміються, а я втискаюся в стіну й витискаю із себе посмішку.

Чому дівчата так реагували? Звідки у дітей, які ще з цим не зіштовхувалися напряму, з’являлося упередження й необережність. Адже, ставлячи мені таке запитання, вони вважали, що мені не можуть подобатися дівчата?

Коли у дітей починається формуватися бажання «тюкати» за інакшість – гадки не маю. У школі такого не закладали. Ніхто з учителів не казав, що дівчині любити дівчину – погано. Але і що добре чи, врешті, не зле – теж не казали. Взагалі про це не казали. Ніби цього нема.

Оточення

Стосунків із хлопцями я не мала, вони лише супроводжували мене змалечку. Це старший брат, його друзі, сусіди на поверсі – усі хлопці були, у класі з хлопцями дружила.

Але що зробити з відсутністю будь-якого потягу до чоловіка? Змушувати себе – дурниці. Це псує внутрішню самоорганізацію ще більше, ніж спроба зрозуміти, чи все з тобою так.

Так, були хлопці, але ж не силувати себе через чиїсь погляди.

Тому в школі я мовчала, а далі мені почало щастити.

Після школи я потрапила в оточення людей, яким не казала прямо про те, що лесбійка, але й не приховувала цього. Це однозначно добре впливало на мій психологічний стан, у мене формувалися довірливі стосунки з відкритими людьми.

Це краще, що могло на той час статися, – компанія людей, наприклад в університеті, яким не треба нічого пояснювати, бо в них стільки відкритості до світу, що будь-яка річ сприймається як та, що може бути і має право бути. Ти така, і це не піддається обговоренню, як і те, що он тій дівчині подобаються хлопці.

Але частково це й біда, бо ти звикаєш до цієї відкритості й толерантності. А такі не всі і на шляху стаються всілякі люди.

Мені пощастило не знати у мій бік агресії через свою «інакшість». У Чернігові мені траплялося або розуміння, або байдужість. Але не злість, круглі очі, скривлені губи, бажання «допомогти», пояснити, виховати. Може, хлопці не одразу серйозно сприймали, що я лесбійка, і робили спроби залицятися.

Мама

Серед моїх знайомих багато гомосексуальних людей, тобто людей, яким подобаються люди їх статі. Усі вони чимось займаються, щось творять і живуть.

Я звикала до такого оточення, і думалося, що якщо чужі люди так реагують, то найближчі точно все зрозуміють. Можливо, через їх вік і радянський досвід, їм треба буде дещо більше часу. Але ні.

Знала, що колись розповім мамі. У підлітковому віці, насправді, я змовчала ще й тому, що не була до кінця впевнена. А раптом таки вигадую?

Ми з мамою ніколи не говорили про мої стосунки з хлопцями, про моє особисте життя. Але моїх друзів-хлопців, з якими я починала спілкуватися тісніше, вона сприймала за моїх хлопців. Тобто мені й не треба було нічого пояснювати. Мама все собі сама надумувала.

І це нормально, гадаю. Її життєвий досвід, мабуть, не давав можливості уявити щось інше. А поки не сперечалася, знаючи, що пізніше все поясню.

Але таки боялася, що це виявиться занадто болісно для обидвох.

А поки дзвоню мамі і кажу: «Мамо, я сьогодні в Івана ночую».

Вона думає, що то в мене стосунки. Але то просто небажання так пізно ввечері самій вертатися через півміста додому. А от у слово «самій» вкладаю підтекст того, що майже всі хлопці сприймають мене як «свого» і ніхто б навіть не подумав, що мене можна провести додому. Тому, зазвичай, доводиться лишатись там, де гуляю.

Злість

Я не планувала розказати мамі це так, як вийшло. Мала бути інша розмова – спокійніша, спланованіша.

Але до нас додому починає приходити моя дівчина, ми багато проводимо часу разом. Мама сприймає її як подругу, хоч вона їй не дуже подобається. Мамі-вчительці загалом нелегко догодити з друзями.

Одного разу ми лежали з тією дівчиною в ліжку, насправді просто лежали і говорили, нічого такого. Повернулася мама. Я підвелася, вийшла – дещо сонна, пом’ята. Мама насторожилася, а я чомусь не змогла втримати привітливість.

Подруга пішла. Мама була агресивна. Сказала, що більше не хоче бачити її в нашому домі, сказала, щоб я не спілкувалася з нею.

Я, звісно, не згодна була на таке. Ми далі з нею спілкувалися, я виходила з дому, мама запитувала, куди я, я відповідала, що гуляти.

– Так, з нею теж.

Я скількись ще мовчала, а тоді одномоментно зізналася, що мені подобаються дівчата.

Нема аргументу

Її реакція була страшною. Вона мовчала й дивилася.

А я ж уже звикла до того, що чужі люди сприймали це легко. У моєму оточенні людина подобається людині. Усе на цьому.

Мама ж відмовилася щось сприймати. Вона не могла з цим змиритися, і жодні розмови не допомагали.

Спочатку вона звинувачувала мене, тоді – себе: вона недобачила, недовиховала. Тобто спочатку це пішло у площину виховання. Потім мама сказала, що це неприродно, потім, що це хвороба, яка, насправді, лікується.

Я намагалася нам допомогти, давати їй читати якісь наукові статті, пояснювала, що ні, мамо, це не хвороба, ні мамо, це не «неприродно».

Добре. Говоримо. Мама щось читає. Але є ще дещо, що неможливо перейти й що вирішує наші подальші стосунки.

Моя мама дуже релігійна.

Тому так, ще можна знайти аргументи до того, що це таки не «неприродно» і що це не хвороба. Гомосексуальність виключили з переліку хвороб ще в 90-х роках, але й до того про це вже було відомо. Гомосексуальність не лікують струмом чи таблетками, науковці це взагалі засуджують.

Але аргументу проти того, що це гріх, для православної людини нема. Тому вранці мама почала давати мені святу воду. Спочатку я ставилася до цього байдуже. Ну добре, я вип’ю – і що зміниться?

Але всьому є межа.

Бог

Я виховувалася у родині, яка вірить у Бога. Бог і церква в ній займають певне місце.

Але після святої води й моєї «гріховності» я стала віддалятися. З позиції найближчої мені людини я грішу і мене не пустять до раю. Тобто Бог не приймає мене?

Взагалі, Біблія така річ, яку можна підтасувати й підкрутити відповідно до ситуації, усе через неї можна виправдати й засудити.

Я вірю в те, що справжня сила – вона гуманістична й спрямована на людину. Гадаю, що коли нас і судитимуть після життя, то за вчинки й душу. Якщо ж судитимуть за сліпу молитву й щонедільну церкву – то це сумно.

Сподіваюся, що Бог дивиться в середину. Як і будь-яка толерантна людина.

Уся ця свята вода, гріховність – я могла залишатися вдома.

Спочатку мала надію, що це поверне її до мене, схилить на мій бік, але нічого не сталося. Можливо, їй потрібен час. Добре. Хай побуде з цією думкою. Я її розумію.

Київпрайд

Минулого року точно знала, що поїду. Мені не було страшно. Я не думала, що мені щось загрожує. Хоч інструкція для учасників 20-хвилинного гей-прайду місцями схожа на план дій у випадку терористичного акту.

Київпрайд 2018

Я не була активною учасницею. Може, тому мені й не було чого боятися. Ішла не першою, була десь наприкінці колони, і насправді майже не бачила, що там попереду. Але вже цього було мені досить.

Люди ж вийшли не за легалізацію одностатевих шлюбів чи «пропагуючи» гомосексуальність. У тім натовпі було безліч людей одружених, з дітьми, найрізноманітнішого віросповідання.

Київпрайд – це про різноманіття, яке має право на існування, це свято прав і рівності, усвідомлення того, що світ – великий.

Страшно те, що ми не чинили нічого злого, але йшли в оточенні поліції. Бо світ великий і люди настільки різні, що можуть прийти з палицями.

А я почувала себе радісно. Знімала відео й не боялася викласти то у соцмережі. Мені відписували різні люди, мовляв, круто, що ти там, наступного разу і я прийду. Бо це не про гомосексуальність, а про відкритість. Після повернення з Києва стало сіро.

В університеті замдекана підняла настрожено брови:

– Ти що, була на «Марші»?

– Так.

– І що ти там робила?

– Брала участь.

Вона дивиться й сама ніби відповідає: «Ага, як для приколу?».

І оця хода, що відбулася в серпні минулого року в Чернігові –на захист та підтримку традиційних цінностей… Мені цікаво, від кого захист? Хто на них нападає? Хто їх не підтримує? Невже на «Київпрайді» звучало хоч щось проти сім’ї?

Багато хто з тих людей, які йшли у серпневій ході, не помічають того, як травмують своїх дітей. Наше суспільство так суворо тюкає прояви інакшості, що навряд ті люди, що йшли там, цікавилися у своїх дітей, а чи не…

Я

Мені не страшно, але боляче.

Мабуть, мені легше, бо дівчина. Найбільше – в мене кинуть щось, залякають. Хлопців б’ють.

Не боюся відкритися повністю, у моєму оточенні знають про мою сексуальну орієнтацію. Не приховую, але й не афішую. Просто живу у світі так, щоб інакшість не була чимось таким, що треба постійно обороняти чи виправдовувати.

І в мене є ще кілька рідних людей, так само релігійних, яким своїм зізнанням не хочу зробити боляче. Я піклуюся про своїх близьких, навіть якщо не розділяю їх погляди.

Просто хочеться добрішого й простішого світу, де місце є всім.

Еженедельник "Семь Дней"
ЛГБТ гомосексуальність сексуальна орієнтація розповідь
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции
Оцените первым
(0 оценок)
Пока еще никто не оценил
Пока никто не рекомендует
Авторизируйтесь ,
чтобы оценить и порекомендовать

Комментарии

Происшествия
Співробітники Бахмацького відділу поліції за годину розшукали хлопчика, який зник з поля зору батьків. Останнім було вкрай важко організувати пошуки власними силами, адже на вулиці стемніло та й родина не місцева. Про інцидент розповіла пресслужба ГУНП. 30 червня після 22-ї години на лінію 102 звернулася схвильована жінка й повідомила про зникнення її малолітнього сина. На місце події виїхала слідчо-оперативна група на чолі з відповідальним від керівництва...
Общество
Виконком Чернігівської міської ради на засіданні 2 липня ухвалив рішення про демонтаж тимчасових споруд, зведених без дозвільних документів і без відведення земельної ділянки на землях громади міста за адресою пр. Миру, біля будинку №194. Про рішення повідомила пресслужба міської ради. З цього приводу до міської ради зверталися містяни.  Об’єкти зафіксовані у встановленому порядку предстаниками КП «Муніципальна варта». Демонтажу підлягають тимчасові споруд...
Происшествия
Тіло 19-річного хлопця, який напередодні разом зі знайомими відпочивав на березі ставка в Голубичах Ріпкінського району, знайшли вчора в декількох метрах від берега. Про трагедію розповіла пресслужба рятувальників. Про те, що у ставку виявили тіло потопельника Службі порятунку повідомили поліцейські. Обставини трагедії з’ясовуються.
Общество
За минулу добу в Чернігівській області ще 29 пацієнтів одужали від COVID-19. Тестування підтвердило відсутність вірусу у 10 чернігівців, 9 жителів Чернігівського району, 5 мешканців Бобровицького району, у 3 осіб з Козелецького та 2 з Менського районів. З них четверо були госпіталізовані, а інші лікувалися амбулаторно. Про це повідомляє Чернігівська ОДА, з посиланням на Управління охорони здоров'я. В свою чергу, на Чернігівщині зафіксували 12 нових випадкі...
Общество
Редакція сайту 0462.ua, газети «Семь дней» та наш партнер – Зоокомплекс «Синий ёж» пропонують вам взяти участь у фотоконкурсі, головними героями якого стануть ваші домашні тварини. Як буде проходити конкурс Перший етап – визначення проміжних переможців Протягом п’яти тижнів, з 1 липня по 17 серпня, ми приймаємо фотографії, на яких зображені ваші домашні улюбленці: собаки чи коти, хом’ячки або папуги, акваріумні рибки чи ящірки… підходять будь-які ваші друз...
Криминал
Вчора, близько восьмої години вечора, патрульні отримали повідомлення про грабіж, який стався на проспекті Миру. Троє невідомих вихопили у потерпілого мобільний телефон та втекли. Про злочин розповіли патрульні поліцейські на своїй сторінці в мережі Facebook. Чeрeз дeкілька хвилин патрульні побачили одного з чоловіків, який підходив за орієнтуванням. В рeзультаті поверхневої перевірки правоохоронці виявили у 36-річного громадянина мобільний телефон заявник...
Общество
У травні цього року в Єдиній системі електронних петицій чернігівка Леся Максимчук зареєструвала пропозицію щодо створення в районі вулиць Жабинського та Привокзальної парку "Залізничний". Петиція набрала 323 голоси з 250 потрібних, і вже 30 червня на неї дав відповідь заступник міського голови Олександр Ломако. За його словами, міська влада з радістю реконструювала б подібні занедбані паркові зони, але на це не вистачає коштів. Однією з причин браку гроше...
Спорт
Форвард Пилип Будківський подав скаргу на російський клуб «Анжі», який не виплатив йому зарплату, пише «Чемпіон». Зі скаргою футболіст звернувся до профспілки футболістів. Про це заявив керівник профспілки Олег Печерний. – До нас звернувся гравець «Десни» Чернігів з проблеми боргу футбольного клубу «Анжі» Махачкала і агентів. Готуємо документи в палату вирішення спорів FIFA, – написав функціонер. При цьому Олег Печерний не вказав прізвищ агентів, які «підс...
Общество
Президент України Володимир Зеленський своїм указом від 27 червня з нагоди Дня Конституції України відзначив одразу трьох діячів підприємницької, освітянської та будівничої сфер Чернігова. Про це йдеться у повідомленні Чернігівської ОДА. За значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення національної безпеки, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну...