18:04, 17 січня 2020 р.

Загадка ковбасного кіоску

Ця довга й заплутана історія досі не має закінчення… Здається, сам Шерлок тут був би безсилий. Але чесне слово – усе, що розкажу, щирісінька правда!

Щоп’ятниці родина Олешок їсть домашню піцу с ковбасою (це важливо!). А оскільки я віддаю перевагу місцевому виробнику, то ходжу на закупи в кіоск неподалік від дому.

Пару років тому в ньому з’явилась нова продавщиця, що разюче відрізнялася від усіх попередніх. Пані дуже маленького зросту, так що її майже не видно з-за прилавку. Руки аж до плечей закриті широкими чорними нарукавниками. Волосся зібране в охайний хвіст. Величе-е-езні окуляри. Схожа на Ядвігу Поплавську, така ж мила, тільки худесенька.

Уже не знаю чому, але одразу подумала, що їй би більше пасувало бути вчителем музики… Грати на арфі… чи роялі. Така крихітна пані біля величезного лискучого інструмента…

Минув рік. Чи навіть більше. Забігала в кіоск, щось купувала, віталась. Як завжди у маленьких крамничках біля дому.

Одного разу – це було взимку – заскочила в маршрутку на іншому кінці міста. Бачу – знайоме обличчя. Машинально привіталася і вже потім почала думати: хто ж це? А? Хто ця розкішна дама, що сидить обличчям до салону?

Жінка була вдягнена в широчезну світлу норкову шубу аж до п’ят. Тоненькі наманікюрені пальчики притискали до себе явно дорогу сумку з рудої шкіри. Такого ж кольору чоботи вона чепурненько прикрила подолом. Зачіска, макіяж – усе ах як ретельно виконане. Така доглянута дама… знайомі окуляри… оу! Так це ж вона! Моя продавщиця! Добрий день ще раз, вибачте, не впізнала одразу.

І поки стояла в маршрутці, придумала навіть романтичну історію. Він багатий, засипає її перлами, хутром… Вони розлучаються… у неї лишається тільки робота в ковбасному кіоску й розкішна шуба. А що? По-моєму, реалістично.

Це було в середу.

А наступного дня, у четвер, маю тренування із зумби, після якого забігаю в секонд глянути одним оком: раптом щось цікавеньке. І вже виходила звідти, як зіткнулася у дверях із малесенькою пацанкуватою жіночкою. Знову знайоме обличчя. Рефлексом – «здрасьтє».

З-під доволі затяганої шапки фасону «півник» блиснули «ковбасні» окуляри.

Хай йому грець! Хто ти, жінко? Чому ти то в кіоску торгуєш, то вся в хутрі, то в секонді? Може, це взагалі різні люди? Близнючки? Чому б і ні?

Як пам’ятаєте, щоп’ятниці ми їмо піцу. Отже, заходжу по ковбасу… А там – вона!

– Ну що, купили щось у секонді? – вона мені.

Таки не близнючки…
– Та ні.
– А я, – переможно виструнчилась, – я купила! Костюм для дайвінгу! Просто супер! Уявляєте, такий гарний і якраз на мене!

ААА!

Я цілком ясно уявила собі, як у мене закипає мозок.
Куди ти пірнаєш, жінко? В ковбасу? В норкову шубу?

ААА!
Півроку ми не бачились, аж до літа…

«Золотий» пляж, кіоск із їжею. Жіночка прискіпливо вибирає пиво. Дивлюся – о-о-о! Маленька, підтягнута, вся такого шоколадного кольору, якого не буває на Десні. Пірнала, певно… Дайвінг.

І ще півроку.

Сьогодні п’ятниця. Ну я вже казала про піцу.
Іду до кіоску – а там нікого, зачинено. Продавщиця курить поблизу. Суворо блискає окулярами:
– Дрібні гроші є? Точно? Тоді заходьте, – відчиняє мені двері.
Я аж стала по струнці на всяк випадок. Яволь, мій генерал! А раптом вона розвідниця на завданні? Її спеціально так хитро маскують для виявлення шпигунів. А шо? Чому б і ні?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оголошення
live comments feed...