Отець Роман (Халус): «Війна - видимий прояв внутрішньої боротьби кожної людини»

Віряни Української греко-католицької церкви проживали в Чернігові ще за радянських часів, а в перші роки незалежності України була заснована парафія святих верховних апостолів Петра і Павла УГКЦ. Тоді ж розпочав існування чоловічий монастир отців-редемптористів, а трохи згодом і жіночий монастир сестер-редемптористок, при якому збудований храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Монаші спільноти отців і сестер виконують служіння на парафії та в місті, відповідаючи на духовні і соціальні потреби жителів Чернігова.

Про те, як громада греко-католиків пережила облогу Чернігова військами рашистів, ведемо розмову з о. Романом (Халусом) - монахом монастиря отців-редемптористів, котрий служить в нашому обласному центрі з 2017 року.

«Ми подбали, щоб підсилити спільноту»

- Отче, давайте згадаємо події лютого-березня. Чи Ви залишалися тут, у Чернігові, чи зверталися люди по допомогу?

- Аналізуючи поголоски про повномасштабну війну і враховуючи потребу душпастирського служіння на випадок активних бойових дій, спільнота редемптористів підсилилась трьома священиками.

- Це неймовірно! Зазвичай люди не військові тікають від війни, намагаються уникнути подій, які можуть травмувати, а у вас вийшло навпаки.

- Ми були готові до того, щоб під час бойових дій залишатися тут на місці. З 24 лютого три священики перебували постійно в храмі, вели богослужіння, приймали людей. Бо люди заходили, змучені цими тривогами, підвалами, сиренами і відчували, що зможуть тут отримати різносторонню підтримку.

Окрім молитви, люди мали можливість спілкування із священиком, ми ділилися водою, їжею. Маючи транспорт і ємкості, набирали воду й привозили в цей район. Щодо продуктів, то в церкві завчасно був створений «банк їжі» - запаси продуктів тривалого зберігання для підтримки потребуючих людей.

Поки була дорога, благодійні організації нашої церкви привозили сюди вантажі, навіть цілі фури допомоги – саме для жителів Чернігова. Люди приходили та отримували продуктові набори, і ми також розвозили їх адресно. Під час бойових дій ми відвідували бомбосховища, укриття. Молилися там з людьми.

«В монастирі жили не лише ченці»

- Панотче, які дні вважаєте для себе найтяжчими?

- Напевно, перші дні були складними, тому що треба було налаштуватися. Окрім храму у нас є монастир в Чернігові, куди переселилися деякі родини сусідів і їхні знайомі. Був момент, коли жили одночасно 56 людей. А це просто приватний житловий будинок, облаштований за монастирським порядком. На той час цей будинок виглядав безпечнішим за сусідні. А також разом було легше морально. З нами були дітки, підлітки, люди похилого віку. Був період, коли вони почали виїжджати за межі Чернігова, тож могли підготуватися. І ми також допомагали організувати транспортування по місту.

- Яким же був розпорядок дня в цьому монастирі, де жили не лише ченці?

- Намагалися не концентруватися на тому, що нас обстрілюють, а мати побутове життя під охороною наших військових. Найбільшою підтримкою, звичайно, стала щоденна Літургія, а також особисті молитви та Свята Сповідь, щоденний гімн України та молитва за Україну «Боже великий, єдиний»

Ми святкували дні народження, читали терапевтичні казки для дітей і дорослих. Мама одного священика в Чернігові - психолог, вона складала ті казки. Ми мали різні концерти, була гітара, співали духовні пісні, українські пісні. Дівчата, які в нас жили, могли робити макіяж, стрижки. Кожен день розплановували, щоб була якась діяльність, зарядки, дихальні вправи.

- Такий розпорядок дня дуже важливий, аби підтримувати моральний дух у період випробувань. А зручності в будинку були?

- Цей дім можливо було облаштувати так, щоб усе працювало. В нас був генератор, який забезпечував електроенергією. Завдяки цьому було опалення, самі привозили воду. У нас не зникав газ, оскільки це був більш-менш безпечний район, і він не був так пошкоджений, як передмістя. Тому тут могла така кількість людей проживати і бути забезпеченими краще, ніж поодинці.

«Відчули велику силу спільної молитви»

- Ми з вами спілкуємося на території монастиря, що знаходиться на вул. Чорновола. Саме тут був епіцентр авіанальоту і бомбардування, багато жертв серед цивільних. Можливо, Ви надавали допомогу пораненим чи іншу підтримку?

- Поранених до нас не приносили, але люди постійно зверталися за ліками, хотіли виговоритись, ми були для них певною мірою психологічною підтримкою. Бачимо Божу силу в тому, що попри таку близькість до зруйнованих будівель від авіаудару, в нашому храмі навіть шибки не вибиті.

- Отче, що, на Вашу думку, допомогло Чернігову вистояти?

- Під час бойових дій було відчутне велике духовне об’єднання громад, які дбали про людей. Була відчутна велика сила молитви, коли збиралися разом різні конфесії для молитовного захисту нашого народу та, зокрема, Чернігова. Ми мали ці молитви по середах опівдні. Почергово. В перший раз молилися у храмі Св. Катерини на запрошення отця Романа. Були священики ПЦУ, Римсько-католицької церкви, Української греко-католицької церкви, деякі протестантські пастори. Другий раз у цьому ж складі зібралися в храмі Святого Духа Римсько-католицької громади. А вже втретє молилися в нашому храмі Різдва Богородиці перед Благовіщеням (зібралися разом більше 10 священиків) – і в Чернігові вже була тиша. Навколо міста нашого ворога вже не було. І хтось пожартував навіть: які слабенькі у нас вороги, якщо третього спільного молебню вже не витримали.

Був випадок, коли наші танкісти, зупинилися біля нашого монастиря, зайшли в каплицю помолитися, поїхали на завдання, а потім повернулися живі-здорові.

«Люди стали мислити себе як частина церкви»

- Отче, хочу запитати Вас про духовний вимір усіх цих подій. Багато хто нарікає й запитує, за що Господь нас так карає? Як би ви відповіли?

- На мою думку, через нарікання людина хоче зарадити тому негативу, який отримує від війни. Кожен з нас має таку внутрішню духовну боротьбу. Війна – це є видимий знак тієї внутрішньої боротьби, яка є в кожному. У цій внутрішній боротьбі нам треба залишатися з Богом, об’єднуватися одні з одними, розпізнавати зло, яке нас нищить. На моє особисте переконання, набагато легшим є період, коли ворог стає видимим, ніж коли він завуальовано воює проти нас і то не один рік. Отож настав видимий прояв етапу цієї боротьби. Звичайно, нарікання приходять, і варто їх проговорювати, але цими наріканнями ми ситуації не зарадимо. Нам треба робити конкретні кроки, треба діяти.

Варто запитувати не за що, а для чого? Для чого ми в цих обставинах? Які можливості для нас відкривають ці обставини? Бо кожна така ситуація має аспект можливостей.

- Можете поділитися, які Ви особисто для себе побачили можливості?

- Тут на Чернігівщині ми, священнослужителі греко-католицької церкви, відчували себе дотичними до людей у дуже обмежених сферах. Переважно, коли люди зайдуть у храм помолитися. А заходили не дуже часто, бо на цій території склалася така думка, що це щось чужорідне. Ми не могли йти в школи, у заклади освіти. Ми організовували майстер-класи, але це на один раз. Крім того, церква тут не мислилися як установа, яка може діяти в суспільстві. Начебто священикам не притаманно вести суспільну діяльність. Зараз люди відчули потребу перетинатися частіше: в площині гуманітарної допомоги, в площині турботи і спілкування, в площині присутності і капеланства. Ми стали більше довіряти одне одному. Зараз усунулися ті перешкоди. Церква і люди зблизилися, точніше, люди стали мислити себе як частина церкви, як суть церкви.

- Важливе й цінне набуття! Цікаво також дізнатися, чим Ваша громада живе сьогодні?

- Є напрямки для людей, які є активним членами громади. Для них ми провели зустрічі, де вони могли поділитися, як пережили ці часи. Одна сестра-монахиня є фахівцем з психотерапії, і вона мала особисті бесіди. Також продовжують діяти християнські благодійні організації, які через нашу громаду допомагають парафіянам.

Крім того, маємо заняття з дітками, провели літній табір у червні. В іншому приміщенні наші парафіяни відновили діяльність християнського центру розвитку сімї «Школа Марії». Там є творчість для дітей, є курси для дорослих, були також курси для вагітних, сімейні зустрічі.

Зараз діяльність нашої церкви ведемо по всій області. Громади і священики УГКЦ є в Ніжині, Прилуках, Мені, Корюківці. На Масанах є священик, що з минулого року розвиває свою діяльність, шукає місце, де будуть богослужіння. З цієї весни у нас і на Бобровиці проходять зустрічі. Щонеділі в трьох різних локаціях проводимо молебні. Не афішуємо місце з причин безпеки, але відчуваємо що значна кількість людей потребує такої допомоги.

- Щиро дякую за розмову й турботу про чернігівців!

- Дякую що висвітлюєте духовні сторінки нашого міста.

Вікторія Сидорова