Лікарка Віта Набільська-Воєвода: «Рішення залишитися в Чернігові ухвалили на сімейній нараді»

Віта Набільська-Воєвода – одна з педіатрів, які залишалися в Чернігові у «найгарячіший час» - під час облоги рашистами. Вона залишалася також і на зв’язку з пацієнтами. Консультувала телефоном або онлайн. Разом зі своїм чоловіком Антоном Набільським, який допомагав військовому госпіталю як водій і санітар, виїздила на місця «прильотів», аби надавати невідкладну допомогу. Подружжя навідувалося й до Киїнки, аби рятувати людей. На інтерв’ю пані Віта теж прийшла з чоловіком та 5-річною донькою Мілою.

«Всі пацієнти для мене однакові»

У мирний час Віта Набільська-Воєвода веде прийом маленьких пацієнтів у дитячій сімейній поліклініці на вул. Левка Лук’яненка (колишня Рокосовського). Живе неподалік стоматполіклініки, тож добре знає мамочок і малечу цього мікрорайону, а вони – свого педіатра. Колись після закінчення медичного ВНЗ як молода фахівчиня жінка приїхала працювати в Чернігів. Сама родом з Донбасу. Вийшла заміж, народила дитину, і Чернігів став для неї рідним. Тому у найскладніші моменти не змогла покинути місто та своїх пацієнтів.

Розповідає, що це відповідальне рішення приймали на сімейній нараді. Чоловік Антон Набільський ще у 2014-2015 роках був у АТО, тож коли почалося широкомасштабне вторгнення, усвідомлював, що нема інших варіантів, як знову повернутися до лав ЗСУ. З 24 лютого він і медик, і водій, і рятувальник. Хоча, зізнається, мав намір вивезти родину з Чернігова. Але його дівчата мали свої аргументи. «В першу чергу я лікарка!» - сказала дружина. А Міла повідомила, що нікуди не поїде без татка. Вирішили залишитися.

Укриттям для родини слугувала кімната розміром приблизно 10 квадратних метрів, розташована на напівпідвальному поверсі. Колись тут була молочна кухня, яку переобладнали під житло, й надали Віті та її колежанці по кімнаті. Трималися гуртом, допомагали друзі. Антон привозив воду, продукти.

Багато підопічних Віти виїхали з Чернігова, але дехто залишився. Додалися і нові пацієнти, адже знайти лікаря-педіатра в оточеному місті було непросто, поліклініки не працювали. «Мами і телефонували, і приходили до мене додому, - розповідає лікарка. – Як нема каші, суміші для дитини, нема молока, просили допомоги. Зверталася до ТРо, до ЗСУ, до начмедів Романа Полякова та Катерини Дайнеко, гендиректора Людмили Овсієнко, і ми швидко вирішували ці питання. Для мене всі пацієнти однакові – і «старенькі», і новенькі».

Навіть ті, хто виїхав за межі нашої області чи країни, зверталися й запитували: «Можна ваш номер дати?» «Давайте! – відповідаю. – Якщо була потреба, складні випадки, чоловік возив мене до пацієнтів. А якщо пацієнти жили поруч, сама бігала. Бувало, і під час комендантської години. Чоловік, щоправда, сварився, але треба було допомагати. Якщо десь у місці «прильоту», як я знала, перебували дітки з батьками, говорила чоловікові: «Летимо туди, треба перевірити ситуацію!»

Дітей «няньчили» воїни з ТРо

Переважно Віта їздила з колегами – педіатром і медсестрою. Бувало, чергували. Одна лікарка залишалася з дітками. Бувало, своїх власних діток залишали під наглядом вояків з ТРо. Міла особливо потоваришувала з «дядьком Пашою» років 55-ти. Інколи на виклики Віта бігала з донькою. Мала звикла «працювати» з мамою. Разом ходили на роботу ще під час локдаунів, бо залишити дитину не було з ким, вибору не лишалося. Напевно, назріло питання щодо створення дитячої кімнати у медичному закладі по вул. Л.Лук’яненка.

Коли почалися шалені обстріли Киїнки, хтось із знайомих за звичкою набрав номер Віти та попросив допомоги. Жінка не могла не відгукнутися. Разом з чоловіком або на військовій медичній машині їздили і в передмістя, і до Троїцького монастиря, де розмістили жителів Киїнки, які тікали від небезпеки чи втратили житло, і вони там жили доволі тривалий час.

«Людей було дуже багато. Старих і малих. Поранених я не бачила, можливо, їх вже відвезли до лікарні, - згадує ті дні моя співрозмовниця. – Але були хворі, з температурою. Люди були в паніці. Багато хто втратив житло. Ми їх заспокоювали, були і за лікарів, і за психологів. Добре, що волонтери допомогли з ліками. Я всі препарати попідписувала, бо їх привезли з-за кордону, і не завжди було зрозуміло, що це за пігулки. Впоралися».

Під час облоги Чернігова жінки продовжували народжувати діток, хоча вагітних намагалися евакуювати в першу чергу. Особисто Віті не доводилося приймати пологи, але підопічні з немовлятами у неї були. Декілька жінок народили в укритті в пологовому будинку. Одну дитину лікарка-педіатр побачила за місяць після пологів, другу – тижнів за три. Виїжджати з такими малятками теж було дуже небезпечно.

Одну пару з Олександрівки, в якій жінка почала народжувати, довелося забирати під обстрілами та везти в пологовий під час комендантської години. Швидка не наважилася туди їхати. В іншій парі у чоловіка було осколкове поранення, тож Віта телефоном надавала інструкції, як діяти. Жінка була налякана, що чоловік поранений, кров тече, а обстріли не припиняються. На щастя, його врятували. Чоловіка вивезли військові, в лікарні йому зробили операцію. «Нікому не побажаю таке пережити!» - підсумовує наша героїня.

«Допомога іншим заспокоює краще пігулок»

Чоловік Віти Антон міг заскочити на хвилинку: «Дівчата, ви як? Що треба?» Бо зв'язок був нестійкий. На щастя, газ у квартирі не зникав. Можна було грітися та готувати їжу. Ці події згуртували сусідів. А ще виявили, хто є справжній друг. «Можу сказати так: раніше ми вважали, що друзів у нас більше. Зараз друзями можемо назвати лише тих, хто залишався на зв’язку, хто допомагав у важкі хвилини », - каже Віта.

З 1 квітня дитяча медична установа в мікрорайоні вул. Лук’яненка відновила свою роботу. Віта Набільська-Воєвода та ще декілька лікарів, медсестри повернулися до своїх кабінетів. Але працювати у звичному режимі поки що не вдається. Майже щодня тривають сигнали повітряної тривоги. Крім того, багато пацієнтів ще не повернулися, а дехто, можливо, вже не повернеться. Щось планувати наперед важко.

Але це не завадило Віті долучитися до гуманітарної ініціативи «Збройні сили підставляють плече». У квітні разом з чоловіком у складі медичної бригади вона їздила по селах, які перебували під окупацією. Надавали допомогу дорослим і діткам. Привозили та роздавали вкрай потрібні ліки. Почали з Березного, доїхали до Черниша, Седнева та інших. Привозили памперси та дитяче харчування. Були також в Ягідному, в Іванівці – ці села сильно постраждали. Моя співрозмовниця каже, що цей досвід не був для неї новим, адже раніше брала участь у подібних програмах як лікарка-волонтер.

Загалом відвідали понад 30 населених пунктів. Прийняли близько 1000 чоловіків, жінок, дітей. В основному вони мали потребу в ліках. У Довжику просили памперси, суміші для дітей. «Деякі люди були прооперовані, переважно після поранень, у тому числі – осколками, - згадує ті важкі дні пані лікарка. - Діти були перелякані. Гадаю, дорослим зараз треба бути особливо уважними до малечі, пояснювати на їх рівні, що відбувається. А загалом, я вважаю, все буде нормально. Дитяча психіка дуже швидко відновлюється».

Діяти, а не чекати, - один із секретів швидшого відновлення та профілактики стресу для дорослих. «А другий - допомагати іншим. Це заспокоює краще пігулок, - переконана моя співрозмовниця та її рідні. – Третя порада - спілкуватися з людьми, які налаштовані на позитив. Вірити в нашу перемогу. Це завжди допомагає в найскладніші моменти».

Вероніка Приходько, фото – Сергія Тонканова

Матеріал підготовлений у рамках проекту Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.