• Головна
  • Курсант Анатолій Шуляк при бомбардуванні Харкова намагався витягти товаришів з-під завалів казарми. Загинув сам, рятуючи інших
14:55, 27 вересня

Курсант Анатолій Шуляк при бомбардуванні Харкова намагався витягти товаришів з-під завалів казарми. Загинув сам, рятуючи інших

Життєрадісному білявому юнаку 20 червня мало б виповнитися 24 роки. Він — старший брат п’яти сестричок в багатодітній родині Наталії та Євгенія Марченок. І хоч для Євгенія він був не рідним, бо в Наталії це другий шлюб, жінка каже, що чоловік і син разом дружно вирішували всі чоловічі питання нелегкого сімейного побуту сільської родини, пише газета «Новини Городнянщини».

— Ми з Женею почали жити разом, коли Толі було всього чотири роки, — розповідає змучена горем жінка. — До того я ростила сина сама, сподіватись не було на кого. Як побралися— малий одразу чоловіка став татом називати, я й не просила його про це, сам так вирішив. Різниця з сестричками у Толі велика — 9 років зі старшою, Лєрою. Мені лікарі діагноз безпліддя встановили, я вже й не сподівалась, що ще раз мамою стану. А потім дівчатка одна за одною знайшлись. Двох старших— Лєру і Вероніку Толя мені фактично виростив. Я на роботі, він — на няньках. І досі в селі згадують, як Толя повмиває їх ранком, повідіває, позаплітає акуратно і веде селом — по обидва боки, кожну за ручку тримає. Потім посадить, було, десь у затишному місці, з місцевих дівчат няньку знайде і — з хлопцями м’яча хоч трохи поганяти. Я завжди була спокійна, що і з дівчатами, і вдома порядок буде, доки я на фермі пораюсь.

Наталія розповідає, що син завжди мріяв стати військовим. У жінки по материнській лінії всі чоловіки в роду носили форму. Тож, мабуть, у хлопчині говорив голос крові. Вона вмовляла сина відмовитись від свого наміру, зважаючи на те, що безоплатно вступити не вдасться, а коштів у родини не зайвих. Але він настояв на своєму і після 9-го класу пішов таки навчатись до Чернігівського військового ліцею. По його закінченню через два роки Наталія знову спробувала переконати його змінити своє рішення щодо військової кар’єри —навіть взяла направлення в місцевому відділку поліції для навчання по цьому профілю. Однак втрутився викладач ліцею: «Мамо, не заважайте сину. Він у вас природжений лідер, природжений командир. Це його покликання». «Ну, я на тому й сіла, змирилась з його вибором» — каже жінка.

Завжди йшов вперед, до своєї мрії

Вступати до омріяного Харківського університету Повітряних Сил Толя поїхав сам. То був 2014 рік.

— Я не могла з ним тоді поїхати, бо в мене нещодавно народилась донька, — розповідає Наталія. — Я в нього тоді питала: «Синок, а що ж робитимемо, якщо не вдасться поступити? Може, давай ще кудись, в інший навчальний заклад документи подамо?». Але він категорично відмовився — казав, що обов’язково стане курсантом. Місяць він був у Харкові, здавав іспити. А тоді радісно в телефон: «Мамо, я поступив! Я є у списках! Приїжджай на присягу!». То ми тоді з Женею забрали з собою тримісячну Камілу, взяли на підмогу кума з кумою і поїхали в Харків своєю машиною. Женя всю дорогу радів: «Ото наш Толік молодчина!».

Провчившись три роки, юнак, бачив як важко батькам тягнути п’ятьох сестричок на нехитрі доходи сільської родини, та ще й допомагати йому. Він сказав матері, що перевівся на заочну форму навчання і влаштувався служити по контракту на Васильківський аеродром. Тоді ж, у 2017 році, його відправили в АТО, в Донецьку область.

— Я тоді йому дорікала, — каже мати,— чого він сам прийняв таке рішення, не порадившись з нами. А він: «Якби сказав — ти б шукала гроші, щоб допомогти з навчанням. А в тебе ще п’ятеро по лавках. Все добре, мамо. Відслужу — і довчусь на офіцера. Не вік же мені старшим сержантом ходити». З АТО дзвонив, все заспокоював, щоб я не переживала. Я лише після його смерті з документів дізналась, що в нього контузія була. А нам ні словом не обмовився. Лише коли приїхав у село у відпустку після АТО, хтось із знайомих спитав — ну як воно там було? Мовчки махнув рукою, витер очі долонею, розвернувся й вийшов з хати.

П’ять років відслуживши по контракту, юнак повернувся до навчання на стаціонарі на третій курс набору 2021 року. Став знову курсантом авіаційного унівеситету.

Другий удар став фатальним

У лютому 2022, коли вже було неспокійно й тривога літала у повітрі, Толя зі своєю дівчиною Віленою приїхали під час його відпустки в село. Мріяли про пишне весілля, але вирішили зачекати, доки грошей на нього назбирають. Толя сказав: «У мами і копійки не братиму. Їй сестричок на ноги ставити. Назбираю потрібну суму — тоді й весілля відгуляємо».

— Як приїжджав, у Хотівлі — свято, — плаче Наталія.— Я вже в магазині працювала. То один прибіжить, то інший: «Тьотю Наташо, а коли вже Толя приїде?». А сестрички його як чекали! Він був для них не просто єдиним і старшим братом, а всім! Він умів їх зацікавити й до розваг, і до навчання, й до роботи. Було, стане: «Дівчата, ану всі на город! Корзина вибраної картоплі — п’ять гривень. Хто більше?». І вони всі довкола нього крутилися. Тоді, як з Віленою останній раз приїхали, він якось не так, як завжди, поводився. Ні друзів не гуртував, ні гуляти нікуди не ходили. Все біля нас та сестричок були. Толя й уроки з ними вчив, і просто спілкувався, розпитував про життя. А 21 лютого, коли вони з Віленою від’їжджали у Харків, мене біля машини обійняв. Я йому кажу: «Синку, як що з тобою станеться, я не переживу, ти ж моя надія, моя опора і підтримка». А він: «Мамо, запам’ятай, що б зі мною не сталось раптом — у тебе ще п’ятеро. Бережи мені сестричок!». Наче щось відчував. А коли через три дні почалась війна, я ще так раділа, що він всього лиш курсант, що його на передову не кинуть. А воно он як вийшло. Все одно клята війна синочка мого забрала…

Курсант Анатолій Шуляк при бомбардуванні Харкова намагався витягти товаришів з-під завалів казарми. Загинув сам, рятуючи інших, фото-4

1 березня у казарму в Харкові, де знаходились курсанти, влучила авіаційна бомба. З Толиного курсу, каже Наталія, тоді загинуло 49 курсантів. Коли трапився перший удар, очевидці ще чули голос Толі. Він гукав товаришів, яких завалило в приміщенні, намагався надати допомогу та витягнути хоч когось. Після другого влучання на крики хлопців: «Шуляк, Шуляк!» вже ніхто не відізвався.

Місце загибелі назвала гадалка

Наталія застигає в своєму німому горі. Їй важко розповідати про те, як обірвалась єдина ниточка зв’язку з сином. У Хотівлі не було телефонного зв’язку. Щоб спробувати додзвонитись, треба було приїжджати на околицю Городні, аби спробувати спіймати ледь вловимий сигнал. Наталія з Євгенієм часто туди їздили. Адже їхня донька Лєра, яка вчилась у Ніжині в педагогічному ліцеї, 24 лютого опинилась в Анисові під Черніговом, який страждав від шалених обстрілів. Тож батьки хвилювались за долю обох дітей, які були далеко від домівки і в невідомості.

— 24 лютого нам подзвонило керівництво ліцею з Ніжина і сказало: «Негайно забирайте дітей!» — каже Наталія. — А як це зробити, аби хто порадив? Мости зірвані, Городня кишить окупантами, до Чернігова не добратись. Тож батьки Лєриної подружки, яка вчилась разом з нею, забрали свою доньку й Лєру до себе, в Анисів. Черездва тижні там стало дуже гаряче, наш далекий родич забрав знову ж таки обох дівчаток до себе в Борзну. Коли відбулось бомбардування казарми, Вілена нам якось додзвонилась і повідомила, що руйнування великі, багато хто просто зник, не можуть знайти. І наш Толя числиться як пропавший без вісті. В мене була надія, що він живий, що, можливо, поранений, що десь у шпиталі… Ото ж їхала й їхала на те місце, де можна було знайти зв’язок, щоб дізнатись про долю обох дітей. Тільки й молила Бога, щоб залишив їх живими. Та не почув він мене…

Час минав, а пошуки не давали ніяких результатів. Тоді Наталя звернулась по телефону до гадалки зі Сновська. Через певний час подзвонила Вілена, номер телефону якої Наталя дала гадалці для зв’язку, і розповіла, що вона назвала точнісіньке місце знаходження тіла Толі — в якому приміщенні, на якому поверсі, в якому кутку. Саме там його і знайшли вже аж 7 березня.

Забрати тіло сина в окуповану Городню не було ніякої можливості. Тому курсанта поховали у Василькові, на Алеї Слави. Але з правом перепоховання — на тому наполягала мати.

Прийшов у сон і попросився додому

— Мені весь час не давала спокою думка: скільки часу моя дитина була живою там, під завалами? Що їй довелось витримати, які муки прийняти? — слова Наталії губляться в тихих риданнях. — Щоночі прокидалась, як по будильнику, о другій ночі. І перша думка: чому саме в цей час? Може, саме о другій годині ночі душа мого синочка покинула цей світ?

А потім Толя прийшов до неї у сні. Якраз на Пасху. Наче він в якомусь кафе за білим столом на білому стільчику.

— Я до нього: «Синочок!». А він: «Мамо, забери мене додому. Я хочу додому», — виливає словами свої муки жінка. — В мене й гадки не було, що можна його могилу там, у Василькові, залишити. Знала, що будь що привезу його додому, куди линула його душа. Потім ще приснився раз, на мій день народження, 12 серпня. Мені 47 років виповнилось. Він жодного разу не пропустив, щоб мене в цей день не привітати. Тож я чекала його хоч уві сні. Обійняв мене, поцілував. Я плачу, а він: «Мамо, все добре». Відтоді скільки просила: наснись, синочку. Поговори зі мною. Ти ж був мені першим порадником і моєю відрадою…

Ллються світлі і болісні мамині спогади. Про те, як син всього добивався сам, як спішив допомогти їй, єдиній у світі мамі. Як ще підлітком пас телят, щоб заробити копійчину. Як у 14 років вже мав трудову книжку й запис у ній, бо працював на канікулах з мамою на фермі. Як учителі їй казали: «За вашим сином усі діти йдуть». Як, навчаючись в ліцеї у Чернігові, займався боксом. А коли поступив вже у Харків, пропустив перше заняття в секції боксу і тренер вирішив його провчити: «Ану, йди, побалуємось, покажу що таке бокс». А через кілька хвилин вже підняв руки: «Все-все, ми ж балуємось». Як підхопив серйозне запалення легень, через ускладнення якого постав ризик комісування з армії. Тоді за порадою вчителів зайнявся плаванням і через короткий час не тільки позбавився проблем зі здоров’ям, а й став кандидатом у майстри спорту. Як в університеті був командиром підрозділу. Як приїжджав додому і йшов працювати на тракторі під час відпустки. Як не міг всидіти на місці і постійно до Євгенія: «Пап, а давай ще те зробимо. І оте».

— Він ніколи мені в чому не дорікнув, —плаче Наталія. —Ні за те, що без батька його народила, ні за інші періоди в моєму житті, коли не все робилось так, як треба. Я від нього бачила тільки підтримку, допомогу і чула «мамо, мамочко»…

«Абонент перебуває поза зоною…»

Як тільки рашисти вийшли з Городнянщини, Наталія вирішила вивезти доньок в Іспанію. Як дитина з багатодітної сім’ї, донька Діана їздила туди на оздоровлення. Родина, яка приймала Діанку, висловила готовність прийняти всю сім’ю у себе до закінчення війни.

Сама жінка поїхати не змогла — допоки не перевезла тіло сина додому, куди просилась його душа. Каже, ходила в міську раду, просила посприяти в цьому. Перший заступник міського голови Володимир Пінчук пообіцяв, як тільки з’явиться можливість — одразу привеземо. Так і трапилось. Міська рада оплатила дорогу, послуги ритуальної служби, а військкомат надав супроводжуючого, бо їхати доводилось і вночі через блокпости. Таким чином 10 травня Толя нарешті прибув додому, в Хотівлю.

— Чоловік з доньками поїхали в Іспанію всередині квітня, —каже Наталя. —Він не хотів, але я наполягла. Сказала йому: «Ти сам як хочеш — приїдеш назад чи не приїдеш, але вивези мені доньок!». Мене терзав тваринний страх, що я можу втратити ще когось із своїх дітей через ту прокляту війну. Організувати їхній виїзд допомогли теж Володимир Пінчук та Тетяна Висоцька. Допоки чекала можливості перепоховати сина, ледь з розуму не зійшла. Попросилась на ферму працювати — мені треба було себе кудись діти. Коли Толю у Василькові нам віддали, попросили труну не відкривати. Сказали: «Пам’ятайте його таким, яким він був при житті, бо вам ще тяжче буде». Я не знаю куди тяжче. Після того, як сина поховали, я поїхала до дітей в Іспанію. Не могла дома бути. Там усі дівчатка, вони щебечуть, трохи біль наче притуплюється, допоки їхнє тепло поруч відчуваю. Я їм одразу й не казала, що Толі нема, ховалась від них зі сльозами. А потім знайшла вдома Діанін щоденник, а там написано: «Мама нам нічого не каже. А сама плаче…». І зрозуміла, що треба сказати їм правду. Але вони й досі не визнають, що братика нема. Говорять про нього лише як про живого…

Курсант Анатолій Шуляк при бомбардуванні Харкова намагався витягти товаришів з-під завалів казарми. Загинув сам, рятуючи інших, фото-8

Жінка каже, що в Іспанії їхній родині надали окремий будиночок і знайшли роботу і для неї, й для чоловіка. І наполягають, щоб заради безпеки дітей вони залишались там до кінця війни.

Ми зустрілись з Наталією під час її короткого приїзду сюди. Каже, треба було господарство прилаштувати по людях та домовитись з сестрою Тетяною, щоб доглядала за будинком до їхнього повернення.

Курсант Анатолій Шуляк при бомбардуванні Харкова намагався витягти товаришів з-під завалів казарми. Загинув сам, рятуючи інших, фото-9

— Не можу, не можу поки що тут бути, —здригаються материнські плечі.— Машина повз двір проїжджає— я вискакую, дивлюся, чи не Толя приїхав. Когось ззадусхожого бачу —біжу слідом вулицею. Чекаю сина й чекаю. Іноді його номер набираю. А у телефоні: «Абонентзнаходиться поза зоною»… У мене була мрія політати на літаку. Толя коли вперше у повітря піднявся, мені сказав: «Мамочко, я твою мрію здійснив!». Він знав, що я ніколи не бувала й на морі і хотіла його побачити. І все казав: «Ми з Віленою тебе обов’язково до моря звозимо!». Не встиг… Побачила я те море… В Іспанії… Але навіщо воно мені, якщо в мене прокляті рашисти вийняли душу і забрали життя?...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Анатолій Шуляк #бомбардування #Харків #курсант #казарма #завали #Хотівля #Городнянщина
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...