• Головна
  • Чернігівці із загону самооборони: «Ми готувалися до вуличних боїв»
10:39, 9 жовтня 2022 р.

Чернігівці із загону самооборони: «Ми готувалися до вуличних боїв»

У звичайному житті ці чернігівці – будівельник та інженер, пенсіонер і водій ритуальної служби. Живуть по сусідству, у мікрорайоні біля римо-католицького храму. І коли над Черніговом нависла реальна загроза захоплення російськими військами, вони та ще близько 20 чоловіків віком від 30 до 70 років взяли в руки зброю та утворили загін самооборони «Хантер». Командиром став Сергій Усович. Нещодавно Сергій і його колеги завітали до нашої редакції і розказали, навіщо згуртувалися та які завдання перед собою ставили.

Сергій, Віктор, Вячеслав та Ілля завітали до нашої редакції, аби розказати про свій внесок у захист міста та його жителів

«Взяв зброю, аби зберегти життя молодим»

– Особисто я взяв зброю для того, щоб зберегти життя молодим людям, – сказав найстарший з наших гостей, 69-річний пан Віктор. – Я завжди був спортсменом, фізична підготовка мені дозволила стати в стрій. У мене є брат, йому 61 рік. Він інвалід ІІ групи з дитинства. Ми з ним стояли пліч-о-пліч. Спочатку отримали один автомат на двох. У нього одна нога трохи коротша, він навіть зі стільчиком ходить. Але він так само був готовий захищати наше місто та його жителів.

У нашому загоні було десь 20 чоловіків. В основному ті, що служили. Ми контролювали цілий мікрорайон. Це вулиці Київська, Північна, провулок Фікселя – від костьолу аж до «Голлівуду». Рятували від мародерів. Готувалися до вуличних боїв. У мене замолоду був такий характер… запальний. Тому, коли в руках з’явилася зброя, хтось казав: «Понти». Я відповідав: «Будь ласка, ставай поруч!»

- Розкажіть, будь ласка, з чого все почалося та які завдання ви виконували під час оборони нашого міста?

- Ми зрозуміли, що на Чернігів насуваються російські війська, і ми вирішили не залишати місто, – продовжує розповідь Сергій Усович. – У багатьох була мисливська зброя. Не у всіх. А хто не мав – отримав у відділку поліції. Під розписку. У мене були навіть гранати. Але це було трохи пізніше. Почали ми з того, що робили коктейлі Молотова. Знайшли інструкцію в ютюбі. Сусіди почали приносити нам пальне, пляшки. Розвезли по блокпостах. Познайомилися з керівником штабу ТРО, повідомили йому, що самі зробимо блокпост на Київській. Так, ми не вступали в ТРО. Ми створили свій загін під назвою «Хантер». Мер Атрошенко сказав під час звернення до чернігівців: хто може брати до рук зброю – беріть, готуємося до вуличних боїв. І ми почали готуватися.

«Готові в будь-який момент зайняти бойові позиції»

- Розкажіть детальніше, у чому полягала ця підготовка.

Сергій: – Нашою метою був захист міста та жителів. Я проїхав по Чернігову, побачив, де які слабкі місця. Побачив, що на одному з мостів у Чернігові війська є, а на Київській міст не захищений. Це була вже третя лінія оборони. Наш загін зібрався стихійно, усі місцеві жителі різного віку. 27 лютого у нас була вже не тільки мисливська зброя, а й автоматична. Доєдналися ті, кому відмовили у військкоматі. Були також чоловіки старші 60. Таких було троє-четверо.

Ніякої підготовки чи навчання заздалегідь у нас не було. Дехто проходив службу в армії. І я також 30 років тому. Певні навички мали, знали, як поводитися зі зброєю. Десь з 1 березня на наш блокпост підійшли війська ЗСУ. Ми були в них у підпорядкуванні. Виконували накази військових. У них, звісно, було краще озброєння. Ми чергували з 8.00 до 17.00, а вночі там залишалися тільки військові. Але ми були на зв’язку та готові в будь-який момент зайняти бойові позиції. Навчалися безпосередньо на місці чергування. Слухали інструктажі нашого керівника – прапорщика Андрія Андрійовича Карася. Він проводив для нас заняття з тактичної підготовки. Наш загін був підпорядкований роті охорони військкомату.

Ілля: – Ми вирили окопи.

Віктор: – Так, за всіма вимогами військової науки! Один ще зберігся біля вул. Зеленої, де місток металевий перекинутий через Стрижень. Навіщо? Тому що вбрід річку Стрижень там не перейдеш. А по металевій кладці це можливо. Тому ми підготувалися до можливого прориву.

Сергій: – За освітою я інженер систем охорони, тож ми зробили на Київський протитанкову змійку, щоб зупиняти танки. Ми готувалися. Коли танки рухаються колоною, важливо підбити перший і останній.

Віктор: – У мене гранат не було, але на підхваті стояв лом. Я би намагався зупинити хоч один танк. Ми були готові до всього. Якби почалися вуличні бої, наш мікрорайон постраждав би. Тому дехто нашу діяльність сприймав у штики: «Якщо ви тут, значить, по нас стрілятимуть».

В’ячеслав Михайлович: – Що ми робили? Коли по місту зникла вода, всі приходили на Фікселя – тільки там у приватному секторі ще була вода. Скупчувалося одночасно по 300 людей, і ми розуміли, що це мішень. Намагалися людям пояснити, щоб не скупчувалися.

«Якщо буде потреба – піду знову. І вдруге, і втретє»

- А чи вдалося взяти участь у реальних боях? Які ще завдання виконували?

Сергій: – Таких бойових ситуацій було декілька. Наше головне завдання було – пильнувати. Пильнувати, аби не прорвалися ворожі ДРГ. Було, хтось подзвонив нашим командирам, що в Ялівщині стоїть підозріла машина вже декілька годин. Це було в перші дні березня. Наш командир відправив групу на перевірку. Трьох людей з нашого загону та двох військових. Старшим призначили мене, оскільки я місцевий. Знайшли. З’ясувалося, це були волонтери зі Львова, які там перепочивали після того, як гуманітарку привезли.

Віктор: – У центрі міста, біля ЦУМ, стояв БТР, і ми координували наші дії.

Сергій: – Один чоловік із нашого загону брав участь у пошуках пілота, літак якого збили над Черніговом. Це було в мікрорайоні Масани. Є навіть записи, як він у числі перших веде допит цього росіянина.

Ілля: – Бачили, літає безпілотник. Але ніхто толком не знає, наш чи ворожий. Неподалік стояли бійці ЗСУ. Дивлюся, вони почали збивати. Ну, і ми теж допомагаємо. Не збили, а потім дізналися, що це був наш.

Віктор: – А ще намагалися спіймати коригувальника ворожої артилерії в Чернігові. Бо ракети хтось наводив на Водоканал. Хитрі були ракети. Над об’єктом ніби на парашуті вниз спускалися. Але коригувальники весь час змінювали місце розташування. На жаль, не впіймали. Заважала комендантська година. Хоча у нас і є зброя, але не маємо права ходити вночі.

В’ячеслав: – Я був командиром 1-го відділення. У кожного відділення була своя дільниця, яку ми патрулювали. Якщо буде потреба – піду знову. І вдруге, і втретє.

- А люди до вас зверталися по допомогу?

Віктор: – Був такий випадок. Чую стук у вікно. Виходжу – стоїть дівчина. Каже: «Ми тут щодня приїздили за водою, і ви нам допомагали набирати. Ось вам сир, ковбаса». Я, звісно, не хотів брати. Але вона заплакала і таки змусила мене взяти продукти. Це було дуже зворушливо.

«Вистояли, бо люди згуртувалися»

- Напевно, Чернігів вистояв у тому числі завдяки таким людям, як ви. А ви як вважаєте?

Віктор: – Напевно, ворожі агенти доповіли, що приблизно у кожного восьмого на руках є вогнепальна зброя. І що ми налаштовані серйозно зустріти ворога. Я, щиро кажучи, мав сумніви: може, краще не доводити до вуличних боїв, а зустріти росіян десь на околиці? Але самі ми не могли таке вирішувати, тільки за наказом. Тому захищати свій мікрорайон. І якщо вже про це мова, то такого укріпленого району, як у нас, я більше не бачив. У нас була змійка, яку ми виклали колесами. Одне авто проїжджало приблизно 150 м зі швидкістю 10 км на годину. Потім пропускали друге. І так до комендантської години. Міст був викладений плитами, аби не пройшла бронетехніка.

В’ячеслав: – Я приєднуюся до товаришів по службі. Те, що місто згуртувалося, це й допомогло. Не пропустило ворожі колони. Наше місто – герой!

Віктор: – Це зараз я поголений, а в ті дні у мене була сива борода. Тож волонтери якось запитали: «Діду, вам не страшно?» Я кажу: «Хлопці, так, страшно! Але що робити?» Адже неписаний закон війни такий: на три дні місто залишають на грабунок завойовникам. Ви уявляєте, що вони тут накоїли б? Я за те, щоб молоді люди зберегли своє життя. Якщо смерть прийде, бажано, щоб вона була миттєвою.

Ілля: – Коли патрулювали місто, люди часто запитували: «Що? як?» Це коли вже зв’язку не було, світла. У нас так само не було інформації, однак завжди підбадьорювали: «Все добре, оборону тримаємо». Нещодавно я був у відрядженні в столиці, і там на бетонному заборі побачив напис: «Дякуємо Чернігову!» Мені було приємно. Місто зупинило ворожі колони.

- А з вашого загону хтось пішов служити в ЗСУ чи ТРО?

Сергій: – Троє хлопців точно пішли. Інші повернулися до свого звичайного життя. Наше бажання зараз – легалізуватися, щоб нас визнали у військкоматі, що дійсно такий загін існував. І наш внесок в оборону.

- До слова, зброю вже здали?

Сергій: – Так, ми склали свій список, у нас був командир – капітан поліції, на якого офіційно видали зброю. Наше чергування тривало з 27 лютого до 24 квітня, коли ми здали зброю за вимогою поліції.

Ілля: – У мене є знайомі в рф, яких я колись вважав друзями. Запитую у них: «Як може бути, що ви напали на Україну?!» Відповідають: «А що я можу зробити? Я маленька людина». Ось у цьому принципова різниця: у них там все цар вирішує, а у нас – народ. Завдяки всім нам Чернігів і вистояв. Ми не чекали, коли Зеленський сюди прийде чи хтось інший, самі взяли зброю, хоча за фахом я будівельник. Це цілком мирне заняття. У Чернігові зараз багато роботи, маємо все відбудовувати.

- Дякую за вашу відповідальну громадянську позицію та за цю розмову

Спілкувалася Вікторія Сидорова, фото Володимира Герасименка

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту з NDF. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#самооборона #російська агресія #оборона Чернігова
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...