• Головна
  • Волонтер Андрій Галюга про добробат по-чернігівські
17:16, 30 листопада 2022 р.

Волонтер Андрій Галюга про добробат по-чернігівські

До 24 лютого чернігівець Андрій Галюга жив звичайним життям. Працював у ВАТ «Обленерго». Разом з дружиною виховував доньку. Мав «чоловічі» хобі: мотоцикли, автомобілі, годинники. Любив малювати. Але після того, як російських окупантів вигнали з Чернігівщини, буквально «захворів» волонтерством. Напевно, ви чули про громадську організацію «Бо можемо!» та бригади, що нині працюють у різних мікрорайонах обласного центру та допомагають чернігівцям відновлювати житло (а раніше допомагали розбирати зруйновані обійстя)? Знайте, що за цим проектом стоїть саме він – енергійна, компанійська, завзята, щира особистість. Отже, давайте знайомитися ближче.

Допомога була потрібна всім

- Андрію, ви залишалися в місті під час облоги Чернігова. Можливо, допомагали і вже тоді вирішили, що будете робити для відновлення нашого міста?

- Я не хочу зараз строїти з себе героя, просто, коли була можливість, допомагав комусь завезти продукти, комусь - ліки, комусь доставити води, комусь щось зробити - просту річ. Це один момент. Нааступний: напевно, зіграло роль те, що в одному з місць, де я перебував певний час, побачив, що в тому самому сховищі зібралися всі – і, умовно кажучи, депутати, і робітники, і інтелігенція. Всі були рівні та однакові. На всіх один засіб, де могли зготувати їжу, всі ходили в один вуличний туалет – і багаті, і звичайні люди. Тобто допомоги потребували всі, незалежно від того, скільки в тебе чого було. І ось якось я почув розмову хлопців: коли закінчиться війна, ми будемо все відбудовувати. І подумав: якщо бог дасть мені віку, якщо збереже життя мені, моєї сім'ї і дозволить робити щось далі, то чому б не почати з допомоги людям, які втратили все? Не почати робити це для міста та для громади?

- Розкажіть, чому не виїхали разом з родиною?

- Ну дивіться, певний час сім'я моя була тут. А потім вже стало дуже тяжко і з продуктами, і з логістикою, і з всім тим, що треба було для сім'ї, в мене все-таки дитина мала. В мене є також рідна сестра, в якої дитина ще менша, донька 2 роки. То прийнято було рішення евакуюватися нашим дівчатам: і донькам, і сестрі, і дружині — всім евакуюватися за кордон. Це було десь напочатку березня. Це до того, як зруйнований був автомобільний міст.

А чому не евакуювався я? Напевно, тому, що не зміг би собі пробачити, що на місці, яке я зайняв, могла би сидіти дитина чи мати, бабуся чи та людина, якій це потрібніше. Тоді я не задумувався особливо, якщо чесно, не позиціонував і не позиціоную себе як якогось Робіна Гуда. Напевно, самому мені тут було простіше забезпечити себе і когось підтримати. У мене ж і робота пов'язана з критичною інфраструктурою, я міг бути тут корисний. Напевно, саме тому, що ми все це пережили, зараз робимо те, що робимо.

- Як фахівець з електроенергії, наскільки була тяжка ситуація тоді, наскільки вона була критична з електроенергією і чи готові ми до повторного сценарію? Це якщо знову будуть бої, знову рашисти підуть на нас, наскільки готова інфра структура міста?

- Дивіться, як би воно не було, інфраструктура міста особливо не змінилася. Все те, що було до бойових дій, є зараз і буде потім, в найближчий час особливо не змінилося. Всі все прекрасно знають, навіть ті, хто за поребриком, вони знають. У них є розвідувальні дані, вони в курсі, де що проходить, це не секрет. Дуже багато людей постять все те, що не треба постити, і фотографують те, що не треба фотографувати, і я вам не відкрию страшних секретів, що в місті були люди, які навіть корегували. Це, я думаю, загальновідомий факт.

Чому? Тому що дуже багато з нас, в тому числі і я, пройшовши оце все і роблячи оце все зараз, ми всі реально зрозуміли, наскільки важливо бути людиною й робити свою роботу. І важливо не для того, щоб собі намалювати якусь медальку і сказати, який я великий герой, який я великий патріот. Це важливо, для того, що коли ти розумієш, що ти робиш і для чого ти це робиш, то тоді все виходить. І, повірте мені, в місті є дуже багато людей, які знову то все підуть відновлювати.

У нас виходу нема, тому що, куди б ти не пробував тікати, шукати кращої долі, кращого життя десь по світах, то по-любому від себе ти нікуди не втечеш. Ти залишишся наодинці з собою і будеш собі задавати питання. А чому? А чому ти отут? Чому не там? І так далі.

Я собі ці питання задаю теж з певною періодичністю. Тому що люди мого вікового цензу, мої друзі мої товариші, мої колеги, мої знайомі дуже багато зараз там. Дуже багато зараз захищають нашу країну. І я, знаєте, як уже пішла така відверта розмова, то я певним чином себе стараюсь виправдати, чому вони там, а я не там. Тому що у мене трошки інші завдання, я для себе їх поставив. Але без усіх цих розлогих речей скажу чітко і практично: поки в Чернігові є люди, які рятували місто під час активних бойових дій, поки є ті люди, які відновлювали світло, воду, газ, комунікації, захищали місто, доставляли техніку, медицину, евакуювали людей, до тих пір ми готові до будь-яких сценаріїв. Як би не було. Тому що місто — це люди.

Толока, тільки навпаки

- Отже, ваше волонтерство – це не просто збіг обставин?

- Я вам скажу таку, можливо, теж трохи особисту річ. Дружина постійно мені казала: ти більше живеш для інших, ніж для себе. Друзі також зауважували: ти для своїх рідних робиш менше, ніж для інших. Не знаю, чому так. Може, виховання, може, особливості характеру, тому що мені ось завше боліло. Коли я бачу якусь несправедливість чи щось таке, де треба щось зробити, допомогти, то піду і зроблю. Все, що в моїх силах. Але війна насправді дала поштовх оцьому всьому.

- Буквально з перших днів після того, як рашисти відійшли від Чернігова, ви почали допомагати людям розбирати завали. Спочатку сам чи з двома-трьом помічниками. Як же це переросло в потужний рух “Бо можемо!”?

- Хто ви за знаком Зодіака?

- Скорпіон.

- А, ну тоді це багато чого пояснює! Коли ви створили “Бо можемо!”? Розкажіть поетапно. Спочатку ви були один, а потім до вас приєдналися люди?

- Скажу вам теж дуже відверто, в цій організації нема “я”. Це не якесь там... "галюгоцентричне" якесь таке утворення, ні. Це така організація, де всі рівні, всі однакові. Ми створили це.

- Але ви як іскра, від якої все почалось? Ну можна назвати вас керівником, засновником?

- Якщо правильно сказати, то я зараз являюсь головою громадської організації, це перше. Засновник — не я один, засновників — нас четверо, чотири людини, записані в статуті. І ідейними натхненниками оформлення нас в Громадську Організацію, якщо взяти по чесному, то це мої два товариші: Андрій Олексієнко та Валентин Бобир. Тобто вони підштовхнули, щоб це оформилося в якусь організацію.

Я більше, знаєте, як та приземлена людина, зроблена сокирою без якихсь високих речей. А іскра запалилася більше не від мене... Ну, можливо я зараз кривлю душею, а від того, що з 'явилися люди, які почали підтримувати оту ідею людяності, підтримки, взаємодопомоги, і потім я почав трощки підрулювати в якийсь певний напрямок. Ідея була в тому, щоб показати, що люди не забуті, що кожен не залишиться наодинці зі своїм горем. І що ми, зібравшись разом, можемо допомогти тому, тому і тому.

- Для наших читачів, які не чули про «Бо можемо!», давайте пояснимо, чим конкретно ви займаєтеся.

- Об'єднання добровольців “Бо можемо»” - це громадська організація, яка функціонує на території Чернігова і околиць (Новоселівка, Старий Білоус, Трисвятська слобода, Киїнка і Зарічне). Вона створена для допомоги людям, які постраждали від російської агресії на території Чернігова та найближчих населених пунктів. Мета приземлена, без всієї оцієї високої матерії. А філософія в тому, щоб показати справами ідею добра, єдності та людяності. Отак. Конкретно ми допомагаємо людям розбирати пошкоджені будинки. Це такий давній звичай української толоки. Гуртом розібрали — забули. Хоча в толоці було навпаки: гуртом побудували — забули. Це перший напрямок, з якого все й починалось.

Другий напрямок — відновлення будинків з легкими та середніми пошкодженнями: латання дахів, встановлення вікон, дверей тощо. Десь там закласти трошки цегли, десь залатати якусь дірку від прильота, десь відновити конструкцію. Те, що робиться не довго. Не місяць, не два, а за 2-3 дні чи по вечорах можна зробити. Зараз до цих ключових напрямків додалися ще свічки, сітки, гуманітарна допомога. Почали самі відбудовувати житло. Ну, і ЗСУ – звісно, допомагаємо.

- Коли ви офіційно зареєстрували організацію, чи стало легше працювати?

- Спочатку будівельні матеріали дістати було вкрай складно. Магазини пусті, в кого десь щось було — з того щось і ліпили. А потім, коли вже стало трошки вільніше та почали з'являтися будівельні матеріали, ми просто не могли дозволити собі працювати під піратським чорним прапором. За великим рахунком все, що ми купуємо, даємо постраждалим, все має обліковуватися, має бути звітність. Чому? Все дуже просто. Як казала Маргарет Тетчер: “Немає грошей державних, є гроші платників податків”. Так і ми скажемо: немає наших грошей, є гроші донорів, гроші людей, які донатять нам і допомагають, тому ми маємо перед ними звітувати.

- Розкажіть, хто зараз більше допомагає – наші чи іноземці?

- Приватні благодійники більше наші. Чернігівські, київські, українські. А якщо говорити про фінансування організації в цілому, то тут більше іноземних коштів. Та сама американська організація “Voice” (це, до речі, жіноча феміністична організація) допомогла певною кількістю грошей для того, щоб залатати вікна, поставити дахи, купити покрівельний матеріал, цвяхи тощо. Благодійний фонд “Право на захист” також дав певну кількість будівельних матеріалів. Зараз ми співпрацюємо з іноземною організацією, британською, і беремо проект на вікна. Тобто конкретно на закриття віконних проміжків і на встановлення вікон. І на двері.

Чернігівські підприємства та підприємці також сильно допомагають. Спасибі їм за це! Можемо назвати “Магда Дорз”, наприклад. Вони роблять двері і дуже сильно допомагають людям. І це не тільки двері, це й утеплювачі, певна кількість матеріалу різного характеру, це цегла, клей для газобетону. Ну такі речі, назвемо це професійним сленгом, матеріали для загально будівельних робіт. Також, наприклад, чернігівська компанія "СКС-торг", вони нам дають можливість придбати матеріали з певними дисконтами, тому що безплатно ніхто не дасть, само собою. А "Магда", про яку я щойно сказав, налає певну кількість бесплатного матеріалу, гуманітарного, назвемо його так.

Хтось надає безоплатно матеріал. Одна база надала приміщення для розвантаження матеріалу. Невеликі магазини підключаються: хтось дає знижки, хтось – інструмент, спецодяг, рукавиці тощо. Був момент, коли міська рада передала нам багато матеріалу та інструменту. Я не скажу, що це всебічне сприяння, що я сиджу в кабінеті якихось заступників міського голови чи у самого міського голови, але ми співпрацюємо.

Гроші, які донатять нам люди, - це ті гроші, які йдуть на діяльність ГО в частні забезпечення будівельним матеріалом, інструментом, екіпіюванням, спецодягом, рукавицями, все решта. Тому що людина з голими руками не прийде латати дахи. Їй треба і страховка, і молоток, і комбез, їй треба рукавиці, взуття і все решта. І дуже велика частина цих грошей йде на матеріал будівельний. 

- Які відношення у вас з чернігівською міською владою?

- Є певна синхронізація роботи. Наприклад, міська рада дає певний матеріал на відновлення будівель або зведення тимчасового житла. Вірніше, вона дає їх не нам, а людям. А потім ми синхронізаємось з ними і просто приходимо як робочі руки і допомагаємо тим людям, яким міська влада дала матеріал. Таким чином.

Другий момент: у нас був досить серйозний такий момент, коли нам міська рада передала певну кількість матеріалів чисто під нас. Це були і цвяхи, і молотки, і покрівельний матеріал, і лісоматеріал, і все решта. Тобто, ну, це проосто співпраця. Я не скажу, що там всебічне сприяння, що я сиджу в кабінеті в якихсь заступників міського голови чи у самого міського голови, але ми просто співпрацюємо, дружимо, можна сказати отак. Як з міською адміністрацією, так і з обласною. Тобто ми не намагаємось зараз якісь індульгенції заробити, ми просто використовуємо той інструмент, ті можливості міської влади, які вона має, для того, щоб зі свого боку і з їхньої сторони разом допомогти людям.

"Якщо людина старається, вона хоче і вона несе отой тягар, то йому треба підмогти, його треба підтримати"

- Як ви вирішуєте, кому саме дпомагати? Куди йти в першу чергу, що робити в другу чергу? Хочу зрозуміти алгоритм.

- Ну дивіться, є певна філософія організації. Вона дуже проста. Перше - це люди, яким треба допомога, вони ж волонтерів не шукають, ми шукаємо їх самі. Коли людина перебуває в таких складних обставинах, це величезна проблема, коли тобі нема де жити. У тебе немає дому. У тебе є сім'я, є діти, у тебе нема, де жити і тобі треба вирішувати цю проблему. То що ти робиш? Ти її вирішуєш, само собою, стараєшся десь шось відбудувати, і у тебе просто немає часу, щоб бігати й шукати, хто б тобі допоміг.

Тепер далі. Дивіться, друга тема, скажу також словами Сенеки-молодшого: допоможи тому, хто несе тягар, а не тому, хто покладе його тобі під ноги. Це така, знаєте, також філософська тема, якщо людина старається, вона хоче і вона несе отой тягар, то йому треба підмогти, його треба підтримати. Але це не те, що я розділяю когось. Я просто беру і відокремлюю одне від іншого.

Далі ми залишаємо незахищені категорії населення: бабусі, дідусі, люди з обмеженими можливостями, багатодітні родини, учасники бойових дій. Дуже багато є соціально незахищених категорій населення, хоча звісно ми просто фізично не можемо зводити кожному з дідусів та бабусь будиночок. І у нас залишається, по великому рахунку, то, що ми можемо закрити своїми ресурсами. У нас залишаються оці дві перші філософські категорії. Ті, які стараються, пробують, забезпечують. Але не виходить, тому ще нема вже чим, вже не залишається часу на то, щоб будувати, на то, щоб відновлювати. Або треба щось трошки підлатати, трошки підробити — і воно все піде. І є люди, які просто вже зневірилися і яких треба просто підтримати, вони несуть оцей тягар на собі, їх треба підтримати, підмогти — і воно піде.

Ну такий дуже характерний яскравий приклад — це родини, якій ми зараз фінансуємо відновлення булдинку і частоково його ж виконували волонтерськими силами. Люди зневірилися, ім нема за що його будувати. Але вони обидва працюють на економіку, що чоловік, що дружина. В неї є мала дитина, в них є ще двоє людей, з якими вони живуть в одній квартирі, але вони зневірилися. Вони думають, що ніхто нічого ніколи не відбудує, і це не одна сім'я, таки багато. І ми банально, розібравши будинок, прибравши територію, побачивши, що там є,від чого можна будуватися, ми... дали їм поштовх просто до відбудови. До того, щоб робити щось.

А тепер стосовно того, як власне, відбувається пошук таких людей. Є, умовно кажучи, адміністратор нашої сторінки у фейсбук, який дивиться повідомлення, спілкується з людьми, і так ми отримуємо інформацію. Або інший приклад, хтось із наших волонтерів промоніторив соцмережі, або просто живе у себе на районі, подивився, що живе бабуся без вікон. Прийшов, поспілкувався з нею і в загальний наш чатик написав, що є така бабуся, треба допомогти.

Або є ще третій варінт. Ми працюємо сьогодні там на будинку у, скажімо, Віталіка, а назавтра цей Віталік приходить до нас і допомагає. Або просто людина приходить на наші толоки і потім виявляється, що у нього теж немає будинку, немає того-сього і решти, то чому б цій людині не допомогти?

- Питання, що цікавить, напевно, багатьох: чи отримують волонтери за свою роботу якусь винагороду?

- Спочатку ми працювали там, де була складна ситуація. Наприклад, у людини не залишилося нічого, то які можна брати з неї гроші? Це по-перше. А по-друге: коли на локації ввечері збирається 50-60 людей і кожному платити гроші - де їх брати? Ми позиціонували й позиціонуємо себе так: допомагаємо у вільний від основної роботи час. Це майже як дві роботи.

- А скільки людей у вашій команді? Хто вони?

- Основна команда за приблизними підрахункам — десь чоловік 40. Це ті, хто разів 5 і більше приєднувалися до того, що ми робимо. А ядро — напевно, чоловік десять. Це ті, хто приймає рішення. Це люди абсолютно різних сфер діяльності: і представники творчих професій, і лікарі, і службовці, і вчителі.

- Яка максимальна кількість людей приходила на толоку?

- Якось у суботу приїхали 5 бусів з Корюківки, прийшли місцеві, тож зібралися близько 200 людей. Долучалися також представники різних організацій, управлінь. Свого роду тімбілдінг. Працювали у Бобровиці і Старому Білоусі, Киїнці, Зарічному. З тої сторони Чернігова, як в сторону Славутича їхати.

- А як ви змогли організувати роботу такої кількості людей?

- Ну, дивіться. На кожній з толок була певна людина, яка булу старша, відповідальна за оце все. За організацію, щоб доставити туди банально воду, інструмент, рукавички і все решту, потім якщо, упаси боже, хтось поранив руку чи ногу, то взяти аптечку і надати першу медичну допомогу. Був визначений певний старший із всіх.

Плюс є у мене така людина, яка дозволяла й дозволяє мені зараз бути у багатьох місцях одночасно, це Андрій. Я побув на всіх об'єктах, придивився, що там, де і як. Якщо треба десь щось підрулити, то ми в машину вантажимо інструмент, швиденько туди відвезли і всьо, питання закрито. Тобто отаким чином. По великому рахунку, 200 людей — це не так і багато. Можна працювати навіть з більшою кількістю людей, це можна. Чому? Тому що, як казав Сунь Цзи, управляй багатьма так, як управляєш небагатьма. І всьо.

"Я дуже переоцінив усе матеріальне, коли ти за одну секунду можеш залишити все, зібравши своє життя в один рюкзак і вирушити за три світи."

- Іноді можна почути таку думку, що допомога постраждалим це цілком компетенція влади: місцевої, державної. Що волонтери особисто нічого не зможуть вирішити. Як ви можете контраргументувати і як ви можете пояснити, чому треба єднатися і допомагати один одному?

- Я не пам'ятаю, чия це фраза, але в цій фразі є певна закономірність і певний смисл, причому дуже великий. Держава — це ми. Держава — це люди. Як би не було, дежрава — це не апарат. Не папірці, це не процедури, тому що процедури, папірці і закони пишуть люди. Прерогатива держави — помагати тим, хто цього потребує, це так. Але це в мирних умовах може бути.

Коли нас багато, ми можемо допомогти тим, хто цього потребує. Ну банально, до бойових дій, і зараз в нас хворіють дітки онкологією, хворіють люди якимись невиліковними хворобами, які потребують дуже значних коштів. Так все рівно це фінансування здійснюється не державою, тому що в бюджет закладено лише певну кількість грошей під це. А людей, які потребують такої допомоги, значно більше. Тому проходять збори, проходять оці всі фінансування від людей просто на карту і досить активно.

І є волонтери, які займалися волонтерською діяльністю до війни. Бо держава просто не може, у неї не вистачить ресурсу зробити кожному добре. Тому що ми з такими речами скочуємось в махровий більшовизм. Коли всі однакові, рівні, всіх ми підтримаємо, всіх ми зробимо щасливими, то це комунізм, це утопія, такого не буде ніколи.

- Розкажіть про те, що мотивує конкретно вас і ваших колег щодня робити цю роботу?

- Мотивує, що на місці того, що було зруйновано вщент, починає вставати нове життя. Мотивує, коли ти можеш простими речами відродити віру в людей. Це те, що заховали в нас за такими шаблонами, як приватна власність, двері моєї квартири, це моє, мені всі винні... Тобто знову повертаюсь до питання, чому волонтери наші не отримують заробітну плату. Мотивує саме те, що люди починають бачити такі речі і самі стають кращими. Мотивує, що ти можеш зробити добро, коли, наприклад, візьмеш скло і вставивши бабусі у вікно. Просто і безкорисливо. В цьому світі не все міряється грошима. Є такі речі, які мають значення для душі. Сенека казав: ти маєш робити те, що приносить тобі задоволення, те, що не йде врозріз з твоєю природою. Якщо хочеш літати на літаку, то бери й літай. Якщо хочеш бути коханим — кохай. Правда? Правда. Це приносить особисте задоволення і мені, і, думаю, тим людям, які в нашій команді. Це поклик серця, якщо сказати пафосно.

- Як ви можете описати себе в трьох словах?

- Таке питання... в трьох словах. Чоловік, батько, а далі щось не підбирається. Якщо сказати “друг”, то друг я такий собі, я можу забувати про дні народження. По великому рахунку, я й чоловік такий собі не дуже, але... Чоловік, батько ну і, напевно, людина. Отак. Людина в широкому сенсі цього слова. Мені не суперечить ніщо людське. Я можу бути і добрим, можу бути і злим, можу бути й роздратованим, але в любому своєму діянні я стараюся залишитися людиною.

- Напевно, «Бо можемо!» допомагає не тільки ремонтувати пошкоджені війною будинки, а й зцілювати поранені душі.

- Ми з кожним своїм підопічним, назву їх так, з тією людиною, якій допомогли, поспілкувалися, когось підтримали добрим словом, когось банально підстигнули, сказали “Ну, чого розкис?! Ну, давай разом! У нас все вийде”. Зрозуміло, це дуже тяжко - втратити свій дім, те місце, де ти був щасливий, де росли твої діти. Але, за великим рахунком, це просто стіни, приміщення. Я цього не переживав, але дуже добре переоцінив усе матеріальне, коли ти за одну секунду можеш залишити все, зібравши своє життя в один рюкзак чи навіть без нього вирушити за три світи. Ти просто збираєш родину в кучу — і вжух. Така от психологія.

Гадаю, кожен з нас психолог, коли допомагає іншим. Психологія — це не просто розібратися у проблемі та показати людині, в чому проблема. А надати підтримку. А ми це можемо! Наші дівчата як покрутяться коло тих самих бабусь і дідусів, то у них на душі веселіше стає, уже не так страшно ходити біля розбомбленого будинку. Такий от у нас добробат по-чернігівськи. Гадаю, не в цеглині питання, а в тому, щоб показати – так можна і так має бути.

- Розкажіть про свою родину.

- Родина в мене не дуже й велика, але у мене є дружина Юля, у мене є дочка Катруся. У мене є мама, яка живе звідси за 147 км, вона зараз залишилась одна, тому що батька у мене вже нема певну кількість років, і є рідна сестра, яка зараз зі своєю дворічною донькою перебуває за кордоном. Вимушено переміщена особа. А моя родина повернулася. Вона повернулася у вересні місяці сюди і зараз ми живемо тут, в місті, всі втрьох.

- Андрію, як, на вашу думку, має закінчитися ця війна? І що ще нам необхідно для перемоги?

- Я не військовий експерт, але. Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Це не назавжди, але як? Вона має закінчитися так, щоб ніколи знову. Дуже просто.

Я скажу те, що я певний час думав і до війни, і зараз. Значить, аби у нас в суспільстві була національна ідея єдності, не розділення, а єдності суспільства. Неважливо, про що ти думаєш, неважливо, що ти робиш, але у тебе має бути національна ідея, що ти українець. Ти не малорос, не придаток до якоїсь імперії. Ти представник самостійної нації.

Так от. Якби у нас була національна ідея оця, яка була у нас в ті часи, коли був національно-визвольний рух, в часи розпаду Радянського союзу, якби вона множилася до того рівня, який є зараз в країнах Балтії, то росіяни 200 разів би подумали, щоб сюди прийти.

Якби у нас не спілкувалися російською мовою, я скажу так недипломатично і грубо, якби в нашій країні не спілкувалися російською мовою, не було оцих всіх факультативів з російсько мови, не було таке засилля кацапстанської літератури, вибачте на слові, не було б таке засилля російських пропагандистських фільмів з прихованим чи прямим підтекстом, аби у нас було оце все наше. То росіяни навіть не змогли б десь тявкнути, що тут десь притісняють їх, і не могли б мотивувати свій наступ чи свою агресію проти нашої держави утиском російськомовного населення.

Якщо дивитися на це такими от категоріями, то війна має закінчитися таким чином, щоб наступного празу — ніколи знову. Або навіть якщо і знову, то по-любому ми вистоїмо. Ми не маємо розчинити себе в якійсь імперії, ми самостійна нація. Самостійна держава з величезною історією, з величезною культурою, ми унікальні. Ми так само унікальні, як британці, монголи, не знаю, хто ще.

А ті, хто думають про ковбасу по 2.20, про пломбір, про те, як класно було жити в єдиному народі... А не було народу. Тому ми маємо робити цей мир так, щоб ніколи знову. Щоб жодна кров, пролита нашими хлопцями й дівчатами на Сході України, чи на Чернігівщині, чи на Київщині, чи де б не було, де б не була оця вся війна, щоб вона не була марною. Тобто, щоб ніколи знову. Все дуже просто.

- Під час облоги Чернігова ви щось робили приємне для себе?

- Крім того, що я грів на запальничці каву, нічого. А що я міг для себе зробити? По великому рахунку, а що мені було потрібно? Щоб у мене був одяг, просто теплий, неважливо, який він там: красивий, чи синій, чи червоний, просто теплий. Щоб у мене було що поїсти, ну більш-менш, суха “Мівіна” і вода. І більше нічого не треба. І щоб у мене був засіб пересування, велосипед, наприклад, а чому ні? Всьо.

У мене така характерна ситуація була, коли в мене залишились останні триста гривень готівкою, у мене дома кіт, рудий кіт. Великий, вже старий, йому вже дванадцять років, і він так виххований, що їсть тільки корм. У нас залишилось останні 300 гривень, і я думаю: “Йолки-палки, що ж купити: чи собі щось поїсти, чи сигарет купити, чи ще чогось?” А потім: “Це ж коту корма купити, йолки-моталки!” Вибігав півміста, там якийсь знайшов корм, як раз на триста гривень. Я приніс той корм додому, подививсь на кота й кажу: “Ну шо, друже, всьо, тепер грошей ніт, ну ти зато не голодний”. Зтих пір кіт ходить за мною тепер, як прив'язаний. Напевно щось зрозумів у житті. 

* * *

«Підготовку матеріалу здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Спілкувалася Катерина Агієнко
Фото – Валентина Бобиря
Керівниця проекту – Вікторія Сидорова

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Андрій Галюга #Бо можемо #волонтери #громадська організація #допомога
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...