• Головна
  • Ірина Тимофєєва: "Я просто знала, що треба захищати місто"
17:12, 30 листопада 2022 р.

Ірина Тимофєєва: "Я просто знала, що треба захищати місто"

Ірина Тимофєєва, фото Івана Ворошилова

Ірина Тимофєєва, фото Івана Ворошилова

Ірина Тимофєєва народилася в Росії, куди її маму, українку, відправили за розподілом після закінчення ВНЗ. Там вона зустріла майбутнього чоловіка – батька Ірини. У 90-х родина перебралася до України. У Чернігові моя співрозмовниця опинилася за декілька років до початку Революції Гідності. Нині вона – відома волонтерка, з 2014-го «відповідає» за допомогу пораненим у шпиталі та віртуозно поєднує «громадське навантаження» з підприємницькою діяльністю. Пані Тимофєєва – директорка та засновниця фітоаптеки в Чернігові.

- Пані Ірино, ви народилися не в Чернігові. Розкажіть, як так сталося що Ви обрали для життя саме наше місто?

Це довга історія. Я народилася в росії, Саратовська область. І десь підлітком вже ми приїхали в Україну. Батьки в мене були пов'язані із залізницею, й ми моталися по країні, так як і військові. А потім, коли я вже була практично в останньому класі школи, ми переїхали в Чернігів.  Тут я закінчила школу і поїхала в Харків, де поступила в інститут. І там я і залишилася. Працювала, робила справу, підприємництво. Так трапилося, що в мене у Харкові на вулиці Сумській була перша приватна аптека в Україні. Це були 90-ті роки, часи розквіту бандюків, було всяке...

А потім так трапилося, що я дуже сильно поламала ноги, я не ходила практично півтора року, було багато операцій, а моєму сину треба було вже йти в школу в перший клас. Я вже тоді була розведена тоді. І ми з сином приїхали сюди в Чернігів, до моїх батьків. В мене була квартира в Харкові, і я просто її поміняла на Чернігів. Таким чином я попала сюди. 

Повернула доля так, значить, воно ваше.

Так. І спочатку, коли я приїхала, то я практично нікого тут не знала. Але потім вже я  почала свою підприємницьку діяльність, знов відкрила аптеку, і тоді вже почалися знайомства. Як я кажу, місто Чернігів дуже невелике, і там можна було чхнути в одному районі, а в іншому районі вже казали, що Іра чхнула. Це вже було знайомство з Черніговом. Всі зв'язки та інше. І ось так я залишилася в місті Чернігові. 

«Волонтер підставляє плече державі»

- Пані Ірино, поясніть, будь ласка, нашим читачам, як люди стають волонтерами. Що стало поштовхом чи сигналом саме для Вас?

- Все почалося з Майдану. Я була на Майдані з першого дня і до останнього. Тому я розуміла, що буде далі. Почався Крим, почався Донбас… Десь у середині літа 14-го року до мене звернулися за ліками зі шпиталю. Потрібен був контривен, а це дуже потужні ліки, і дуже дорогі. А до цього десь пару тижнів я вже була в «Жіночій сотні самооборони Чернігівщини», допомагала пакувати та відправляти посилки на Донбас. Дівчата вже туди їздили. І ось із цими ліками я якось зайшла до шпиталю… І з того часу я там. Уже дев’ятий рік. Приходили ще якісь дівчата. Але тоді, у 14-му, ніхто не думав, що шпиталь – це військова частина. Як зараз пам’ятаю, скільки тоді було емоцій: «Чого не пускають у шпиталь? Як так можна? Ми хочемо допомагати!» Думають, що це звичайна лікарня, тільки для військових. Тобто кожен, хто хоче, може зайти. А це не так. І от командир шпиталю подивився на дівчат, які забігали, вибігали, і каже: «Ні, так не буде. Треба, щоб хтось відповідав за цю команду». І сказав мені: «Ти!» І я, як підприємець пожиттєвий, котрий за кожне слово чи діло відчуває власну відповідальність, розумію: тепер я ще й за це відповідаю.

Ірина Тимофєєва: "Я просто знала, що треба захищати місто", фото-1, Фото зі сторінки у Facebook

Фото зі сторінки у Facebook

- Гадаю, Вас цілком вже можна назвати професійним волонтером!

- Якщо в це поняття вкладати зміст, що волонтер починає справу та обов’язково доводить її до кінця, не кидає, розшибеться, але зробить, – то так. Я в шпиталі бачила, як прибігають, щось наобіцяють і побігли дали. Так от, волонтерство, де нема відповідальності, для мене - не волонтерство. Це моє особисте ставлення. Тому наша жіноча сотня вже 24 лютого зібралася та почала робити свою справу. Ми не готувалися, але відчували, що рано чи пізно це відбудеться, почнеться масштабна війна.

Це моє особисте таке ставлення. І тому всі 9 років у волонтерстві показують, що хтось і не виходив з нього, постійно щось робив, Всі, хто в 14-му році згуртувалися, ті команди, - вони залишилися. Всі тримались завжди поряд. І ніхто із волонтерів-одинаків практично нічого не зможе зробити такого дуже потужного. Тому завжди це команди. Це такі волонтерства-братства, які доводять справу до кінця. Оце буде потужне волонтерство, те, що я називаю “професійне”. 

Чи завжди волонтерство — братство? За останній час Чернігів розквіт на різноманітні громадські організації, благодійні фонди. Чи зі всіма ви співпрацюєте? 

Практично так, хоча я, напевно, може й не всіх знаю. Але у 18, 19, 20-ті роки волонтерські команди робили щось тільки, коли по запиту було щось потрібно для війська або для якихось інших цивільних справ. Ми, наприклад, у жіночій сотні знали, що треба готуватися. Ніхто у жіночій сотні тоді не сприйняв 24 лютого, що ну от просто почалась війна. Ні. Для нас це було зрозуміло. І тому 24 лютого ми всі просто  зібралися і почали свою справу.

Але за цей час дуже багато з'явилося інших команд. Наприклад, команди, які волонтерять і роблять дахи, роблять будинки. Я їх не знала, але я з ними познайомилась. На мене виходили якісь люди і команди, яких я не знала, це вже для шпиталю, теж познайомилася. Ну, ці люди, якф проявили себе уже зараз, і це добре, що ще одна хвиля таких волонтерських команд з'явилася. І це, напевно, добре, що зараз ще одна хвиля таких волонтерських команд з’явилася. Це дуже добре.

- Як думаєте, наскільки зараз цей рух потужний у Чернігові?

- Ви ж бачите: сьогодні вся Україна волонтерить. Волонтерство – як ноги для війська, тобто це опора, на яку там, де не вистачає потужності держави, все спирається. Я просто не розумію, що б було, якби люди не піднялися… Багато хто не називає себе волонтером, але все одно підставляє плече. Якісь жіночки плетуть шкарпетки, роблять смаколики. Якісь хлопці і дівчата – маскувальні сітки. Вони теж волонтери, і браво їм за це. Хтось може сконцентрувати потужності людей, грошей, знань, бо це все потрібне. Це можна порівняти з величезною компанією, яка щось продає-купує, знаходить, привозить. Я думаю, що це такий от момент, аби всі знання, які здобули в цивільних справах, застосувати для того, щоб підставити плече державі.

Ірина Тимофєєва: "Я просто знала, що треба захищати місто", фото-2, Фото зі сторінки у Facebook

Фото зі сторінки у Facebook

«Не поїхати кукухою допомагає робота»

- За стільки років волонтерства у шпиталі Ви стали свідком багатьох болючих історій. Що допомогло та допомагає триматися?

- Так, я бачила й відчувала дуже багато болю. Мені допомагають слова одного американського психолога, от прямо зараз не згадаю його прізвище (після березня у всіх провали з пам’яттю ), він у 15–16-х роках проводив багато тренінгів. І дав настанову шпитальним волонтерам: «Ви маєте бути як лікарі. Ось до вас приходить людина. Так, ви підтримуєте цих хлопців, ви їх не лікуєте, але підтримуєте словом, якимись справами, ви їх довели до того, що вони вийшли зі шпиталю, і до вас приходить наступний «пацієнт». Закрили двері – і наступний». Щоправда, у мене так не завжди виходило.

Ті, що були в 14–15-х роках, і зараз усі в мене в телефоні. Вони потім багато телефонували, питали щось по інших темах. Розумієте? Щоб за них теж хтось щось вирішував. Це була дуже велика проблема: у шпиталі вони зрозуміли, що хтось може їм допомогти, а в цивільному житті часто губилися. Доводилося казати «ні» або давати контакти інших людей, які могли допомогти. Біль був, є і буде. Але, напевно, я там стільки років, тому що маю емпатію. Бачити біль хлопців і дівчат, їхніх родин дуже тяжко. Ти не психолог, але треба мати якісь психологічні навички чи добирати якісь слова, щоб ці люди трималися, щоб якось емоційно зібралися, повірили, що все буде добре.

- А що Ви робили для себе, для свого ментального здоров’я, щоб «не поїхати кукухою»?

- «Не поїхати кукухою» допомагала моя робота. Я ж роботу не кидала. Це велике навантаження, дуже. Іноді здається, що волонтер доступний 24 години на добу. Але цим людям теж треба їсти, пити. Треба купляти паливо, платити комуналку. Якщо в тебе є робота, ти підприємець і в тебе є колектив, навантаження зростає. Тому ти почав робити за годину те, що раніше робив за дві. З’явилася й така навичка – переключатися за 5 хвилин.

- А що допомагає так швидко переключитися?

- Більш ніж 10 років я займаюся йогою. І без йоги, думаю, не витримала б. Це і дихання, і ті вправи, які приводять тіло до ладу. Усі ці дев’ять років я знаходила ці пів години, це вже навіть життєва необхідність була – тому що ти вночі працюєш чи вирішуєш волонтерські проблеми, і якщо не позаймаєшся йогою... йога мене рятує, до сих пір рятує. Тому що неможливо втриматися.

- Ви залишалися в Чернігові під час облоги. Були впевнені, що місто вистоїть, чи все таки мали сумніви?

- Я не думала про те, коли це закінчиться чи що. Я просто знала, що треба захищати місто. Я не була серед тих цивільних, які просто переживали облогу, розумієте, виживали. Я була в місці, де ми БОРОНИЛИ Чернігів. Це шпиталь, де постійно рятували людей, де треба були і ліки, і руки. І ми не замислювалися, що буде через два дні, чи два тижні…

Але знаєте, що підтримувало? Коли було ну прямо погано-погано, і коли приїжджали хлопці, а вони кожен день приїжджали, наприклад, з 1-ї танкової, та казали: «Дівчата, не переживайте! Ще кілька днів – і ми ту київську трасу роздовбаєм. Все буде добре!» І ми їм вірили! На 200 відсотків.

Тому у нас не було такого. Я не думала про те, а що ми будемо робити коли зайдуть в місто. От просто не то що не думала, я просто не допускала такої думки, чесно. І тому ми не виїжджали, тому що знали, що нам треба захищати це місто. Це от таке ставлення до цього волонтерства було.  І всі, хто залишався як волонтери тут, вони були всі на такій же хвилі. Ніхто не думав, що, як, чого. Це вже потім, в травні раптом ми почали задумуватися, а що би було, коли там у всіх прапори висять, у всіх там подяки від Азова висіли на стінах. Але це вже було потім. 

“Український дух, по-перше, він у вірі, по-друге, це дух заперечення проти якихось чужих вказівок"

- За весь час своєї волонтерської діяльності ви, очевидно, почули багато історій війни, людських історій. Щось вас вразило от настільки, що закарбувалося в вашому серці, і ви повертаєтесь до цієї історії?

- Знаєте, напевно, це все ж-таки перші хлопці. Потім було стільки подібних і стільки болю, але оці перші хлопці 14-го року, вони, розумієте, вони як рідні стали, з якими ти сам прожив те, що вони перші прожили.

Наприклад, у нас був такий Коля. Як зараз пам'ятаю. Він мав дуже багато осколкових поранень, дуже, все тіло було перебите. Руки, ноги — ну дуже багато. Але ми зайшли до нього в реанімаційну палату, і йому треба було робити перев'язку. А він каже: “Я не можу її робити, це так боляче, коли вони там шось роблять, ви можете там зі мною побути?” Ну, нас пустили, ми так стояли в перев'язочній, йому роблять, але не було знеболювальних. Не тому, що не було самих ліків, а тому, що йому виймали, виймали, а потмі там, наприклад, дуже великий осколок. І без знеболювального тягнули. І тоді він почав пісні співати. Пісні співав всі підряд, і ми кажемо:”Коля, звідкіля ти це все знаєш?” А він каже: "Я караоке дуже люблю”.

І оце він нам весь ряд караоке, який там був, співав, а потім каже: “Так а шо я один?” І оце з нього тягнуть, а ми всі співаємо. Це було наче і весело, а з іншого боку — хоч плач. Тобто ти бачиш, що з нього тягнуть, І другий хлопець... І потім ми з ним, з Колею, дуже багато їздили в Київ, бо у нього були перебиті нерви і там все відновлювали. Я пам'ятаю, як в Інституті ортопедії він сидить, вже тільки залишилось зробити останню операцію, а він сидить і отак от дрижить. Я кажу:”Коль, ти чого?” А він: “Я так уколов боюсь!” “Коля, та ти ж стільки вже пройшов!” “Ні, я уколів боюсь, пішли зі мною!”

Ну, цього Колю ми випустили практично здоровим. А разом з ним був такий хлопець, Ігор Трохимець. Це така постать... Він був санітаром в 1-й танковій. І от в боях там, як раз на Донбасі, в самих перших боях він витягував поранених. І ось його привезли сюди, робили операцію, а він сам з Прилук і він постійно казав: “Я не можу пробачити себе, що я не зміг витягнути товариша”. Тобто йому було зовсім плювати на себе. “А от я не витягнув того хлопця, провина в мене, що я цього не міг зробити”. Ми його там і втішали, й розмовляли, витягали його з того стану, ми з нього знімали тоді скривавлену всю цю форму. До речі, ця форма знаходиться в музеї історії в Києві зараз.

І ось через якийсь час, коли вже він сидів, ми приїхали, і він каже: “Чого я це тут просто так сиджу? А ну давайте мені справи по волонтерству, вчіть мене. Куди телефонувати, що робити”. І ми йому там нарізали задачі, він для своїх хлопців щось робив. А потім вже його списали, він настільки рідний став, ми його відвозили в Прилуки. Я чого про нього так розказую. Про те, що він вийшов на роботу, був на роботі, все нормально, і зустрілися ми з ними зараз, знов. У шпиталі, але не пораненим, він зараз командує медротою, був практично в оточенні в Сумській області. І от коли він приїхав зі своїми хлопцями в шпиталь, з документами, з паперами, то це була рідніша людина, з якої все починалося, як волонтерство в шпиталі.

Розумієте, яка справа: іноді дуже багато болю в тяжких поранених, але вони такі духом стійкі, і вони виходили потім, робили їм і протези й так далі, і вони в цивільному житті знаходили себе. Але було багато таких справ, коли, розумієте, там щось з головою. Чи з дуже тяжкими контузіями. І от, кажуть, руки-ноги на місці, такий, вибачайте, здоровий. Але вони дуже нездорові, багато у них проблем. І ці хлопці дуже погано потім проходять в цивільному житті, вони не можуть себе знайти. Тому це біль...

Це більше болю, ніж ті, які стійкі. Я не розумію, як це виходить, ну у нас от завжди: як тяжке поранення — це дуже стійкі хлопці. А там десь, мабуть, нервова система “їде” і, розумієте, дуже тяжко потім цим хлопцям. Тому ми все, що можемо, робимо в шпиталі, допомагаємо їм. Потім вони виходять, і практично всі знову на фронт. 

- Процес реабілітаціїї складнопоранених важкий і довгий. Як допомагає держава п роцесі реабілітації чи це все на плечі волонтерів?

- Це болюча тема. Ці всі 9 років тема, про яку, знаєте, держава окремо, волонтери окремо. Тому що волонтери кажуть, що в реабілітації потрібен системний підхід. Це ж не тільки десь відправити в санаторій, ні. Це дуже тема така глибока і тяжка, тому що там багато праці психологів, психотерапевтів в інших випадках, багато праці лікарів, які знаходять ще якісь там хронічні захворювання. Це багато праці, наприклад, фізіотерапевтів, якщо це треба відновлювати рухальний процес.

Це багато праці з родинами, бо щоб відновити і зробити реабілітацію, з родиною теж працююють. І якщо людина теж потребує психологічної підтримки, з нею теж треба працювати. І це час. Це не так, знаєте, санаторій там, один місяць і все. Це дуже великий час і це система, це треба вести. А далі це все потрібно в одному місці. А в нас такий реабілітаційний центр, це, знаєте, як розмовляли-розмовляли-розмовляли й на тому все й закінчилося. Тобто були якісь намагання зробити щось маленьке, що могли. Там зробили кабінетик для фізіотерапевта, там для масажу, психолога і так далі. Але все це на рівні такому місцевому, волонтерської допомагайки, розумієте?

А це потрібно щоб був потужний один, який ведеться, може й не один. І зараз їх вже після цього наступу рашистів, потрібно дуже багато. Про це зараз держава почала говорити. Це ми почули. Тобто всі зрозуміли, що хлопців і дівчат зараз буде набагато більше. Але як це буде відбуватися, я не знаю. Тому що дуже потужних якихось центрів досі не було. Просто на рівні санаторного відновлювання.

- Давайте поговоримо про український дух. Як ви для себе пояснюєте, хто такі українці, де ми беремо силу для живлення?

- Ну в мене є таке порівняння, тому що я вам сказала, що я народилася в Росії. В мене батько росіянин повний, а мама українка з Київської області, Обухівський район. І розумієте, в мене є порівняння, я ж пам'ятаю, як там жили, що це таке.

І ось коли сьогодні все це почалося з цими унітазами і всім іншим, насправді, нічому я не здивувалася, тому що та ніщєта - вона там так і залишилася. Але головне інше. Вони, розумієте, вони холопи. От є боярє й холопи. І там завжди було так, що росія — вона розуміє тільки силу, і силу таку нахабну, від бояр. Тобто батогом.

І це зрозуміло для них. Ментально зрозуміло. Те, що українцю не зрозуміло. Тому що моя мама, коли приїзхала туди, вони її відправили з Києва по направленню в росію, де вона познайомилась з батьком, вона казала: “Я не розумію, як це так. Ні одної церкви, просто ні одної, помолитися просто нема де. Як це так, що така грязюка, скрізь?” В нас була хата і двір, де, коли з'явилася моя мама, там з'явилися квіти, трава, засаджено дерева, вистілено бруківку, там вона якусь знайшла, перед хатою.

Бо для них, наприклад, це нормально — місити дєрьмо під ногами. Так всі так жили віками, розумієте? Коли ми приїхали в Україну, це інший дух. От ми кажемо “український дух". Він, по-перше, у вірі. От можна не ходити у церкву, але віра в те, що і бог чи якийсь там Всесвіт, в українському суспільстві дуже велика. Бо приїдеш у кожне село — і кожна бабця тебе перехрестить і в дорогу скаже благословення.

А по-друге, тут дух такого заперечення проти того, що тобі щось можуть вказати й сказати, як це робити. Але якщо тебе це не цікавить, то українець завжди скаже: “Давайте з'ясуємо. Поясніть, розкажіть”. Якщо буде якийсь довод, ну, це забава українська — посваритися, але в цих сварках завжди знаходиться якийсь такий компроміс чи ядро.

- Мені дуже подобається, як каже Арестович — козацький драйв.

- Ну, може й так. Мені є з чим порівняти. Це зовсім інше. І я навіть не знаю на прикладі мене, як би це було. По-перше, в мене є оце від мами, тобто коли ми приїхали в Україну, для мене це було якось так, як повинно бути.

Ірина Тимофєєва: "Я просто знала, що треба захищати місто", фото-3, Фото зі сторінки у Facebook

Фото зі сторінки у Facebook

«Ракети летять, а люди повертаються додому»

- Наше місто дуже постраждало. Потрібно багато і років, і коштів для відновлення. З чого, на Вашу думку, треба починати?

Знаєте, я не знаю, як, а змінити треба те, що що й треба було змінювати. Це якимось чином, ненавиджу це словосполучення, побороти цю корупцію. Корупція — вона ж в головах. І це суспільство. І, може, ось такий стан війни допоможе і скаже: “Люди. Схаменіться! Неможливо навіть у війну або після війни, де треба кожну копійку рахувати і вкладувати у відновлення, щось красти. Тому що все було добре з Черніговом, і він би ще більше розквітав, якщо б в нас так багато не крали.

Але ми не будемо зараз казати. Ми ж знаємо, що на кожній ланці десь кудись комусь зникали гроші, і наші чиновники боролися за ці місця, бо там була справа життя — гроші. І ці чиновники, мені здається, нікуди не ділися. І поки зараз війна, вони так тихесенько попритихли, знаєте. Але все одно ми бачимо... Ну я от, наприклад, нам всім не хватає грошей на відновлення того, того, того. Але коли я бачу, що знову розширюють дорогу, роблять асфальт там, де не було прильотів, я не розумію. Це що було? Вкладення грошей у що? За цим всим буде стояти красиве слово: “Ми ж робили дорогу!”

Знаєте, до цього в нас теж було велике будівництво. Ми робили фонтани і все інше. Але мені здається, що комусь треба було поповнити якийсь кошик грошима. Тому я не знаю, як, але чиновничество треба буде міняти. Хто прийде інший — це теж велике питання, тому що це громадянське суспільство, яке має само собі сказати: “Я не маю права красти”. Але якось в нас із року в рік виходить, що був чистий, красивий, пухнастий, а потім приходить на грошове місце і чомусь це превалює далі. Не знаю. Побачимо, як це буде далі. Але треба змінювати щось в глові для того, щоб ми далі могли вкласти гроші в відновлення Чернігова. Може, допоможуть, нам же ж грошима зараз багато допомагають з-за кордону. Але я думаю, шо вони будуть перевіряти надходження грошей, як їх використовують. Просто так ніхто не буде кидати гроші.

- Все ж-таки Чернігів — прикордонне місто, і в нас завжди буде такий сусід. Як ми можемо убезпечити себе після війни?

- Тільки сильна армія. А як ми зараз можемо убеспечити, коли всі живуть в тривозі, що піде наступ з Білорусі? У нас яке перше питання? Чи ми віримо в ЗСУ? Так і далі. Треба, щоб була дуже потужна армія, дуже потужна. Я сподіваюся, що колись нам допоможуть і ми встановимо не тільки в великих містах ППО, ППО буде скрізь. Щоб ми могли відбивати ці ракети. Вони нікуди не дінутьсмя, вони там так і будуть зі своїми унітазами жити. Може, вони там почнуть ділитися на якісь маленькі царства, княжества, але вони будуть. Тому нам крім потужних ЗСУ ні на кого більш молитися.

- Чи є у вас в Чернігові улюблене місце? Це місце сили, куди ви можете прийти, розслабитись або подумати, порефлексувати, набратися енергії?

- Я вам скажу, це місце просто з'явилося тому, що я дев'ятий рік у шпиталі. Коли виходиш з центральних воріт шпиталю, перед тобою запруда, вода, дуже все зелено. Ми там колись поставили лавочки, ще в 14-му році. Якщо зайти за дерева, то так враження, що вже нема дороги. Тихо. Вода, зелень і тихо. І зліва в тебе церква українська. І от я завжди там виходжу, і це все літо. У мене було завжди так, коли я виходила зі шпиталя, я там обов'язково хвилин десять просто сиділа і видихала. Оце, мабуть, моє місце сили. На відміну від багатьох чернігівців, не на Валу, а саме тут.

- Чи вистачає часу на родину з вашим шаленим графіком? Підприємництво, волонтерство...

- Ні. Це больові точки. Дякую мамі, зараз я живу з нею, вона вже поважного віку, але вона готує, вона чекає нас. Ти вечеряєш і біжиш далі - до 22 години, до 23 години, до скільки треба. Ти чи допрацьовуєш по роботі, або ти починаєш підпрацьовувати питання по волонтерству, які в тебе накопичились до вечора. Треба вирішити, закрити там всі питання, відповісти на все це. І тому ти йдеш вранці рано. В мене вже давно, дуже давно нема вихідних. Я цього не маю. Якщо я знаходжу в неділю вихідний, то це виглядає приблизно так, що я можу просто виспатися. Наприклад до 9 години, це вже ох, виспалась! Але потім тобі треба допомогти щось по родині і мамі допомогти, це та ж дача. А так вони мене не бачать. Зовсім.

- І так багато років.

- Багато років.

- Як ви собі пояснюєте, чому ви так пішли з головою в волонтерство?

- Ну, сказати, що я з головою туди пішла, це було б якщо я кинула роботу, розумієте? А я пішла таким чином, що просто все це навантажування подвійне таке на себе... Мабуть тому, що я все життя працюю з ліками. Я все життя працюю з лікарями. І коли ти вже зайшов в шпиталь, тобто ти постійно маєш зв'язок, що є якась потреба. А цей зв'язок — це здоров'я. І ти не можеш просто так сказати: “Та! Якось самі вирішите!” Тому що в тебе відповідальність, це здоров'я. Друга відповідальність — це хто буде робити замість тебе, наприклад. Якщо б хтось прийшов, сказа: “Іро. Я встав на твож місце, іди, відпочинь."

Зараз в цьому навантаженні прийшло багато людей в такому ж ритмі шаленому життя, в такому ж ритмі волонтерства. Але все одно їх вже не хватає. Тому що така шалена в нас зараз навала. І тому просто тримаємося. Я завжди кажу: “Тримаємося! Відпочинемо потім”. Сама велика мрія — це коли-небудь може ми всі виспимося, а потім поїдемо на море. На Чорне, до Криму.

- Речі відправимо Новою поштою, щоб не тягнути по залізниці чемоданчик.

- Точно!

- Це просто мрія. Мрія багатьох. Що нам необхідно для перемоги?

- Дух в нас є. Нам потрібна підтримка Заходу, щоб нас не покинули з цією підтримкою, бо все наше військо тримається на тому, що нам дає Захід. Ми можемо полягти всі тілами, віддати всі свої життя, але нам треба не полягти, а перемогти. А щоб перемогти, нам потрібні для ЗСУ сучасні гармати, сучасні патрони, сучасні технології. А все це у Захода. Я дуже сподіваюся, що вони нас не залишать. Тому що як тільки якісь перебої з Заходу, то в нас нема чим стріляти.

- Давайте уявимо, що Україна вже перемогла орків. Як би нам оці всі здобутки, оці тектонічні зміни в суспільстві та свідомості людей банально не профукати?

- Знаєте, це питання мені задавали і після Майдану першого, і після Майдану другого. Я бачу багато потужних громадських діячів, громадських об’єднань, які можуть формувати громадянське суспільство, змінювати державу. Це люди зі знаннями економіки, політології, державотворення, бо це професія така – державництво, а не так, як у нас зараз. Треба, щоб було розуміння, що таке держава. Повинні бути зміни і на рівні Ради, і на рівні міністерств. Я думаю, що це все буде. Тому що ці громадянські потуги зараз просто стримує війна. Як ми кажемо, «не розхитуйте човен». А потім ми переможемо і нам треба відбудовувати країну. На жаль, я знаю чимало достойних людей, які щодо таких позитивних змін зневірилися, скористалися можливістю та поїхали з країни. Вони вже не повернуться.

- І як Ви до цього ставитеся?

- Люди поїхали. Вони мають право шукати своєї долі, знаходити, якось прилаштовуватися в тих країнах, налагоджувати своє життя. Так, нас буде менше. Але ця меншість більш розумна може бути. Інше питання, як ми будемо розвиватися як країна, які в нас закони будуть. І не всім же солодко, хто поїхав. Будуть дивитися, може, будуть і повертатися. Я знаю, що ми емоційна нація. Подивіться, скільки зараз жінок і дітей повертається, скільки повернулося вже в той же Київ. Та вже плювати їм на ці ракети, головне – додому! Бо інша країна – чужа країна. Якщо там у мене нема якоїсь справи, підприємницької жилки або не знайшов місця, де мені добре, комфортно, – я повернусь, бо тут мій дім. Війна ще не закінчилася – летять ракети, а ми з Вами пишемо це інтерв’ю. І люди повертаються. Це дуже яскравий показник.

- За Вашими відчуттями, коли ми переможемо?

- Я, звісно, не Ванга. Мені цього дуже хочеться. Думаю, що влітку вже буде перемога. Та до літа нам усім треба якось зібратися та дотягнути. І зберегти в собі найкраще. І не чубитися одне з одним.

* * *

«Підготовку матеріалу здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Ірина Тимофєєва: "Я просто знала, що треба захищати місто", фото-4

Текст Катерини Агієнко
Фото Івана Ворошилова
Керівниця проекту – Вікторія Сидорова

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Ірина Тимофєєва #волонтер #волонтерство #фітоаптека #історії сильних
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...