Спортивний тренер Сергій Петрикей: «Ми не тренуємо, ми виховуємо»

Всі батьки хочуть, щоб їхня дитина виросла здоровою, сильною, витривалою. Всьому цьому дитину вчить спорт: самоорганізації та дисципліні, витривалості, мужності, благородству і підтримці. Тому для багатьох батьків це одне з найважливіших завдань – знайти для дитини гарну спортивну секцію, яка б йому подобалась і була корисна, та знайти того тренера, який стане для дитини важливим другом і наставником.

Це питання не таке вже і просте, як може здатися на перший погляд. Як знайти свій спортивний шлях? Як допомогти дитині і підтримати в критичний момент? Як її не зламати і надихнути? Про все це поговоримо сьогодні із очільником чернігівської обласної федерації панкратіону, засновником і керівником дитячого спортивного клубу «Рукопашний бій» Сергієм Петрикеєм. Подивимось на спорт через призму його тренерського досвіду і життєвого шляху.

«ПОГАНО ТРЕНУВАВСЯ. ТРЕНУЙСЯ КРАЩЕ – І ТОДІ ВИГРАЄШ!»

-Пане Сергію, коли Ви захопилися панкратіоном? І поясніть читачам, що це за вид боротьби такий?

-Ну, насправді починалось у мене все з футболу, з першого класу до третього. Ще багато було паралельних гуртків: судомодельні, туризм... Пошуки були. Потім уже в третьому класі я пішов на вільну боротьбу, тоді ще панкратіона не було, на жаль, це був ще Радянський Союз. І уже вільною боротьбою я займався до армії. Пішов в армію, там перекваліфікувався на рукопашний бій. Уже після армії я десь до 27 років виступав на змаганнях державного та міжнародного рівня, і у 2004 році була зареєстрована Українська федерація панкратіону.

Це дуже такий древній вид спорту. Я взагалі дуже любив Давню Грецію, особливо Олександра Македонського, навіть колись там його досліджував, книжки шукав. Тоді ще інтернету не було, гуглу, всіх оцих штук, тому я ходив у бібліотеки, купував, дивився, читав, ну так цікаво чогось було, знаєте. І тут панкратіон. Коли трошки історії про нього почитав, дослідив, він мені дуже сподобався тим, що це дуже велике коріння насправді таке у цього виду спорту. І ось уже з 2004 року у нас напрямок панкратіону в Чернігівській області так живе. Клуб ще називається «Спортивний клуб «Рукопашний бій», бо починалось все саме так.

-Ваш шлях у спорті: як можете описати його в трьох словах?

-Ну, шлях дуже довгий, не одразу якийсь зірковий, з досягненнями. А головне, цього зараз, на жаль, не вистачає дуже багато нашим вихованцям, я наведу приклад. Коли десь у п’ятому-шостому класі поїхав перший раз на міжнародні змагання у Гомель, я програв. Такий синець у мене був великий, я приїхав, і мати не сказала там: «Ой, синець в тебе, ой-ой...». Вона сказала: «Погано тренувався. Тренуйся краще – і тоді виграєш!»

І оце в мені засіло ще з тих часів. У нас контактний вид спорту, можна і синець отримати, можна і травму отримати, все буває. Можна і послизнутися на вулиці, врешті решт. А зараз, коли сучасні мами бачать, якісь тренувальні травми своєї дитини, то дуже багато матусь зразу кажуть: «О, це дуже жорстко, ми не будем більше ходити!» Отак от, на жаль, буває зараз.

-Ваш шлях як спортсмена: як можете його описати? Був він буремний чи Вам давалося легко, чи зовсім ця теза не існує, що в спорті нічого не може даватися легко?

-Ну, легко даватися однозначно не може, у мене був шлях спортивний доволі довгий. Є таланти, які можуть подолати шлях за три-чотири роки, на який треба 10–15 років декому. Але таланти, які швидко загораються, вони і швидко гаснуть, бо їм це дуже легко дається, вони цього не цінують. Ми це пройшли з тренерами клубу, ми вже дуже бачили багато таких хлопців-талантів, вони як швидко загорілись, так швидко й стухли. А от є трудяги, які п’ять-шість років можуть їздити і програвати все, але вони все одно ходять, тренуються. Потім вони починають набирати оберти і тоді виходять на свій пік десь років через 10, і вже їх тоді не зупинити. Тоді вони майже завжди вже в спорті – на все життя. Такий шлях, я ж кажу, у мене з першого класу.

-А скільки Вам було років, коли вирішили, що спорт – це Ваше життя і професійну кар'єру будете пов'язувати тільки зі спортом?

-Ну, напевно, такого не було конкретного відрізка, щоб я раз – і зрозумів, що все: хочу пов'язувати життя лише зі спортом. Спорт завжди був зі мною в житті. В армії я служив і виступав за збірну команду, тренувався. Потім я прийшов, працював у міліції, підрозділі «Титан», тілоохоронцем, у мене був диплом. І була команда області спортивна при МВС, при обласному відділку поліції, управлінні, і паралельно тоді починав розвиватись цей клуб. Спочатку він ще був маленький, 30 квадратних метрів. Я зараз навіть уявити не можу, як ми могли там працювати. Але я прийшов, побачив розбитий зальчик, де двічі на тиждень затоплювало каналізацію в підвалі... Так-так, двічі на тиждень затоплювало. Ми ночували з тренерами там, черпали всю ніч. А я побачив цей клуб – класний клуб, який уже собі уявив. І от з того часу я зрозумів, що це мій шлях на все життя. Це було десь тоді, коли мені було 22 роки.

-Чому звільнилися з міліції?

-Було важко працювати й у клубі, і в міліції.

«ЛЮДИ, ЯКІ ДОСЯГАЮТЬ ВЕРШИН У ПРОФЕСІЙНОМУ СПОРТІ – ЦЕ НЕ ПРО ЗДОРОВ'Я, ОДРАЗУ КАЖУ»

-Помінялось щось зараз у підході до спорту? Можливо пройшла певна переоцінка цінностей? Тобто, Ви починали в 90-х, можна сказати, це були буремні часи, і як зараз?

-Ну, тут дуже багато чого змінилось. Я навіть не можу сказати, що це перевернулось на 100 відсотків чи на 200… Тут напевно на 200 000 відсотків усе змінилось! Підхід до тренувань, моральний підхід до тренувань, до виховання дітей і спортсменів. Бо якщо ми росли, коли я тренувався, був ще учнем, то нам тренер так казав: «З килима можеш виповзти мертвим, але ти не можеш не вийти на килим, навіть якщо в тебе травма, щось зламане, ти повинен повзти на одній нозі, але боротись до останнього». І отак робили інвалідів.

У мене насправді в самого все поламане, п’ять струсів мозку, дуже багато проблем. Я, може, не виглядаю таким, але оце наслідки того, совкового тренування і виховання. Тоді просто, знаєте, був такий дуже великий замінний фонд: багато секцій маленьких. І з них методом дуже жорсткої селекції виходили чемпіони. За кожним чемпіоном були сотні, та, мабуть, тисячі інвалідів. Людей, які закінчили спортивну кар'єру, і т. д. і т. п.

Я не можу там казати за всіх, але дуже багато у нас живе пережитків совка, дуже багато. І в тренерах, і навіть не тільки в тих, хто вже там пенсійного віку, та навіть і в молодих, хто виховувався в такому руслі. Я ще таке дуже часто чув на змаганнях, коли дитина отримала травму, а її штовхає тренер і каже: «Йди! Ти мужик, ти повинен!».
У такому випадку я завжди думаю: «Блін, прийде ж час». Я теж колись так думав, що молодість вічна, все заживає. А потім приходить час, коли ти ходиш кожні пів року капаєшся, бо в тебе внутрішньочерепний тиск шкалить. Приходить час, коли у тебе всі суглоби, які поламані, викручені, крутять. Я от можу казати, коли погода... за три дні я будь-який дощ-сніг відчуваю... Це все я можу передбачати, як гідрометцентр!

Тому зараз підхід самий важливий – це не просто йти по трупах дитячих до нагород, до чемпіонства, медалей, а ще зберегти їм максимально здорове життя в майбутньому. Бо професійний спорт насправді – це не про здоров'я. Люди, які досягають вершин, уже йдуть на чемпіонати України, у збірну України, – це не про здоров'я, одразу кажу. Професійний спорт – це не здоров'я. Я завжди заганяю дітей до медиків, бо я дуже не любив ходити по лікарях, лікувати травми. Я любив їх швидко залікувати – і бігом-бігом на тренування. А зараз я, поки ти нормально не вилікуєшся, не пущу на змагання.

-Для чого дитині і далі вже дорослій людині займатися спортом? Як ви пояснюєте це собі, і як би пояснили це нашим читачам?

-Будь-яким видом спорту дитині займатись дуже важливо, дівчина це чи хлопчик – неважливо. Вибирати вже дитині, спочатку батькам, до якого рівня доростати. Хтось піде за нагородами, хтось піде за тренуванням, за компанією і за здоров'ям. Якщо це не переростає в професійний спорт, це вже близько років з 20 починається, оце вже така серйозна спортивна кар'єра. До 20 років приблизно – це все ще спорт, але не такий серйозний, більше для себе. А от уже якщо тобі 20+ і ти уже вирішив іти в професійний спорт, виступати на змаганнях, то тут уже треба себе берегти і з тренером працювати так, щоб було мінімум травм.

І ми це у себе в клубі закладаємо з самого початку, коли до нас приходять діти, з п’яти років. У нас недарма слоган: «Ми не тренуємо, ми виховуємо». Бо насправді це закладається в будь-якому спорті, де є гарний тренер. Підкреслюю: треба вибирати не просто вид спорту, а ще й тренера. Тренера і клуб. Тому треба розпитувати знайомих, не соромитись поспілкуватися з тренером, дізнаватися про нього.

«ТРЕНЕР ДУЖЕ БАГАТО ЗНАЄ НАСПРАВДІ ПРО СВОЇХ ПІДОПІЧНИХ, ДИТИНА ВДОМА БАГАТО ЧОГО НЕ РОЗКРИВАЄ»

-Дайте поради, як вибрати клуб і як вибрати тренера, якщо, наприклад, мама бачить у хлопчика хист до спорту?

-Ну, по-перше, є друзі шкільні, однокласники. Спитати у них. «Да, там є такий клуб, ми туди ходимо вже довго». Розглядати треба поради, якщо людина ходить рік і більше, бо якщо вона там прийшла на тиждень чи два, їй усе подобається, вона ще не знає всю кухню. А якщо хтось займається більше року, то це вже показник, що варто придивитися до цього клубу. Приходите до туди, якщо є телефон, можна і набрати, але краще приходити, щоб все побачити наочно. Завчасно зателефонувати, спитати, коли прийти краще. Бо не завжди є можливість тренеру поспілкуватись довго з кимось із батьків, коли у нього йде тренування, а тут приходять й задають питання.

Я вважаю, що батьки мають бов'язково спілкуватися з тренером. Це важливо, я заставляю це робити у нашому клубі. Бажано це робити хоча б раз на місяць.

Є випадки, коли ви приводите дитину, вона записалась, ви думаєте, що вона ходить сюди, займається... Дитина ходить, але через рік ви приходите, питаєте: «Як моя дитина?» (це був у мене випадок, коли я ще працював з дітьми), і я кажу: «А ваші два сини більш не ходять, ви їх у вересні привели, вони два рази побули на тренуванні і більш не ходять» – «Як не ходять? Вони ж гроші беруть кожен місяць, вони ж там прийоми ще нам якісь показують, а ще беруть гроші на якісь там додаткові витрати...» Я кажу: «Не ходять». Отак от два брати нормально рік розказували батькам, що вони ходять, брали кошти, а самі гуляли.

Тому сходити – обов'язково. І з дитиною також треба спілкуватися, дізнатися, чи їй подобається тренер, чи не подобається. І з тренером розмовляти, тренер дуже багато знає насправді про своїх підопічних. Дитина вдома багато чого не розкриває, вона при батьках поводиться зовсім по-іншому.

-Так, зрозуміло. Перший етап – сарафанне радіо. Другий етап – особистий контакт із тренером...

-Так-так. Я вже не кажу про соціальні мережі, де можна дізнатися про клуб, я думаю, що це вже всі знають і вміють користуватися та шукати інформацію. Потім наступний етап – привести дитину... У нас, наприклад, є пробні тренування. Два заняття пробних, вони безкоштовні. Дитина приходить і, повірте, після першого тренування вже скаже, хоче ходити чи не хоче. Бо дитина приходить – і вона бачить, яке ставлення в тренера до неї, яке ставлення в тренера до інших. Відсотків 99 дітей вже після першого тренування вже скаже: «Все, я хочу займатись. Або, ні, не хочу.».

Тому дуже важливо привести дитину й залишити на тренера. І тренер все зробить сам. А тоді вже, коли дитина почне тренуватись, дуже важливий контакт із тренером. Тому що у дітей є така штука – місяць походив, було цікаво, а тут мені вже нецікаво, я хочу вже, напевно, на футбол, потім ще, ще, ще... діти починають бігати отак по колу по різних гуртках.

Якщо батьки думають, що, напевно, краще хай іде на футбол, хай іде туди, туди – вони дитині роблять ведмежу послугу. У дитини зникає цілеспрямованість, витримка. Бо дитина вередує: «Сьогодні хочу, завтра не хочу. Тут у мене не виходить щось зробити – значить, я піду в друге місце, а не буду робити так, щоб я добився, щоб у мене вийшов результат». І батьки досить часто так бігають по гуртках, така собі карусель, але всі до нас потім повертаються.

«МИ ХОТІЛИ ПОКАЗАТИ ДІТЯМ, ЩО Є ШЛЯХ, ЯКИЙ МОЖЕ ВРЯТУВАТИ ТЕБЕ, ЯКЩО ТИ ЙОГО ВИБЕРЕШ»

-У свою тезу «Ви не тренуєте – Ви виховуєте», що вкладаєте?

-У першу чергу, неможливо виростити з усіх чемпіонів. Тому ми не вибудовуємо процес тренувань, щоб одразу бачити чемпіонів і відсіювати слабких. Можна зробити жорсткий відсів, викинути дітей, які слабші, які морально ще не досить визріли, і вони просто будуть іти, іти, іти, у тренера залишиться дві-три максимум групи невеликі, але всі вони будуть чемпіонами. І будуть там умовно цих 20 дітей займатися і будуть з медалями ходити.

Але на вулиці залишаться 300 дітей, у яких буде такий злам у душі, бо їх просто викинули. Вони виявились слабшими, тренер не захотів приділити час – рік, два, три, п'ять – їм, щоб вони виросли в тих чемпіонів. Тому в початкові тренування ми не підганяємо всіх під одну якусь лінію. Ну, знаєте, там наприклад, якщо ти не відтискаєшся 20 раз, то тобі тут нічого робити, якщо ти слабший і не хочеш боротись, чи в спарингах брати участь, то тобі також тут не місце. Або якщо там десь в тебе, можливо, зайва вага чи ще щось – тут не місце... Ні, ми такого не кажемо. Краще хай ця дитина пройде свій шлях в багато років, щоб вирости чемпіоном, якщо вона захоче.

-Є така теза, що чемпіонами не народжуються, ними стають.

-Так. Народитись чемпіоном неможливо, тому що треба тренуватись, така спортивна банальщина. Я вже перед цим розказував про таланти. Є таланти, які можуть пройти оцей довгий шлях у два, а іноді в рази три швидше. Не 10 йому років треба, щоб стати чемпіоном України, чи не п’ять, а два-три. Я кажу це саме про дітей, які з нуля приходять, які не з іншої якоїсь схожої секції прийшли до нас і вже є якась база, а з нуля приходять – і от у нього хист до цього виду. Але він, я ж кажу, так легко це вдається, і вони за два-три роки виграють чемпіонат, наприклад, України, і в нього пропадає мотивація, йому вже нецікаво. Все. Він раз виграв, два, три, потім він закидає, і йому вже нецікаво, і така ще зіронька в нього в лобі, бо я ж чемпіон, я великий, і це теж є такий фактор. А от коли виріс чемпіон на багатьох програшах, коли він програвав, але все одно йшов і йшов до своєї мети – то цей чемпіон буде дуже цінити свої досягнення.

-Давайте про виховання трішки більше поговоримо. Ви є ініціатором проєкту «Антибулінг». Правильно?

-Так, у нас був такий проєкт «Ображають – тренуйся!». Ми ходили по школах і намагались деяким дітям донести, бо це проєкт не для всіх. Ми не зможемо всіх убезпечити. Взагалі це утопія, коли хочеться врятувати всіх-всіх-всіх, насправді тоді не врятуєш нікого. Ми хотіли показати дітям, що є шлях, який може врятувати тебе, якщо ти його вибереш. Не вибереш – ну, може, щось інше тебе врятує від булінгу. Такий був у нас проєкт.

-І він уже не існує?

-Ми працюємо, але зараз дуже важко. Бачите, ми по школах ходили, багато лекцій було у нас в школах. Нас запрошували, це був проєкт з управлінням юстиції. Одразу скажу, що ми під їхньою егідою – іноді з нами ходив юрист з управління юстиції, щоб розповісти дітям, що це ще й кримінальна відповідальність. Не тільки дітям – вчителям, батькам, що булінг – це вже не просто тебе там пальчиком «ай-яй-яй», а ще й можна кримінальну відповідальність отримати. Якщо ви почнете займатись, якщо ви поставите перед собою мету досягти якоїсь цілі, хоча б там спочатку чемпіон області, то це вже буде як мінімум крок до того, що вас не чіпатимуть. А насправді, це ще момент такий, що у клубі ми виховуємо дітей. І наші вихованці не підуть буліти інших. В більшості випадків я впевнений, що ще й будуть захищати тих, кого булять.

«НАЙБІЛЬШЕ РОЗЧАРУВАННЯ, КОЛИ ТИ ПРАЦЮЄШ ТРЕНЕРОМ, – ЦЕ КОЛИ ТЕБЕ ЗРАДЖУЄ УЧЕНЬ»

-Ви балотувалися до міської ради, але не пройшли.

-Так, на жаль, не пройшов. Так, це був 21-й рік, балотувався від політичної сили «Наш край». Не пройшов. Питань багато, відповідей нуль, чому саме. Але це такий цікавий досвід був для мене. Ігор Романенко є оденим з лідерів області цієї партії. Із ним спілкувалися, почали дружити, він почав тренуватись також у нас в клубі. І людина мене привернула до себе, я був впевнений в цій людині. І коли він мені запропонував, я не відмовився, а ще він, напевно, єдиний, хто запропонував допомогу клубу. І це дуже велика для мене відзнака, бо у нас всі люблять піар, але коли ти кажеш: «Ну, так допоможіть!» Тобто нам там треба було їхати на чемпіонат світу, кажу, можна профінансувати поїздку, або: ми тут ремонт робимо, можна допомогти нам. Усі кажуть: да-да, якось потім. А він зразу: «Що треба?» Кажу, те й те. «Добре, ми допоможемо». І сказав – зробив. Просто так.

-Чи будете надалі балотуватися до міської ради?

-Поки не знаю, бо, напевно, моральний спокій мені важливіший.

-Це було важко для Вас?

-Я б не сказав, що важко, але це займає багато часу. Це дуже брудно, бо про мене стільки цікавого розказали, коли я пішов балотуватися, у лапках «цікавого», бо я сам цього не знав. І коли я вже вийшов з цієї кампанії, я так видихнув, думаю: ух, слава богу. А я розумію, якщо туди потрапити й тебе оберуть, то ще скільки це буде займати часу, репутації й всього іншого.

-А от з якими тезами Ви йшли тоді на вибори? Що хотіли змінити?

-Насправді я одразу скажу, що я не обіцяв людям якихось там пряників чи ще щось таке популістське. Я працюю у сфері виховання дітей, тренування, я дуже багато бачу можливостей це змінювати. І допомагати. Підхід у роботі клубів, допомога в роботі клубів. Саме це я й хотів привнести зі свого досвіду праці саме в спортивному клубі. І це такий не просто там клубчик, це один з найвідоміших клубів України насправді.

-Ваша найбільша поразка: який вона дала урок?

-Тут, напевно, навіть не моя спортивна поразка, бо до них не те що звикаєш, це частина професії, частина спортсмена, ці поразки. Найбільше розчарування, саме коли ти працюєш у спорті, працюєш тренером, – це коли тебе зраджує учень. Це коли ти вкладаєш в учня роки тренувань, коли ти вирощуєш з нього дійсно чемпіона, відому людину, а потім він такий каже: «Ну, я ж усього сам досяг. Це ж я зірка».

-Хіба це зрада, коли в людини з'являється самовпевненість?

-Це не самовпевненість. Це коли людина каже: «Ну все, далі я все сам, я буду і сам тренуватися, і взагалі мені нічого не треба, я можу прогулювати тренування, я можу не стежити за режимом». На жаль, потім такий чемпіон зникає дуже швидко.

-У чому ця зрада? Що учень йде від вас?

-Ні-ні, він навіть не те, що йде… Це мій особистий досвід, у кожного тренера він різний. Доходило до того, що навіть якісь сімейні моменти я вирішував, тобто батько алкоголік, ти допомагаєш, іжу якусь даєш, одягаєш, взуваєш людину, ростиш. Він стає чемпіоном, а потім просто розвертається й каже: «Піду я в інший клуб займатись, мені, напевно, там буде краще». Я кажу: «А чого ти так вирішив?» – «Ну, просто хочу». Це важко.

-І який висновок ви робите після такої ситуації?

-Звикаєш. І більше не прикипаєш душею до чемпіона. Працюєш прагматично, цілеспрямовано на результат, але серце залишаєш собі. Все. Більш ним не ділишся.

«Є ТАМ В ТЕБЕ КУРТКА НОВА? НУ Й ДОБРЕ! НЕМА? НУ Й ЧОРТ З НЕЮ!»

-Розкажіть про свою сім'ю.

-У мене дружина, троє синів. Дружина ще мріє про доньку, я ще не впевнений.

-Чи вистачає з Вашим ритмом часу на сім'ю?

-Коли в мене з'явились діти, перші два сини – вони в мене двійня, народилися одразу, – я передивився свій розклад, свій темп роботи. Чому я кажу з тією ж політикою, я максимум приділяю уваги своїм дітям і сім'ї. Бо якщо нас не буде в їхньому житті в дитинстві, їх не буде в нашому житті в старості. І це потрібно розуміти. Я тоді майже перестав їздити на змагання, закрив майже всі свої групи тренувальні. Працювали інші тренери, я приділяв максимум уваги дітям, адже в нас тут немає ні бабусь, нікого, і ми з дружиною самі одразу з двійнею, то я повинен був по максимуму допомагати.

-Щодо виживання в блокадному місті, чи є у Вас якісь поради чи спостереження, як людини, яка не тільки виживала, а ще й встигала допомагати іншим?

-Знаєте, напевно найважливіше – це те, наскільки в нас до цієї повномасштабної війни було таке споживацьке ставлення до життя. Коли нас хвилювали якісь нові кросівки, новий телефон, когось – десята куртка, що висіла на вішаку. І коли все це пережив, розумієш, наскільки це все дрібниці. Є там в тебе куртка нова? Ну й добре! Нема? Ну й чорт з нею. Є в тебе кросівки? Супер! Перестав дивитись на все це, як на щось супернеобхідне чи якісь ознаки якогось статусу людини. Настільки це стало фіолетово, якщо так з простого брати.

Бесіду вела Катерина Агієнко

Відео: Михайло Андрієць
Фото із сімейного архіву героя

Макіяж, зачіска: Avilova beauty space
avilova.bspaсe, тел 0 737 555 000

Майстер: Юлія Надточій 
yulia_nadtochiy, тел 063 563-00-86