Комбриг Леонід Хода: «Мені за честь воювати з такими людьми»

Про інтерв’ю з командиром окремої танкової Сіверської бригади полковником Леонідом Ходою ми, звісно, домовлялись заздалегідь. Навіть 10 хвилин переговорити з комбригом під час активних бойових дій — велика удача. До останньої миті не було відоме ані місце, ані точний час зустрічі. Нарешті отримали «+». Підскочили на «точку». Та буквально одразу у командира ожила рація: «росіяни розпочали штурм»… Чекаємо. «Світоч» повертається за дві години. По-командирськи чітко визначає: «У вас 30 хвилин».

«Усі робити те, що мали»

— Наближаються роковини найстрашнішої дати в сучасній історії України. Бригада під вашим командуванням першою прийняла удар ворога на Чернігівщині. Оглядаючись на ті події, пригадайте настрої, які панували в частині, свої власні відчуття напередодні.

— Кожного разу, коли росія бряцала зброєю, українські військові проводили навчання. Так само було і взимку минулого року. Бригада повернулась у ППД із району проведення ООС. Вище командування вже було в курсі щодо планів противника. Вважаю, що рішення не доводити інформацію про загальні загрози на нижчі щаблі було правильним, це запобігло витоку інформації. Бригада була залучена до командно-штабних навчань «Заметіль» на Чернігівщині. Під керівництвом генерал-майора Віктора Ніколюка, командувача військ ОК «Північ», відпрацьовували сценарій виходу бронегруп у задані райони, заняття вогневих рубежів і відбиття атаки ворога. Коли поверталися з навчань, частину техніки ми заховали. Також у Чернігові була схована певна кількість танків і БМП. Про це майже ніхто не знав. Окрім того, зі складів у ППД ми вивезли практично всі пально-мастильні матеріали, боєприпаси, продукти, усе розосередили від гріха подалі. Гадаю, завчасна підготовка зіграла нам на руку. Водночас імовірність того, що ворог розгорне широкомасштабний наступ, не вкладалась у голові нормальної людини.

— Що першим спало на думку, коли дізналися, що росіяни перетнули кордон на Чернігівщині?

— Ввечері 23 лютого десь о 23.00 подзвонив командувач Віктор Ніколюк і повідомив, що на ранок є велика ймовірність, що росіяни підуть у великий наступ. Я прийшов до військової частини, зібрався із думками, склав план. До 3-ї ночі зібралися мої заступники, підтягувався особовий склад, батальйони прогрівали техніку та вирушали на позиції. Ближче до 5-ї отримали інформацію, що обстріляли прикордонні застави та з’явились перші втрати. Ще яскраво пам’ятаю, як вийшов на ганок, побачив, що виїжджають останні машини медичної роти. Трішки на них покричав, що вони ледь тягнуться. Лише спустилися в підвал, як в корпус, біля якого стояла колона медичної роти, прилетіла перша ракета. Усвідомили остаточно, що почалась велика війна.

— Який був настрій у підлеглих, як мотивували та гуртували їх? Адже не всі до кінця усвідомлювали серйозність і жах того, що відбувається.

— Трохи провокативне питання (усміхається). Професійні військові відрізняються від загалу. Це люди, які вміють діяти автономно та адекватно обставинам. У нас у перший день була ситуація, коли повністю ліг військовий зв’язок, без якого немає управління. За годину-півтори відновили його іншим каналом. Упродовж цього часу всі підрозділи виїхали на визначені позиції та зайняли їх. А кращого мотиватора для військових у мить, коли над вашими головами та головами рідних летять ворожі ракети і авіація, ніж сама війна, немає. Усі робили те, що мали.

«Арта працювала практично, як балерина навшпиньках»

— Леоніде Олексійовичу, розкажіть про перші бойові зіткнення підрозділів бригади з окупантами.

— Перші бої вже 24 лютого на себе прийняли механізований і 2-й танковий батальйони. На жаль, були втрати. І тоді ж ми доволі вдало «розколошматили» дві колони ворожої техніки, чим на добу збили пиху з тих «асвабадітєлєй». Вони навіть трохи розгубились, адже не очікували такого опору. Згодом ми питали у полонених, куди ж і навіщо вони їхали далі, бачачи купу спаленої нами техніки. Відповідь шокувала: «Нам говорили, что єто все укроповская техника…» Російське командування нахабно та відверто брехало своїм солдатам, щоб вони не повтікали.

— Яку тактику під час наступу обрав ворог?

— Гадаю, противник психологічно планував нас продавити величезною кількістю сил і засобів. У кількісному співвідношенні перевага росіян становила 10 до 1. Якщо не враховувати тилові та підрозділи забезпечення, сили нашої бригади — це було приблизно 2 тисячі осіб. З російської сторони — порядку 20 тисяч.

— Наприкінці березня Чернігів опинився в так званому умовному оперативному оточенні. Що ви протиставили ворогу, щоб він не зміг зачинити вас у пастці?

— Насправді оперативного оточення не було. Місто було заблоковане з трьох напрямків, хоча росіяни дуже намагались здійснити оточення. У деяких моментах вони навіть досягли певного успіху. Їм трохи не вистачило потенціалу. До того ж, у противника закінчувалось пальне та боєприпаси, яких він використовував величезну кількість, а шляхи для їхнього підвезення були обмежені. Для росіян це стало «фаталіті» — вони фактично зав’язли в проблемах з логістикою. І, звісно, шалений опір українських військових і цивільних зупинив ворога.

— Розкажіть про бої під час оборони Чернігова.

— Кожен день був надзвичайно насиченим. Жорстокі бої тривали на околиці біля «Епіцентру». Туди увірвалась ворожа танкова рота, перестрілка відбувалась на дистанції 100-150 м. Справжнім прикладом не лише майстерності наших воїнів, але й їхньої незламності став бій на лижній базі 22 березня. Спочатку на цій точці оборонялись хлопці з бригади ТрО. Коли ми пізніше розбирали відеозаписи бою, по спині пройшов холод. Оборонців було десь 20 хлопців, а росіяни заходили ротно-тактичною групою з танком, 3 БМП і приблизно 8 броньованими «Тиграми». На «Тиграх» у них їздили здебільшого лише спец- та розвідувальні підрозділи, тобто доволі навчені та підготовлені бійці. А їм протистояли вчорашні пекарі, таксисти, вчителі…

Хтось із наших хлопців відступив, хтось, на жаль, — загинув. На підкріплення тероборонівцям висунулись дві наші БМП — загалом 15 захисників. На момент бою ані ми, ані ворог не знав, скільки загалом сил у протилежної сторони. У моїх людей була команда відбити позиції та утримати їх. З перехоплень стало зрозуміло, росіяни почали «кіпішувати», що їх обходять і беруть в оточення. Зав’язався короткий бій, і окупанти почали тікати. Кинули танк, який не змогли завести, та БМП. Накивали п’ятами на «Тиграх». Якби вони знали, скільки проти них людей, гадаю, їм було б і смішно, і соромно. На щастя, цей випадок закінчився на нашу користь.

Був у нас і дуже складний ВОП «Кошмар». Його назва говорить сама за себе. Ми там, на жаль, втратили багато хлопців. Але водночас та висота була ключовою і важливою як для оборони, так і для можливого подальшого блокування Чернігова. Звідти все місто — як на долоні, і для нас найстрашнішим було б, якби вони бачили, звідки працює наша артилерія. Тому що простір був дуже обмежений, і арта працювала практично, як балерина навшпиньках. Окупанти постійно намагались її захопити, рівняли із землею. Згодом ми нарахували 56 вирв лише від авіабомб та «Піонів» — у кожну з них могла легко заїхати вантажівка. Проте ми не відступили і втримали висоту.

«Кожна втрата — як ножем по серцю»

— Коли зрозуміли, що переломили ситуацію на нашу користь?

— Після того, як були зруйновані мости та переправи через Десну, вийти з Чернігова можна було «дорогою життя» по пішохідному мосту. 2 БТГр ворога засіли в селі Количівка. Спочатку ми намагались утримати цей пункт за будь-яку ціну, аби не потрапити в оточення, на жаль, не вдалось. Згодом, коли підтягнулась 58-ма омбр і почала давити «знизу», почали планувати контрнаступальні дії. Планували знищити переправу біля Шестовицького мосту і відрізати ці БТГр. Почала щільно крити наша арта, літала «Валькірія» — ми відпрацювали по переправі. Пройшла інформація, що наче пошкодили. Радості не було меж. Проте коли почало світати, виявилось, що ворожі групи встигли залишити село і переправились. У нас трішки залишився гіркий осад, адже планували замкнути там противника в кільце. Але з іншого боку, був гарний настрій, тому що відкривалась дорога на Київ.

— Як ворог відступав від міста?

— Окупанти відступали тактично доволі грамотно, як книжка пише: планомірно, із прикриттям, у темну пору доби. У нас тоді технічних засобів для розвідки вночі ще не було, тож ми не могли бачити на таку глибину, щоб їх дістати. Проте місцеві дуже допомагали, підказували, де ворог. Де була можливість, наздоганяли. Хочу виділити такий момент, що ми познаходили багато техніки, кинутої ворогом, із порожніми баками. Це свідчило про їхні серйозні проблеми з логістикою.

— Як зараз мотивуєте людей, коли вже зрозуміло, що війна — це марафон, а не спринтерська дистанція?

— Тут не потрібна мотивація. Ми набираємо в бригаду людей, які вже вмотивовані. Намагаємось відсіяти тих, хто потрапив «випадково». Я завжди говорив і буду говорити — мені не потрібно сто осіб абикого. Краще воювати пліч-о-пліч з десятьма бійцями, але вмотивованими. У нас тут, на жаль, є позиції, де було 6 воїнів, а вижив лише один, позиції, де хлопці тримались до останнього, але не залишили ані сантиметра нашої землі. Знаю, це якось дико звучить в 21 столітті, але це — наша реальність. Хлопці знають, чому і заради кого вони приходять до нашої бригади, і б’ються до останнього. Їх не потрібно додатково мотивувати. І я перед ними схиляю голову, тому що мені за честь з такими воїнами воювати.

— Підсумовуючи 2022 рік, наскільки важким він був для бригади?

— Складний рік передусім був тим, що ми втратили дуже багато побратимів. Для танкістів втрата навіть одного екіпажу відчутна, адже їх не так багато. Кожна втрата — це як ножем по серцю. Підготувати хорошого танкіста важко, для цього потрібен час. Окреме питання в тому, що не кожен може стати танкістом. Це важко. Психологічна підготовка, можливо, є більш важливою за технічну навченість. І головне: танки — це не оборона, це наступ. Ви їдете, а по вас стріляють, це дійсно доволі неприємне відчуття. Це трохи важче, ніж сидіти в окопі чи бліндажі. Тому для підготовки хорошого екіпажу потрібно приблизно 6 місяців. За місяць-два можна навчити людину їздити та стріляти. Коли ж людина здатна переступити свій страх і контролювати його, тоді вона стає бійцем, і відсоток того, що вона виживе, високий.

— Танкова бригада — це ж не лише танки. Чи достатньо сьогодні озброєння в артилерії та піхоті?

— Артилерія воює здебільшого старими зразками радянської техніки, вона дієва, робоча, справна. У бригаді працюють віртуози своєї справи. Вони вміють справлятись із наявною технікою. Тут питання не в тому, з якого типу озброєння ви стріляєте. Тут більшу роль відіграють професійні навички, ніж техніка. Звісно, рівняти наявне у нас озброєння, наприклад із HIMARS, не можна, це вже зброя іншого покоління. Але до кожного типу зброї нового покоління потрібний цілий комплекс заходів. Той же HIMARS без глибинної розвідки, аеророзвідки — просто гарний РСЗВ. А якщо ви не зможете виявляти та супроводжувати цілі на глибині 50-70 км, толку від нього небагато.

— Леоніде Олексійовичу, чому «Світоч»? Звідки такий позивний?

— Я у 2014 році, коли повернувся із запасу до армії, був заступником командира батальйону. І бойова підготовка, полігон — це було за мною. Я навчав солдатів воювати та виживати. А вони називали мене своїм світочем. Відтоді й повелось.

— Який меседж, можливо, хотіли би передати українцям зараз, коли точаться постійні розмови про новий наступ на Київ?

— Я б порадив одне — потрібно всім готуватись до найгіршого сценарію. Навчайтесь і тренуйтесь. Не варто сподіватись на те, що буде легко. Але якщо людина підготовлена, то вона буде здатна успішно відповідати на всі виклики.

— Дякуємо за розмову!

За інформацією АрміяInform