• Головна
  • Директорка Чернігівського обласного центру соціально-психологічної допомоги Олена Тилькун: «Я була впевнена, що ми справимося»
13:22, 4 червня 2023 р.

Директорка Чернігівського обласного центру соціально-психологічної допомоги Олена Тилькун: «Я була впевнена, що ми справимося»

Директорка Чернігівського обласного центру соціально-психологічної допомоги Олена Тилькун: «Я була впевнена, що ми справимося»

До повномасштабного вторгнення в Чернігові діяв центр соціально-психологічної допомоги, куди зверталися люди, що опинилися у складних життєвих обставинах. Це жінки І чоловіки (переважна більшість – жінки і діти), які постраждали від домашнього чи гендерно зумовленого насильства. Із маленькими дітками мамочки, яким було важко належним чином піклуватися про малечу і які потребували допомоги. І зовсім юні, котрі тільки народили або очікували на появу дітей, але рідні їх не приймали чи в них були нестерпні санітарні, психологічні умови, а власного житла вони не мають.

Центр запрацював у Чернігові 17 років тому і надавав таку важливу психологічну та юридичну допомогу, соціальний супровід, а головне – дах над головою тим, хто цього потребував. І можливість зорієнтуватися, як жити далі. Він розташований у передмісті, яке опинилося під щільними обстрілами росіян. Тож я вирішила дізнатися, як підопічні та працівники центру пережили облогу. А також – чи уже відновив свою роботу? Куди можуть звернутися люди, які потерпають від насильства?

«Підопічні були під нашим захистом»

Олена Тилькун

Олена Тилькун

– 24 лютого я залишилися тут з 14 отримувачами наших соціальних послуг. Це мами та дітки, в тому числі п’ятеро дітей новонароджених, одна жінка мала народжувати 3 березня. Ми опинилися під обстрілами, ховалися в бомбосховищі на підприємстві, що розташоване через дорогу, – почала розповідати про «свою війну» директорка цього закладу Олена Тилькун. – То бомбосховище велике – майже два поверхи вниз, справжнє, тобто спеціально збудоване та обладнане. Але до нападу росіян його не впорядковували, туалети позабивалися у перший же день. Особливість цього мікрорайону в тому, що навесні щороку піднімаються ґрунтові води. І в тому бомбосховищі вже з лютого з’являється вода. Але нам пощастило. Торік цього не було. Наче природа була на нашому боці. У нас під ногами був пісок. І все було забруднене цим пилом.

– А чому ви одразу не виїхали?

– Мені тоді здавалося, що все це не може і не буде тривати довго: день-два, може тиждень. Я свято вірила, що все швидко скінчиться. Просто в голові не вкладалося, що може початися війна. Здавалося, що все це відбувається наче в якомусь кіно. Тож ми залишалися, готували для всіх їжу, поки були світло, газ і вода, мені допомагали наші працівники, які могли сюди дістатися. Два тижні я була цілодобово з нашими отримувачами послуг, через дорогу вони бігали помитися, попрати. Звісно, я вважала, що маю бути на своєму місці. Ніколи б їх не залишила самих. Наші мешканці виглядали дуже безпорадними: що їм сказали, те й робили. Принесли їм борщ – сіли гуртом і поїли. Були наче під нашою опікою та захистом.

- Чому департамент соцзахисту, якому ви підпорядковані, не допоміг вам усім виїхати?

- Я не можу так сказати. Я була з ОДА на зв’язку, поки була така можливість, розповідала, яка в нас ситуація. Евакуювати нас пропонували, наприклад, у геріатричний пансіонат. Але я не бачила в цьому сенсу. Я була впевнена, що ми справимося. Коли ми все-таки вирішили виїжджати, нам допомогла християнська місія – благодійний фонд Life International. В той час я багато кому телефонувала та зверталася по допомогу, але мало хто наважувався приїхати на Масани. Це було дуже небезпечно. В департаменті соцзахисту про нас турбувалися, постійно питали, чи вистачає у нас продуктів, засобів гігієни.

- Вистачало?

- Так, у центрі були деякі запаси. Допомогли мої друзі-підприємці, хто торгує продуктами, ми самі до них їздили, зокрема, на Любецьку, де бази. Продуктів вистачало, я ще в евакуацію нашим жінкам багато продуктів віддала.

«Асфальт трусився, а ми їхали в пологовий»

- А Ви сама залишилися?

- Я ще чекала деякий час, бо волонтери попередили: як не пропустять їх на мосту, то повернуться назад. Я чекала, щоб вони проїхали. Прорвалися під вечір, сказали, що вже переїхали міст. Наших мешканців забирали вже після обіду. Якщо повернулися б, ми знову ховалися б у бомбосховищі. У нашому дворі стояла машина з повним баком, і я дуже переживала, щоб машина не вибухнула у дворі, не пошкодила будівлю. Попросила чоловіка, аби забрав машину. Машину врятували, вона зараз у ремонті, хоча і старенька, але своя, робоча. До слова, я тоді не думала, що зможу все це подолати.

- Так, і мене це завжди вражало та вражає: ми набагато сильніші, ніж про себе думаємо.

- Один з прикладів. Коли нам треба було доставити одну з наших жінок у пологовий будинок (це було 3 березня), ми поїхали з черговим, який прийшов допомагати в той день. Асфальт під машиною трусився, але ми доставили ту жінку. Ситуація у неї була складна. Був потрібен кесарів розтин. Вона дуже рано народила першу дитину. І от мала народити другу у 18 років. Василь Гусак прийняв її, зробив усе належне. Так, ми хвилювалися, але чомусь були впевнені, що все вирішимо. І та жінка не боялася, їхала спокійно. І дівчата з волонтерами доїхали. Я вірила, що з ними все буде добре. На щастя, встигли виїхати перед тим, як до нас прилетіло.

- Куди повезли Ваших підопічних?

- До Рівненської області. Вони там були декілька місяців. Жили в християнському таборі. Там були дуже гарні умови, наші жінки надсилали мені фото. Декому навіть надали будинки для тимчасового проживання. Дехто повернувся згодом, влітку чи восени. Всі пристроєні.

«Сіла на ґанку й заплакала»

- Наскільки була пошкоджена будівля центру соціально-психологічної допомоги?

- 5 березня, коли літак збитий впав у мікрорайоні Масани, у нас декілька вікон вибило. А 8 березня прилетіли снаряди у двір. Свідком цих пошкоджень був мій чоловік, який забирав у той час машину. У нас були розбиті 22 вікна, двоє скляних дверей, вибиті вхідні двері, пошкоджений паркан. Ви бачили, що ґанок ще недоремонтований. Не було плитки. Пізніше знайшла, зробимо. Яма у дворі була сантиметрів 80, ми її засипали та квіточки посадили. Зібрали уламки снарядів, склали їх купкою за вагончиком. Деякі були навіть у моєму кабінеті. Дерева нас трохи захистили – горіх і шовковиця, два абрикоси. Захистили стіни будівлі, вони були не так сильно пошкоджені, тільки сайдинг і дах.

Дуже багато було пошкоджень усередині. Зірвало і пошкодило уламками чавунні батареї, більш ніж півтонни води вилилося на два поверхи. Попіднімалася підлога всюди. Міжкімнатні двері вилетіли, були дірки в стінах, стелях, зруйнована в душових плитка. Фото тих днів мені не хочеться й дивитися, бо моторошно. Зізнаюся, що сьогодні я відчуваю навіть деяку провину за те, що з 2014 року цю війну якось не помічала і не дуже нею переймалася. Не задумувалася, наскільки людям у Донецькій чи Луганській областях важко, як вони не можуть наважитися, щоб залишити свої будівлі, кудись переїхати. До нас приїздили родичі з Горлівки, розповідали це. Але доки ми самі таке не пережили... Коли будівля труситься і ти по ній літаєш, відчуваєш усе на собі – це зовсім інше сприйняття.

- Пам’ятаєте перші враження, коли прийшли на роботу після того, як облогу було знято? Що робили, з чого починали?

- Я прийшла 4 квітня. Щиро кажучи, сіла на ґанку й заплакала, коли побачила всі ці руйнування. Ми стільки сюди всього вклали – і часу, і зусиль, і коштів, і любові. Хотілося завжди бачити цю будівлю охайною, гарною, ми завжди впорядковуємо територію. Щороку хотілося ці естетичні умови доробити швидше, щоб усім було комфортно. Якщо за рік ремонтували дві-три кімнати, то мені хотілося, аби й інші були такі гарні. Війна, як це не дивно звучить, допомогла нам це зробити. Я вас проведу й усе покажу.

- Я вже бачу, що будівля повністю відремонтована. У коридорах, кімнатах, на спільній кухні – привітно та комфортно. Чи вам хтось допомагав?

- За державні кошти повністю ми зробили дах. Внутрішні роботи – дещо за бюджеті кошти (зокрема, ремонт декількох душових, лінолеум), але більша частина – це матеріальна допомога наших друзів і наші власні зусилля. Мій чоловік сам багато чого зробив, адже він професіонал-будівельник, був у нас волонтером. Він бачив, наскільки це все мені болить, в якому я розпачі, тож аби я менше нервувала, активно допомагав моїм колегам.

Отже, кошти збирали по світу. Нам допомагали друзі, котрі на той момент перебували за кордоном. Ми купували будівельні матеріали. Дуже допомогли поляки, завдяки цьому зробили новий сайдинг на будівлі. Вікна та скляні двері купив гуманітарний фонд «Лікарі без кордонів».

В той час я думала: невже ми все це подолаємо? Своїми силами встановлювали вікна, двері, штукатурили, шпаклювали й латали стіни, стелі, перестилали лінолеум, робили підлогу, поставили нові батареї – сучасні сталеві радіатори, енергозберігаючі. Як то кажуть: не було би щастя, так допомогло нещастя.

«Справу гальмує відсутність бомбосховища»

- Так, я бачу, що в кімнатах у вашому центрі все підібрано зі смаком, кожна має індивідуальні особливості. В ігровій – багато іграшок, настільні ігри, гарні меблі. На кухні – теж охайно, затишно.

- У деяких кімнатах ми змінили дизайн. Де в душових була стара плитка, зразка 90-х років, вона обвалилася зразу. А де сучасна плитка – там були невеликі пошкодження, і ми швидко відновили санвузли. Естетика дуже важлива, щоб наші мешканці розуміли, що так може бути, що це гарно. Деякі до нас потрапляють тому, що вдома у них повна антисанітарія. Жінка, дівчина, може, і не винувата в тому, бо в своїй родині порядку не бачила, не знає, які мають бути санітарні умови, які умови потрібні новонародженій дитині, що недостатньо покласти її на брудний рушник і закутати в бабусину ковдру.

- На сьогодні ви уже почали працювати так, як до війни?

- Ремонт ми закінчили на початку березня. Всі кімнати прибрані, ми втрьох – я, прибиральниця та завгосп - усе тут повичищали та повимивали. Навели лад. Купили й повісили нові штори. Меблі у нас нові, з дерева, де були трошки пошкоджені, ми все полагодили, пофарбували. Шафи, ліжка, пеленальні столики, комп’ютерна техніка – на щастя, все збереглося.

Зараз єдина проблема – з бомбосховищем. Свого у нас нема, і обладнати не маємо можливості, адже в цій будівлі нема підвалу. А бомбосховище на сусідньому підприємстві поки що затоплене. Ми працюємо як денний центр, до нас звертаються, надаємо консультації. Деякі фахівці поки що на простої, а психолог, юрист, соціальний педагог, завгосп і бухгалтер на своїх місцях. Консультуємо також і телефоном. Домовляємося з лікарнями, аби прийняли тих, хто має потребу. Бо не в усіх є декларації з сімейними лікарями.

Ми відповідаємо за безпеку наших мешканців – переважно це жінки, мами з дітками. Я вірю, що війна скоро закінчиться, і ми будемо стабільно працювати, не будемо думати про тривоги, що треба кудись тікати та ховатися.

- Що порадите робити людям, які вже зараз потребують прихистку та невідкладної допомоги, які постраждали від домашнього чи сексуального насильства?

- Так, це проблема. Бо зараз вони можуть перебувати у нас і отримувати допомогу тільки вдень. Очікуємо, що вода у сусідньому бомбосховищі ось-ось зникне, і тоді ми будемо працювати так, як раніше. Але ще раз наголошую: ми на зв’язку, ми консультуємо, і якщо потрібна допомога юриста, психолога чи соціального педагога – звертайтеся!

В Чернігові скоро відкриється також денний центр соціально-психологічної допомоги з кризовою кімнатою. Це саме для осіб, які постраждали від домашнього насильства та насильства за ознакою статі. Адресу розголошувати я не можу, але цей підрозділ буде в самому центрі міста, це зручно. Ми виходимо на фінішу пряму щодо підключення комунікацій.

«Кризова кімната в Чернігові запрацює в червні»

- Уточніть: ідеться про кризову кімнату, яка мала відкритися в нашому обласному центрі ще в січні – лютому цього року? Принаймні так анонсували в ОДА.

- Так, розпорядженням голови ОВА 5 квітня нам передали цю будівлю в управління. Це буде денний центр соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі з кризовою кімнатою. Зараз маємо відновити подачу електроенергії, води, газу, бо ця будівля довгий час не функціонувала, була відключена. Коли я з’ясовувала в комунальних службах, скільки це займе часу, мені сказали, що підключення комунікацій може тривати три-чотири місяці. Бо виготовлення проєкту, наприклад, у «Чернігівгазі» займає до місяця. А для підключення треба цілий пакет документів, бо підключається як новий об’єкт. Наша система трохи бюрократична в цьому плані. В ОВА зараз підштовхують комунальників, щоб усе відбувалося швидше.

Ми на завершальній стадії. Буду передавати проєкт на монтажно-технічні роботи. Нам зробили його за півтора тижня, а не за місяць. Я визначила такий термін: приблизно з середини червня буде приймати постраждалих кризова кімната. Ремонтні роботи закінчили ще в листопаді. Саме кризову кімнату допоміг обладнати фонд ООН у галузі народонаселення разом з ГО «Ліга ділових і професійних жінок України» за фінансової підтримки компанії «Ейвон». Складнощі виникли саме з підключенням комунальних послуг.

- Для кого ця кімната буде працювати? Хто може звертатися? І куди саме звертатися?

- Звертатися до нас або в центри соціальних служб за місцем проживання, до структурних підрозділів місцевої держадміністрації або виконавчого органу сільської, селищної, міської ради з питань сім’ї і дітей, у департамент соціального захисту тощо. Вони можуть до нас направити. Наша адреса не розголошується, але служби її знають, поліція – також. Знають мої телефони особисті та контакти нашого закладу. Наш номер у Чернігові: 5-82-74. Ми консультуємо і телефоном. Якщо є потреба – приїздіть. Будь-яка людина, родина може звертатися.

В денному центрі також будуть працювати психолог, юрист. Буде цілодобове чергування. Якщо буде потреба навіть вночі у психологічній допомозі, ми надамо. Якщо було фізичне насильство чи сексуальне – звертайтеся в поліцію, вас відвезуть у медичну установу, а потім уже людина прибуває до нас, щоб відновитися емоційно. Юрист допоможе з оформленням позовних заяв. Документи, що були втрачені, ми також допомагаємо відновити.

- Які людині потрібні довідки чи документи, аби потрапити в центр та отримати допомогу?

- Зараз, поки ми працюємо як денний центр, документи не вимагаємо. А якщо будемо працювати як стаціонарний заклад – потрібна форма 027-о від лікаря, довідка про епідоточення, для дорослих – флюорографія та довідка від психіатра, що людина не перебуває на обліку. Це основні документи, адже йдеться про безпеку інших людей, які перебувають у нашому закладі. До кризової кімнати ми не будемо приймати людей, які перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. І людей, які перебувають на обліку з психічними захворюваннями, особливо на гострій стадії.

В поліції є база даних людей, які потерпають від домашнього насильства, є також база даних кривдників. Коли спецпідрозділ «Поліна» їде на виклик, то вони орієнтуються в ситуації, яка родина, оцінюють небезпеку. Можуть рекомендувати наш заклад для постраждалих з дітьми, привезти до нас.

«Потенціал є в кожного та кожної»

- Пані Олено, чи є у ваших клієнтів успішні історії? Це коли вони стали більш упевнені в собі, своїх силах, здобули освіту, знайшли роботу та житло, справляються самі, більше не потребують вашої уваги?

- Таких історій немало. Наша робота, вважаю, як вогник, як сонячний промінчик, аби запалити людину на майбутнє. У нас в центрі соціально-психологічної допомоги людина може перебувати до трьох місяців, у кризовій кімнаті – 10 діб, один раз можна продовжити ще на 10 діб. Якщо складні питання не вирішуються, ми можемо й надалі допомагати. З новонародженою дитиною без досвіду материнства у нас можуть перебувати жінки до півтора року. Також це можливо, коли йдеться про дівчат, які народжують у юному віці. Наші соціальні педагоги навчають їх побутовим моментам, психолог надає підтримку та допомагає стабілізувати психоемоційний стан.

Ще одна вразлива категорія – випускники інтернатних закладів. Якщо вони не виховувалися в родині, часто не знають, як налагоджувати взаємини, як бути самостійними.

Вважаю, це дуже зручно, що ОДА віддала денний центр з кризовою кімнатою у наше підпорядкування. Бо це для осіб, які постраждали від домашнього насильства, від усіх його видів. І після закінчення терміну перебування, якщо проблема не вирішилась, далі ми можемо продовжувати роботу тут, у центрі, де ми з Вами зараз спілкуємося, якщо є така потреба, якщо жінка хоче змінити своє життя. Це важливо, адже від насильства, звісно, страждають і діти, часто вони є свідками, і також вважаються постраждалими від домашнього насильства.

Зазвичай у наших мешканців відбувається переоцінка цінностей. Поки така людина не побудує плани на майбутнє, ми рекомендуємо їй продовжити роботу. Якщо вона виїхала кудись на місце постійного проживання, підключаємо соціальні служби для подальшого супроводу. Ми допомагаємо у вирішенні накопичених проблем, підключаємо за потреби селищну раду, ОТГ.

У нас вони бачать все естетично гарне й красиве, і це бережуть. Ми їх завжди привчаємо та налаштовуємо: ви господині, це все у ваших руках, творіть красу для себе і навколо себе. Потрібно мати бажання, прикласти зусилля, використати власний ресурс, щоб змінити своє життя і життя своїх дітей, побачити його у яскравих барвах. Потенціал є у кожної та кожного. Тоді людина по-іншому себе відчуває, сміливо йде у самостійне життя.

Вікторія Сидорова, фото авторки та надані Оленою Тилькун

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Війна #центр #допомога #діти #Чернігів #Олена Тилькун
Оголошення
live comments feed...