• Головна
  • Загинули в один день: історія батька й сина Костюків, які разом захищали Україну
17:03, 2 липня 2023 р.

Загинули в один день: історія батька й сина Костюків, які разом захищали Україну

22 березня 2023 року небо в Чернігові плакало цілий день. До будинку Наталі Костюк зайшли п’ятеро людей у військовій формі. Жінка стала під стіною, підсвідомо шукаючи хоча б якоїсь опори. Поволі перевела погляд на медика: він тримав склянку, із якої пахло валеріаною та м’ятою. У передчутті лиха серце калатало так, наче ось-ось пережене звук. «Котрий?» – зібравши рештки сил, наважилася запитати Наталя Федорівна. «Обидва», – схиливши голову, промовив один із військових.

Так жінка почула, що в один день на Сході України загинули її син та онук – Олександр і Дмитро Костюки.

Наталя Костюк удома

Наталя Костюк удома

Між батьком та сином був міцний зв’язок

На столі в кутку кімнати синьо-жовтий стяг. На ньому – фотографії двох усміхнених чоловіків у військовій формі. Біля них – свічка, солодощі, гілочки верби, троянди та конвалії. Для Наталі Костюк це місце стало особливим. Тут зберігається пам’ять про її сина Олександра й онука Дмитра.

Цей дім на східній околиці Чернігова пам’ятає багато щасливих моментів. Колись тут лунав сміх синів Наталі – старшого Сергія та молодшого Сашка. Сюди вони привели невісток, тут народилися їхні діти. Тут минуло все життя.

Наталя Костюк 40 років працювала технічкою в школі №21. Там свого часу навчалися її сини, а потім старші класи закінчував і онук Дмитро. У березні 2022-го під час бойових дій у Чернігові росіяни скинули на школу бомби. До 50-річного ювілею заклад не дожив рік.

«Ви знаєте, мені ніколи не було соромно за моїх хлопців. Що Саша, що Сергій, що Дмитро… Вчителі казали, що мої діти якісь несучасні: чемні, приязні. А Дмитрик – то онук, його балувала, в їдальні булочки купувала. Він з дитинства солодке любив», – з теплою від спогадів посмішкою згадує пані Наталя.

Сашко змалку проявляв хист до техніки. Це спадкове: дід і батько були водіями. Тому після школи пішов учитися до Дегтярівського професійно-технічного училища. Потім служив в армії у Президентському полку. Демобілізувався, одружився. Олександру був 21 рік, коли в нього народився Дмитро. Попри юний вік, Сашко проводив із сином весь вільний час. Здавалося, наче на землі втілилася частина його душі, таким міцним між ними був зв’язок.

Молода родина жила в будинку матері. Олександр працював водієм на маршруті №30, потім – на рейсі Чернігів – Київ. Згодом розвозив хліб у дитячі садочки та магазини на Чернігівщині.

За словами матері, особисте життя Олександра не було простим. Коли Дмитро закінчив школу, батько забрав його в Київ. Чоловік влаштувався там водієм міжнародних пасажирських перевезень, часто їздив у відрядження за кордон. А Дмитро заочно навчався в транспортній академії і працював помічником кухаря в грузинському ресторані.

«Дімку там цінували, згодом він навіть шеф-кухаря деколи заміняв. У нього хист до кулінарії. Пам’ятаю, у 9-му класі він на 8 Березня дівчатам випікав бананові торти. Він у всьому був талановитий. Коли інші діти у батьків просять гроші на розваги, Дімка сам заробив на ноутбук, обладнання. Він збирався озвучувати комп’ютерні ігри, програми якісь писав. Цікавився технологіями», – розказує бабуся.

Коли почалася пандемія коронавірусу, батько з сином повернулися до Чернігова. Олександр влаштувався працювати на СТО. Дмитро взяв академвідпустку і пішов в армію: хотів служити з ровесниками. Так сталося, що потрапив туди ж, де свого часу проходив строкову батько. З армії хлопець повернувся восени 2021-го. У знайомих навчився ремонтувати телефони та іншу техніку. Почав цим займатися, відкрив ФОП.

Олександр Костюк

Олександр Костюк

У 20-річного Дмитра з’явилася сивина

Олександр припускав, що почнеться повномасштабна війна. Однак завжди був налаштований позитивно. Казав рідним: «Чого переживати? Як прийдуть, так і підуть». Чоловік звик вирішувати проблеми, коли вони виникають, а не хвилюватися завчасно.

«Із перших днів війни я здогадалася, що хлопці підуть. По вулиці слух пройшов, що зброю в Зеленому гаю роздають, добровольців записують. Я бачу, вони кучкуються, шепочуться… Точно на війну зібралися», – згадує Наталя Федорівна.

Дмитро першим сказав батькові, що піде у військкомат. Олександр порекомендував долучитися до територіальної оборони, щоб служити разом. Бо цього ніхто не гарантуватиме, якщо піти до ТЦК.

«Сашко казав мені: «Ти розумієш, Діма піде… Я самого його не відпущу. Ти маєш тут залишатися, бо мама, діти». У нас вдома 12 людей жило під час облоги міста, з них четверо – дітвора», – згадує Сергій. Наприкінці лютого 2022 року Сашко та Дмитро долучилися до територіальної оборони Чернігова. Чоловіки просто підійшли до військових і спитали, чи можуть якось допомогти.

«Це був кінець лютого. Ми тоді стояли на Забарівці, Масанах (мікрорайони Чернігова. – Авт.) Я побачив двох хлопців: у обох бороди, арафатки. Питаю: «Це хто?». А мені кажуть: «Саїд і його син». Це прізвисько Сашка ще з цивільного життя. Я познайомився. Виявилося, гарні хлопці. Сашко врівноважений, спокійний, Дмитро постійно в навушниках і в телефоні», – згадує першу зустріч побратим Володимир Вертебний з позивним «Китаєць».

Згодом тероборона перемістилися в іншу частину міста – промзону КСК. Хлопці потрапляли під обстріли, але завжди трималися і були позитивними. Вдома про пережите не говорили. «У Саші, що не спитай, завжди «все добре». Я до Дімки кажу: «Розкажи, як ви там? Я ж бачила, як обстрілювали той район, де ви були». А Діма теж з посмішкою: «Ну що, бабуся. Обстрілюють, сидимо в коридорі, хтось сміється, хтось матюкається, хтось молиться, у кожного своя реакція», – згадує Наталя Костюк.

Найстрашніше, про що розповідав Дмитро, – це підбитий літак. Коли українські військові поцілили в нього, він летів низько, некеровано, здавалося, впаде прямо на хлопців. За словами пані Наталі, після того випадку на голові у 20-річного Дмитра з’явилася сива цятка.

Уважність Саїда рятувала життя побратимам

Побратими кажуть, що з Костюками можна було йти на будь-яку справу. Сашко був спокійний, прораховував усе наперед. На кожній позиції дивився, куди можна сховатися, якщо раптом буде обстріл. Його уважність неодноразово рятувала життя друзів. «Якось заходить наш побратим і каже: «Саїде, ти мені сьогодні другий день народження влаштував». А перед цим Сашко приїжджав на блокпост, розчистив яму в гаражі і сказав ховатися туди у випадку обстрілу. А хлопців тоді «градами» накрили. Та яма і врятувала», – ділиться спогадами побратим Костюків Володимир Скорина.

Після звільнення Чернігівщини батько й син Костюки вивчилися на інструкторів і тренували військових на полігоні. «Дімка розказував, як читав лекції 50-річним чоловікам. Бувало, притягне у двір техніку, розбирає, складає. Каже: бабуся, я маю знати, як це робиться. У нього золоті руки були. Повний рюкзак телефонів, рацій, ноутбуків – все ремонтує», – згадує моя співрозмовниця.

Олександр Костюк

Олександр Костюк

А Сашко придбав другу автівку. Стару віддав Дмитру: той навіть закінчив курси в автошколі, але отримати водійське посвідчення не встиг, прийшла команда – на Схід. «Ми мали вирішувати, хто їде, а хто – ні. Хтось із Костюків міг залишитися, бо одна родина. Я подзвонив Саїду, а він мені: «Я Дімку самого не відпущу, а Дімка теж не хоче, щоб я без нього їхав», – пояснює Китаєць.

Чоловіки ухвалили це рішення самостійно, з родиною не радилися. Наталі Федорівні та Сергію сказали, що їдуть на полігон у Черкаси. Про те, що хтось із Костюків міг залишитися вдома, родина дізнається вже на їх похороні. 12 грудня 2022 року Олександр та Дмитро Костюки вирушили на Схід у складі роти вогневої підтримки 167-го батальйону 119-ї чернігівської бригади ТрО ЗСУ.

Як загинули Костюки: версія побратимів

На Луганщині було гаряче. Обстріли тривали майже цілодобово. До лінії фронту від місця дислокації військових було лише три кілометри. Чоловіки охороняли позиції в навколишніх селах. Одна з найближчих до ворога була у Білогорівці, там росіяни стояли за 300 метрів. За словами наших, іноді було чути, як окупанти розмовляють.

«Ми чергували на позиціях у різних селах, охороняли їх від ворога. І ось 19 березня у Білогорівку мали їхати Саїд із сином і Китаєць. Я був там раніше, одним із перших. Тому перед від’їздом хлопців ми розмовляли про ті позиції. Я розказував, яка місцевість, ми обговорили. Не було жодного передчуття, що може щось трапитися», – розказує Володимир Скорина.

Увечері перед від’їздом Олександр подзвонив мамі. Сказав, що в найближчий тиждень з ним не буде зв’язку, бо їде в глухе село. «Я давно здогадувалася, що він на Сході. Ми часто зідзвонювалися, списувалися. Коли прислав фото, я по місцевості бачу: не Черкаси. Або весь в екіпіруванні стоїть, окопи не такі, як на полігоні… Того вечора, 19 березня, нічого лихого я не відчула», – згадує останню розмову з сином Наталя Костюк.

Озираючись назад, побратими кажуть, що у день їхнього від’їзду все йшло не так. Уперше за службу Дмитро спізнювався. Він не встиг щось доробити, хоча досі все виконував своєчасно. Потім у Білогорівці водій повернув не туди: військові їздять у темряві з вимкненими фарами.

«Ми приїхали 19 березня ввечері на базу. Командир каже: Костюк один – на одну позицію, Костюк два – на другу, мене – на третю. Саня каже: я з сином на одній позиції буду, ми завжди разом. Той погодився. І їх поставили на «Депутат». О 3-й годині ночі вони ще з одним військовим - нацгвардійцем заступали на чергування», – згадує Китаєць.

За словами військових, позиція була дуже незручна. Сховатися від обстрілу не було де. Перед окопом – порослий колючками рівчак, з одного боку – поле, з іншого – насип. Підійти росіяни могли тільки вздовж того рівчака, а він погано проглядався з окопу.

О 8-й ранку військових у Білогорівці підняли за тривогою. Що саме сталося в окопі Олександра та Дмитра – точно невідомо, свідків немає. Але військові так відтворюють події того ранку. Ворог почав обстрілювати позицію з мінометів та артилерії. Потім по рівчаку повзли росіяни. Олександр, імовірно, сказав Дмитру спуститися вниз. Можливо, хлопець уже був поранений. У рацію чоловік крикнув: «Нас беруть!» І зв’язок перервався.

Хлопці до останнього тримали позицію, але після обстрілу росіяни закидали Костюків гранатами. Усього на штурм ішло вісім окупантів. Українські захисники дали ворогу бій. Вони відбили позицію за годину й 10 хвилин після втрати. Убили двох росіян, щонайменше одного поранили. Коли знайшли тіла, у Дмитра на лівій руці не було двох пальців, відірвана ліва стопа. На обличчі – вираз болю.

Бушлат Олександра – посічений уламками. Ліва стопа зламана в тому ж місці, де в Дмитра її не було. За словами побратимів, на тілах Костюків не було кульових поранень, отже їх не добивали: коли росіяни зайшли на позицію, хлопці вже були мертві. «22 березня тіла Сані та Діми повезли в Краматорськ. Попросили затримати їх там на добу, щоб ми могли попрощатися. Не знали, чи встигнемо на похорони в Чернігів. Нас мали відпустити додому ще в лютому, але ротацію затримали. Виходить, хлопці загинули перед самим виїздом», – ділиться спогадами Скорина, при цьому чоловіки ледь стримують сльози. Кажуть, що найважче було бачити порожні ліжка хлопців, збирати їхні речі.

«Оте “обидва” як відлуння у голові досі озивається»

Наталії Костюк про смерть сина та онука повідомили 22 березня. «Боже, як це страшно почути оте «обидва». Я як стояла, так і посунулася стінкою вниз. Не знаю, як і що кричала. Оте «обидва» як відлуння у голові досі озивається», – ридаючи, каже Наталя Костюк.

Тіла військових привезли до Чернігова через шість днів після того, як матері повідомили жахливу звістку. А 29 березня був похорон. Уся вулиця, де жили хлопці, стояла на колінах, коли з хати виносили труни. У Катерининській церкві, де відспівували героїв, не було вільного місця. Обох Костюків поховали на кладовищі «Яцево».

А мама й бабуся з маленькими онуками – дітьми старшого сина Сергія – щоранку о 9-й годині згадує Сашка та Дмитра у пам’ятному куточку в своєму домі. Хоча насправді згадує щомиті. Адже тут усе промовляє про них. У дворі досі стоїть автомобіль Сашка – його побратими пригнали зі Сходу. Військові речі хлопців лежать у кімнаті просто на ліжку. Їх багато, і рідні поки не мають моральних сил впорядкувати все. У телефоні Наталя Федорівна зберігає переписку із сином та онуком…

Текст і фото Наталії Найдюк

Текст підготовлено платформою пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для сайту «Новинарня»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Наталія Костюк #Костюки #втрати #захисники України #військові #війна #новини Чернігова
Оголошення
live comments feed...