16:14, 3 жовтня 2023 р.

Художник Сергій Тонканов: «Митці мають робити світ більш загадковим»

Творча людина – бездонний океан. Як митець перетворює своє хобі на професію? Звідки черпає натхнення та як формує свій власний стиль? Чи продаються картини в сучасних реаліях і хто визначає на них ціну? Про творчу тусовку в Чернігові, пошуки себе та багато іншого ми поговорили з чернігівським художником Сергієм Тонкановим.

Я — митець. Якщо говорити у вузькому форматі, то митець — це людина, яка створює картини, малює. Але зараз такий час, що це поняття вже вийшло за ці рамки. І я працюю в різних категоріях образотворчого мистецтва. Станковий живопис — мій найулюбленіший сегмент мистецтва. Станковий живопис — це створення картин на полотні. Також мені подобається робити стріт-арт, монументальне мистецтво, ленд-арт, тобто мистецтво у довкіллі. Ну і трішечки фотографувати.

З мистецтвом я познайомився ще у дитячому садочку. Я не відвідував художніх шкіл, почав малювати ще в садочку, тому що там це було обов'язково. Є олівці, фарби, папір — займайтесь. Мені подобалося, в мене досі є малюнки з дитячого садочка. Дістаю інколи та дивлюсь — прикольно. Розуміння того, що це моє, і цим я буду займатися, прийшло доволі пізно. Мабуть, у старших класах школи. Не те, щоб я займався серйозно, а просто стало цікаво графіті. Тому що це кінець 90-х - це нова хвиля і вона просто накрила. Не лише наше місто, а й багато інших. І всю країну, напевно.

А здобувати вищу освіту я почав в економічному інституті. Тоді я ще до кінця не розумів, що хочу стати митцем. Я розумів, що в мене виходить малювати. Але в мене ще не було цілі в житті. І десь так на першому курсі я брав участь у конкурсах ескізів графіті у нас в Чернігові. І, до речі, на першому конкурсі, це був 2001 рік, я зайняв третє місце. А через рік зайняв перше. Але потім мені менш цікаво стало. Я деякі стіни в місті робив тихесенько, проте зрозумів, що це трішечки не те, що мені потрібно.

І якось так сталося, що жага більше зануритися в сферу мистецтва почала перемагати. І на другому курсі інституту я пішов навчатися в нашу художню школу. І потрапив до дуже крутого викладача - Євгена Кріпа. Це відомий художник чернігівський. На жаль, вже його немає з нами. Три роки він дуже круто викладав образотворче мистецтво. Ну, і зрозуміло, що після інституту я не пішов займатися менеджментом.

Найцікавіший для мене шлях – вигадати повністю всю концепцію і весь vision. Більшість робіт я вигадую повністю з уяви. Наприклад, праобразом роботи Patriot була моя кішка, яку ми взяли додому під час облоги Чернігова. Вона залишалася одна в офісі, сама-самісінька. Її там підгодовували, але вона була сама. Вона також біла, як і кішка на картині, єдине, що в неї очі жовті. Але це така порода - турецька ангора, у якої бувають різні очі: одне блакитне, друге жовте. Ми забрали цю кішку. Вона досі в нас живе. Тема картини - кішка грається з літальними апаратами, як з іграшками. Також вплинуло те, що нам передали систему Patriot. Власне, я і назвав цю картину Patriot. Наші ППО — наші котики.

Буває, працюю над декільками роботами одночасно. Інколи працюю над однією. Така робота, як Patriot, триває близько місяця. Тобто я перфекціоніст в роботі, все намагаюся до дрібниць продумувати та виписувати. Це з однієї сторони добре, а з іншої інколи я хочу пришвидшити процес. Але я не імпульсивна людина, намагаюся все ж таки планувати. І в мене є маленький зошит, куди записую свої ідеї. Я не роблю ескізів, бо щось можу забути. Я записую кожну ідею словами: умовно білий кіт, який збиває кацапські літаки, або щось таке. І потім беру цей зошит, дивлюсь і розвиваю цю ідею. І так щоразу.

За все життя на замовлення написав до трьох робіт. Я не люблю писати на замовлення. Коли ти пишеш на замовлення, треба зрозуміти, що хоче замовник, а ти часто не розумієш. Я в таких випадках кажу: «Дивись, ти хочеш роботу, схожу на цю? Тоді добре, я її пишу як для себе. Якщо вона тобі подобається, забирай. Якщо ні, залишаю собі». Це буває досить рідко, тому що мені не замовляють роботи. Якось так складається, що людям більше подобаються вже готові роботи.

Сергій Тонканов

Мені особисто кайфово в Чернігові. Це моє рідне місто, я тут народився, навчався, працюю. Мені в нашому місті все подобається: і енергетика, і темп життя. Багато хто хоче їхати кудись у столицю, бо там можливості. Але там такий ритм життя, який мені зовсім не підходить.Я розумію, що деяким митцям треба тусовка, вони не можуть жити без цього, їм треба спілкуватися, але мені це не потрібно. Мені достатньо моєї уяви, мені не обов'язково десь в якомусь конкретному місті жити, бо я будь-де буду самим собою.

У Чернігові майже відсутня творча двіжуха. Я маю на увазі якісні виставки, арт-проєкти. Цього не вистачає. Це великий мінус, але Київ поруч, і там щось відбувається. Дуже складно якось вплинути на те, щоби цього було у нас більше. На моїй пам'яті це відбувається постійно. Я завжди кажу, що ми можемо зробити будь-що, будь-який проєкт, але питання, хто прийде на це дивитись. У нас мало обізнаних людей. Нема глядача. Він є, але його досить небагато, кон'юктури нема, і тому це велика проблема. А зараз, після повномасштабного вторгнення, я спостерігаю таку тенденцію, що дуже багато творчих людей виїхали. І людей, яким подобалося мистецтво, глядачів, стало набагато менше. Дуже багато людей виїхало, деякі не збираються повертатись. Це проблема дуже гостра.

Не може розвивати мистецтво умовне Міністерство культури чи управління культури, цей процес йде зсередини. Мистецтво самодостатнє і воно само собою розвивається. Воно розвивається зсередини, його розвивають люди, які його роблять, які його намагаються популяризувати. Тобто активні люди з громадянською позицією, скажімо так. Чесно кажучи, я навіть не знаю, як зараз можна в Чернігові розвивати мистецтво. Як я казав, у нас майже не залишилося митців у місті. Можна на пальцях їх перерахувати. Мабуть, і п'ятьох імен не згадаю.

Я співпрацюю з галереєю в Києві. Зараз попит на картину повертається знову. Бо майже рік після початку повномасштабного вторгнення був якийсь льодовиковий період у цьому плані, взагалі нікому ніщо не було потрібно. Зараз потроху з'являється попит на картини.Також з'являється попит на якісь розписи. Влітку мені приходили замовлення - деякі цікаві, деякі ні. Якщо я сумніваюся, чи варто мені братися за цю роботу, даю собі час на роздуми. Щодо галерей, то робота з ними зазвичай проходить так: ти даєш картину, вони роблять їй промоцію, а далі ви домовляєтесь, який відсоток від продажу бере галерея.

Поставити цінник на картину — дуже складний процес. Є простий спосіб оцінити свою роботу: ти маєш порахувати, скільки витратив матеріалів у гривні, і помножити цю суму на 10. Але це не з усіма працює. Умовний Сальвадор Далі так не буде робити. На оціночну вартість впливає, наскільки ти відомий, наскільки ти на слуху, наскільки ти десь блимаєш на виставках, робиш якісь проєкти. Також важливо, наскільки в тебе унікальний контент, і наскільки він подобається людям.

Інколи галеристи самі підказують, скільки має коштувати твоя робота. Ти кажеш, що доларів 200, а вони, що цю роботу можуть продати дорожче. Тобто ти себе недооцінюєш. Таким чином і формуються ціни. Зазвичай галерея десь у два рази підіймає ціну. Деякі можуть 40% ставити зверху.

Художники — в певному сенсі соціопати, котрі люблять сидіти десь у майстерні. Мені рівно 40 років, а ось до 30-ти в юності прикольно було тусоватися. Якось з віком мені менше хочеться тусоватись, якщо чесно. Та і зараз у нас в місті майже нема, з ким потусити. У нас не було такої однієї тусовки в місті. Скільки пам'ятаю, була така каста - Спілка художників з людьми пенсійного віку. Більшість з них я майже ніколи не бачив. Лише відкриття виставки якісь такі нудні проводять.

Якщо брати моє покоління, то досить часто були тусовки в «Пласт-арті», це ще в нульових. До вторгнення були прикольні перформанси Куровського, приходило багато цікавих людей. Ми з Ромою Закревським постійно тусили. В нього була гарна квартира, і колись вона була відкрита для всіх, і він там робив проєкт «Чорний фон». Будь-який бажаючий міг прийти до нього додому, сфотографуватися на чорному фоні, а він потім з цих фотографій робив великий проєкт. І це було круто, тому що ти приходиш до нього в гості, і хтось подзвонив у двері. Він взагалі не знає цю людину, але фотографує. Там навіть Жадан у нього був. Це була класна творча тусовка, багато творчих людей збиралося.

Катерина Агієнко

Можливо, творча тусовка у Чернігові є, але я про неї не знаю. Це якщо брати образотворче мистецтво. Якщо брати музичне мистецтво, якісь двіжухи є. Єгор Фелюст деякі прикольні концерти робить, привозить виконавців. Інколи вони роблять з Максом Гапоненком літній джазовий фестиваль. Це теж класно. В музичному сенсі відбуваються цікаві речі, слава Богу.

Про митця, який повинен бути голодним, придумали ті, хто не хоче платити за роботу. Такий вислів досить образливий. У натхнення я взагалі не вірю. В моєму розумінні відсутність натхнення – це лінь. Тобто не хочеш працювати - нема натхнення. Але треба себе примусити. Пару мазків зробиш, а далі попре. Я помітив, що багато митців цю думку теж підтримують. Я вірю лише в бажання працювати. Або воно є, або немає.

А якщо брати слово «натхнення» в плані того, де я беру ідеї, то майже все - з уяви. Може щось наснитись. Бувало таке. Я інколи починаю вірити в таке поняття, як «іоносфера». Це академік Вернадський запропонував цей термін. У нього теорія, що існує деякий інформаційний простір, і будь-яка людина з цього інформаційного простору глобального може висмикнути будь-яку ідею. Інколи мені здається, що це працює. І що мені інколи вдається підключитись до цієї іоносфери.

Якось у 2001 році, на зорі своєї творчості, коли я навіть ще не почав навчатися, влітку намалював картину - невеличкий малюнок олівцем, досить сюрреалістичний. Там було дві колони, які стоять. Одна вже впала. Пустеля, якась явно американська, тому що на задньому плані характерні американські гори Аризони. Тріснуло небо, попадали його шматки. І лежать такі, як каменюка. В цьому проломі - зірки. Потім приходить 11 вересня, відбувся теракт у Нью-Йорку (серія терористичних атак ісламістської організації «Аль-Каїда» за допомогою захоплених пасажирських літаків, — ред.). Я подивився на цю картину і думаю: ага, дві колони, одна вже впала, одна стоїть. І тут майже те ж саме. Потім я намалював цю картину у більш великому форматі і в кольорі. І нещодавно дивлюсь кліп гурту Korn — Coming Undone. І в кліпі те ж саме, що в мене на картині. Вони грають у пустелі, починає тріскатися небо від їхньої музики, починають падати ці шматки неба, і там зірки. Дивлюся дату кліпу — 2006-й, а я картину у 2001-му намалював. Ладно, думаю, людина, яка вигадувала цей сюжет, теж підключилася. Не буду в суд за авторські права подавати.

Ніхто поки не видавав мою картину за свою. Я не поглиблювався в авторське право, але мої права поки не порушували. Розумію, що це досить складна штука. І вона більш актуальна не для станкового живопису. Це скоріше для людей, які створюють більш масштабні проєкти. Мені радили колись таку хитрість: якщо ти зробив якийсь масштабний проєкт, треба його відправити поштою самому собі в роздрукованому вигляді, щоб там стояв штамп. Це щоб у суді довести, що ти зробив раніше. І щоб цей лист лежав у тебе десь на поличці до такого моменту, коли треба буде доводити, чи це насправді твоє.

Митці не мають давати відповіді на всі питання цього світу. Навпаки, вони мають робити його більш загадковим. Мені здається, це досить прикольна місія. Особисто я не відслідковую тренди в мистецтві. Тому що, скоріш за все, тренди - це для людей, які хочуть зайнятися мистецтвом, але не хочуть вкладати свою особистість. Я ж її вкладаю у картини обов'язково. Також я ні на кого не рівняюся абсолютно. Я себе знайшов, знайшов свій стиль, у мене нема в ньому конкурентів, тому що я ні на кого не рівнявся.

Це досить важко - знайти свій стиль. Десь з 2005-го я зрозумів свій творчий шлях. А так, щоб вже почати конкретно діяти, це був десь 2010 рік. Зараз у нас 2023-й, тобто десь 13 років тому я усвідомив, в якому стилі маю працювати. Але для цього мені знадобилося трішки усамітнитися. Я працював в Криму, це було маленьке село. Я там робив музей катастроф на водах. Потім він був визнаний найкращим сучасним музеєм Криму.

Там я робив декорації. Це величезний музей. Півтора роки цим займалися. І потім я ще продовжував там працювати. Влітку там була купа роботи, багато відвідувачів. А починаючи з осені можна було присвятити себе повністю мистецтву. Я там працював з 2009 року. Після анексії нас звідти попросили, м'яко кажучи. Деякий час у мене була майстерня під олтарем церкви. І я там довго-довго думав, як зробити композицію, в яких кольорах. І мені ніхто не заважав. Так поступово й з'явився мій стиль. Тобто саме там мені нарешті вдалося сконцентруватися.

Для того, аби людина почала творити, вона має розуміти, яку місію хоче нести. Якщо для тебе це хобі, ти сам вирішуєш, займатися цим чи не ні. Ти відпочиваєш або заспокоюєш нерви. Або ти просто щось придумав і в тебе є внутрішня потреба це перенести на якийсь матеріал. Це перший момент. Це, як-то кажуть, коли ти пишеш у стіл.

Другий момент, якщо це твій образ життя і твоя професія, це вже складніше, адже це має приносити прибуток. Ти маєш повністю приділяти цьому увагу і час. І тут вже кожен по-різному працює. Мені потрібні умови. Мені потрібен повний спокій і мені треба довго концентруватися. Є люди, які якось імпульсивно можуть дістати холст, дістати в будь-якому місці якийсь папірець і щось там намалювати.

Я так не можу, мені треба, щоб мене ніхто не чіпав. Телефон я не вимикаю, але я не люблю, коли мене починають відволікати дзвінками. Я реально десь годину або дві налаштуваюся на роботу. Як правило, приходжу зранку, а зранку я довго прокидаюся, ходжу, щось думаю, дивлюсь, а потім починаю працювати. Інколи можу після обіду нарешті взяти фарбу і щось почати робити.

Я хочу, щоб мене запам’ятали як гарного художника. В Чернігові у мистецьких колах мене наче знають. У Києві теж знають, але небагато поки що. Я не намагаюся скандалити, епатувати, провокувати. Мені це не близько. Я спокійний, я хочу, щоб я був впізнаваним. Я хочу залишити слід у мистецтві. Якщо мої картини вивчатимуть на уроках образотворчого мистецтва, я не буду проти.

Найближчі плани — підготовка персональної виставки в Києві. Поки є попередня домовленість з галереєю. Ми ще не обговорювали деталі. Треба поїхати подивитися цю нову галерею, порахувати, скільки там може поміститися картин. Думаю, не менше 12. Деякі роботи вже готові, як-от Patriot. Деякі - в галереї, а деякі ще треба написати. Плануємо попередньо на зиму, а це вже скоро. Все ще може змінитися, але я оптиміст, тому сподіваюся, що все буде добре.