Як маємо вшановувати пам’ять сучасних героїв? За і проти

У День Збройних сил України в Києві відбулось урочисте відкриття пам’ятника Герою України Олександру Мацієвському. Пам’ятник встановили на території Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».

– Ми дуже поспішали, щоб саме на цю дату відкрити. Пишаємося тим, що саме у нас відкрили символ незламності. Це дуже важливо! Музей відвідує багато людей, серед яких військові, студенти, діти, літні люди. Дуже важливо, щоб ми пам’ятали, якою ціною дається нам ця перемога, – зазначила генеральна директорка НІАМ «Київська фортеця» Оксана Новікова-Вигран.

На відкритті були присутні мати загиблого героя Параска Мацієвська-Демчук та дружина Юлія Мацієвська, засновник проєкту і меценат Олександр Вінцелевич, майстри Олег Цось та Альбіна Сафонова. Автори пам’ятника розповіли, що працювали над цим проєктом понад два місяці. Аби створити достовірну скульптуру, використовували пластилін, глину, силікон та комп’ютерні технології. Художник-скульптор пан Цось зазначив, що їм важливо було передати погляд загиблого героя.

Раніше ми повідомляли, що памʼятник Герою України Олександру Мацієвському встановили також у Ніжині, де він народився. Олександр Мацієвський біля міста Соледара Донецької області потрапив у полон до росіян і був ними розстріляний за слова «Слава Україні!».

На фото ви можете побачити, як виглядає пам’ятник герою в столиці – доволі реалістична фігура людини. Це спричинило широке обговорення в суспільстві: як же ми маємо вшановувати пам’ять наших захисників? Надаємо думки, так би мовити, з двох протилежних таборів.

Вахтанг Кіпіані, нині – військовослужбовець, у мирному житті – викладач Школи журналістики та комунікацій УКУ, головний редактор сайту «Історична правда»

– Вдень написав допис, який зрезонував. Там уже понад 5,2 тис. лайків, понад 700 коментарів. Не пригадую, коли таке в принципі було, якщо не рахувати вітання з нагородою від головкома. Більшість погодилися, що пам’ятник на честь героя Мацієвського, м’яко кажучи, не дуже. Втім доволі багато прозвучало думок у стилі «якщо родині ок, то так і бути» – хто ми такі, щоб критикувати їхній вибір?

Так, повага до почуттів близьких загиблих – це те, чого треба вчитися. Це те, щодо чого ще нема суспільної згоди – як і коли це робити, щоб не погіршити стан, а підтримати, укріпити тих, хто втратив сина, доньку, чоловіка, маму, брата, сестру. Але ми не перші на планеті, хто це робить. І хто, зокрема, у публічному просторі меморіалізує жертву наших сучасників. Усі цивілізовані нації, які воювали, давно зробили це. І це можна бачити на тисячах цвинтарів по всій Європі, у США, Канаді.

Я був на пів сотні кладовищ у Північній Америці, де є дільниці для військових захоронень, вивчав написи, символіку, етику тих поховань. Дасть Бог, книга про це, а може й кілька, колись вийде. Матеріали є. Треба тільки мати час. Якби не велика війна, то перша з них могла б бути. І на правах зацікавленого маю спостереження: культура пам’яті про загиблих побудована, зокрема, на урівнюванні тих, кого вже нема – генералів і солдатів, людей різних рас, релігій і життєвих колізій. Поряд можуть лежати вчорашній злодій і той, хто його засадив до в’язниці. Поряд – бо вони захисники держави та нації і їх обох не забудуть ніколи.

Тому на знаменитому Арлінгтоні і ще на десятках інших, не таких відомих кладовищ однакові камені встановлено на могилах визнаних старшин і рекрутів, які навіть не встигли повоювати. І в певні пам’ятні дні американська нація зусиллями спеціально найнятих працівників кладе кожному однаковий вінок. Родини при цьому знають, що вони не можуть, не мають права (!) щось додати до пам’ятника. Всі рівні. Це закон. Доводилося бачити сімейні відзначення на могилах вояків. Приносять прапори, квіти, іграшки, іноді навіть пляшку улюбленого небіжчиком напою. Близькі сидять, розмовляють, щось навіть їдять. А потім все до останньої квітки прибирають. І за п’ять хвилин, як вони підуть, ви не побачите жодного сліду, крім зім’ятої трави.

Якщо адміністрація цвинтаря дозволить прапорці чи лампадки, вони будуть стояти біля кожної могили. Якщо дозволу нема, то працівник пройде і прибере «незаконні». Всі рівні. Від солдата до генерала. На жаль, в Україні ніхто системно цим не займається. Наслідки вже бачимо. У більшості випадків родини самі вирішують, як виглядатимуть меморіали їхніх близьких. І вже видно, що поряд лежать багаті й бідні, відомі медійні і ті, кого знали лише друзі й батьки. Декому вже встановлюють великі бронзові фігури, мармурових ангелів і дорогі скульптурні композиції, а поряд роками стоятиме скромний дерев’яний хрест. Бо нема кому і нема за що. Держава умиває руки, ніяк не визначиться навіть з місцем головного військового меморіалу. Соромно.

Тисячі мам вдома у вазочках і пакетах тримають прах своїх дітей. Чекають, поки буде остаточно названо місце вічного спочинку тих, завдяки кому ми всі живі, і коли там можна буде провести церемонії, які потрібні точно не мертвим, а нам усім. Вибачте за багато літер. І це навіть не початок розмови.

Олеся Корженевська, волонтерка, продюсерка

– Я вже звикла, що це наше загальнонаціональне – «обісрати все що можна, все знецінити», і за це я терпіти не можу українців. А тепер послухайте мене. З Олегом Цосем, автором скульптури, я мала нагоду познайомитись кілька років тому під час нашої спільної роботи над фільмом «Я, Ніна» і була вражена його майстерністю і його майстернею. Майстерня Олега – це взагалі окремий світ, в якому можна знімати ціле кіно!

Десь після прем’єри «Я, Ніни» Олег написав мені в телеграм і похвалив наш фільм, а заразом скинув мені ряд світлин, які я прикріпила до цього допису. На цих світлинах він якраз уже працював над пам’ятником. Я не знала, що саме вийде в результаті: чи це його новий проєкт для кіно, чи ще щось, оскільки він не додав жодних коментарів до фотографій. Просто скинув фото, і все.

Тоді я довго роздивлялася кожну з цих світлин, і мені було не по собі. Але це я вже відчувала сто разів у його майстерні, де неодноразово бувала. І тоді я чітко зрозуміла, звідки це відчуття. Воно йшло від оцієї реалістичності, а відтак це відчуття лякало.

Коли я роздивлялась фотографії, які скинув мені Олег, я ще раз пережила той момент публічної страти, поглянувши хоч і через фото в очі Олександра за секунду до страти.

Тому загалом мені зрозуміло, звідки ноги ростуть у цій історії загальнонаціонального срачу з підписами від людей «кринж», «фу» і таке інше. Люди просто не звикли до такого, адже пам’ятник дійсно дуже і дуже реалістичний, це лякає. А ще я чітко розумію, що це дуже нове відчуття для кожного, хто ніколи з таким не стикався.

Власне, моя думка про пам’ятник така: робота абсолютно геніальна, як і митець, який її створив (ми з Олегом не друзі, і я його не захищаю, я дійсно так вважаю). Ніде у світі немає нічого схожого! Виправте мене, якщо я помиляюсь. Музеї воскових фігур, в яких пачками стоять підряд відомі особистості, – це інше. Тут ідеться про формат пам’ятника як одиниці в публічному просторі.

Думаючи про Мацієвського, я згадую, як усі ми цитували: «Русскій воєнний корабль, іді на х…», били такі татухи та клеїли наклейки на тачки – а тепер не можемо навіть згадати прізвища прикордонника, який це сказав. Я згадую, як уся країна ридала більше тижня, передивляючись те саме відео розстрілу Олександра, – а тепер гівном поливає пам’ятник, забувши саму суть тієї історії.

А ще згадую, як через буквально кілька місяців після загибелі Мацієвського журналісти (здається, журналісти чи хтось із блогерів, які беруть інтерв’ю на вулиці) проводили опитування серед містян і серед запитань було (не дослівно): «Чи знаєте ви, як звати того солдата, який сказав: «Слава Україні!» – і після цього його розстріляли?» І ніхто, ніхто не зміг відповісти.

А тепер давайте повернемося до ваших порад з приводу того, що пам’ятники мають виглядати інакше, що горюємо ми неправильно і таке інше. І уявімо, що Мацієвському поставили, наприклад, кам’яний хрест. Та з нашою курячою пам’яттю ми вже післязавтра забудемо, кому цей пам’ятник!

До чого я веду? На мою думку, Олександр Мацієвський, як і Сергій Нігоян, чий портрет у вигляді муралу зафіксовано у сквері Небесної Сотні, є символом загальнонаціональної свободи. Говорячи «Слава Україні!», він чітко знав, що станеться з ним далі, але не зрадив своїм принципам і був до кінцям мужнім. Особисто я дуже хотіла б глянути йому в очі! Подивитися, як же виглядає справжня сміливість! Як це – бути мужнім і вірити до кінця? Як це – не мати жодного сумніву в тому, за що борешся? І тепер у мене є така можливість!

Висновок: цей пам’ятник – не про некрологи, як багато хто пише, не про цвинтар посеред міста і не про кринж. Зрозумійте, що цим пам’ятником відтворено дійсно історичний момент неймовірної сили духу і сміливості! І тепер кожен, проходячи повз пам’ятник і дивлячись в очі Олександру, чутиме в голові його голос і оце сакральне «Слава Україні!» І так само зможете йому відповісти: «Героям Слава!»

Підготувала Вікторія Сидорова

Чернігівська Медіа Група