«Куїнджі, Рєпін, Айвазовський – українці», – історія Чернігівської студентки Дрезденської академії мистецтв

До початку повномасштабного вторгнення юна чернігівка Євгенія Федосова готувалася до ЗНО та мріяла стати акторкою. Але після евакуації до Німеччини вступила до одного зі знаних мистецьких вишів Європи – Дрезденської академії образотворчих мистецтв. З 1764 року у стінах академії навчалися видатні скульптори, художники та ілюстратори, що стали відомими на весь світ.

Під час короткого візиту дівчини до рідного Чернігова нам вдалося поспілкуватися про навчання у мистецькому виші та особливості сприйняття німцями українського мистецтва.

- Женю, як ти потрапила до Нiмеччини?

- Ми з мамою, молодшим братом та знайомими виїхали з обложеного Чернігова у березні 2022-го року. Як і всім, хто тоді виїжджав, нам було дуже страшно, бо дорогу обстрілювали росіяни. Але можливість потрапити в окупацію або загинути під час бомбардування видавалась страшнішою.

Плану їхати за кордон одразу не було, ми спочатку жили на заході України. Але було дуже важко знайти хоч якесь нормальне житло за адекватні гроші на довгострокову перспективу. Тому вирішили поїхати до Польщі. У місті, куди ми приїхали, нам сказали, що вже прибуло дуже багато людей? і більше вони прийняти не можуть. Але звідти їхав потяг на Берлін.

Я не дуже добре пам'ятаю ті події, все відбувалося спонтанно, рішення приймалися на ходу. Стоячи у Берліні на вокзалі, я раптом згадала, як мої однокласниці колись їздили з вчителькою до Дрездену. Кажу: “Мам, може, давай у Дрезден?” І ми вирушили. Доїхали, запитали у працівника вокзалу, що робити далі, він відвів нас до автобуса, який прямував до пункту збору українців. Далі потрапили до притулку для біженців.

Період у притулку був досить важким в плані побуту, тому ми з родиною старалися більшу частину часу проводити десь за його межами. Місто дуже красиве, ми багато гуляли, відволікалися від важких думок.

- На момент початку повномасштабного вторгенння ти навчалася у випускному класі. Куди планувала вступати до війни?

- До війни я планувала вступати до театрального вишу. Швидше за все, це був би університет Карпенка-Карого. Я готувалася, займалася в театральній студії “Біла валіза”, але все змінилось.

- То як сталося, що ти опинилася у Дрезденськiй академiï і стала вчитися малюванню?

- Десь з шести років я малювала, навчалася у художній школі і закінчила її у 14 років. А потім була вимушена пауза тривалістю в пару років, коли я зовсім не займалася. Чесно кажучи, художня школа трохи відбила у мене інтерес до малювання, бо це перестало бути способом самовираження. Дуже рідко траплялось, щоб у мене виникало бажання щось намалювати.

На початку повномасштабного вторгнення я від стресу не розуміла, що мені робити. Брала в підвал, де ми ховалися, олівці, брала фарби, багато малювала. Я навіть пам’ятаю, як на якійсь дошці почала видряпувати ключем портрет. Коли приїхала до Дрездену, там також малювала. У мене тоді було відчуття, нібито все втрачено, все зруйновано. Я намагалася вступати до театрального: дзвонила, писала листи, просила волонтерів про допомогу, але не вдалося. Малювання ж для мене на початку було просто способом відволіктися. А потім я реально загорілася цим, по-новому почала відчувати це все. Тому вирішила, що вчитися малюванню теж можна й хочеться. До того ж, я зможу потім це поєднувати з іншою діяльністю. Це була не заміна театру, я справді це дуже люблю і тепер уже не можу уявити себе без цього.

- Розкажи трохи про сам вступ та навчальний процес. Як це відбувається?

- Спочатку я думала, що Академія мистецтв – це щось мегакласичне й за рамки живопису не виходить, але навчаючись зрозуміла, що тут є повна свобода вибору, і мистецтво – це щось ширше. Система така, що перший рік ти робиш все, що забажаєш. У тебе у доступі всі курси. Можеш займатися живописом, музикою, архітектурою, скульптурою, знімати кіно... А починаючи з кінця першого курсу вже обираєш для себе клас. У кожного класу є свій професор. Ти проходиш міні-кастинг, показуєш портфоліо, твої роботи оцінюють, особисто спілкуються з тобою, розпитують, хто твої улюблені художники, чим ти цікавишся по життю, що читаєш, звідки ти. Для викладачів це важливо, бо багато в чому тебе судять за твоїм бекграундом.

Вступати було складно, але я це робила на такому адреналіні... Мені тоді здавалося: ну от, я таке пережила в Чернігові і зараз не вступлю? Це буде тупо. У мене була непогана англійська на той час, я почала вивчати німецьку в таборі для біженців. Навчалася самотужки за посібниками, майже одразу знайшла вчителя онлайн. Займалася старанно, бо для мене було важливо інтегруватися, все розуміти й уміти відповісти. Коли у мене була співбесіда в академії, мені дозволили спілкуватися англійською, всі поставилися з розумінням до моєї ситуації і пішли на поступки, надавши час, щоб я встигла піти на мовні курсі й з підвищенням рівня знань мови поступово надавала їм документи, що це підтверджували. Зараз я маю В2, хочу здати на С1, готуюсь до іспиту.

В Німеччині є можливість кожному студенту отримати навчальний кредит, а різниця між навчальним кредитом і стипендією лише в тому, що ти потім якийсь відсоток повертаєш, але це в принципі все реально і там немає чітких строків. Тобі треба після закінчення навчання влаштуватися на роботу, і коли ти маєш свій дохід, тоді повертаєш по мірі своїх можливостей певну суму. Майже кожен подає заявку, просто не всім потім це затверджують, тому що це залежить від доходу батьків. Якщо в них є можливість забезпечувати тебе, ти не маєш права на стипендію.

- Як до тебе поставилися в академії? Чи багато там взагалі студентiв з Украïни?

- Я потрапила в досить толерантне суспільство. Навіть якщо хтось не відчував приязні до мене, це не відбивалося на ставленні. Я відчувала себе більш-менш комфортно, мені створили всі умови для того, щоб рівно інтегруватися. Допомогло на першому курсі, що поруч зі мною навчалися студенти, які так само не дуже добре володіли німецькою, як і я. Це були люди не з України. Я була одна українськомовна студентка на своєму факультеті на першому курсі. Потім, коли прийшла в клас, дізналася що є ще одна дівчинка в моєму класі, і до цього я познайомилася також з декількома людьми з інших факультетів, також українцями. Дехто з них вступив до початку повномасштабного вторгнення, це було заплановано, а не так спонтанно, як у мене, був час вивчити німецьку та влитися у суспільство.

Виикладачі досить різні, у кожного особливий підхід до студента. Є купа внутрішноьоакадемських мемів щодо деяких професорів, як і скрізь. Але всі дуже розумні, начитані, завжди підкажуть, завжди допоможуть. Іноді кажуть: “Не треба мене слухати, бо, можливо, я кажу якусь дурницю”, тобто вибір за тобою.

- Як нiмці ставляться до українського мистецтва? Сприймають крiзь призму iмперства як похiдну вiд росiйського, або ж визнають його незалежність та самобутність?

- Як на мене, стереотип, що українське мистецтво – це якась певна похідна від "великої" російської імперської культури вже декілька років як відійшов. І думаю, що за це можна подякувати українським мистецьким діячам, які зараз знаходяться поза межами України через війну, просувають українську національну ідею і розповідають правду. Великі світові галереї почали визнавати, що Куїнджі – українець, що Рєпін – українець, що Айвазовський — українець. Біля робіт кожного з цих митців тепер вказана справжня національність. Також є зміни серед назв картин. У Дега була картина "Російські танцівниці", і от вона вже рік як стала "Українськими танцівницями”.

Загалом мушу сказати, що, на жаль, українських митців за кордоном цінують більше, ніж в Україні. Я маю на увазі не з точки зору соціальної або фінансової підтримки, а через призму суспільного світосприйняття. У нас воно дуже відрізняється, в нас інші цінності. Хоча мені здається, що ми колись також дійдемо цього рівня, коли для нас мистецтво буде полягати не лише в якійсь обмеженій красі та естетиці, але і в емоціях, в посилі. Мистецтво стане сприйматися як спосіб комунікації, грубо кажучи. Багато лиха відбувається через те, що мистецтво у нас не захищене належним чином. Мало того, що величезну кількість культурно-мистецької спадщини вивезли в росію з окупованих територій. Наші люди можуть запросто взяти і здерти шматок стіни з графіті Бенксі, наприклад, тому що відчувають безкарність за це.

- У твоєму інстаграмі я бачила низку робіт на українську тематику. Можеш розповісти про свою творчість докладніше?

- Я в принципі ще не можу себе повноцінно назвати художником, я формуюся, шукаю себе, але в мене є два головні напрямки. Це відео і живопис. Мені подобається комбінувати різні медіа з живописом і я перший свій відеоарт створила на тему Розстріляного відродження. Мені загалом дуже подобається історія ще з шкільних років, тому для мене це першочергово дослідження, а вже потім мої творчі асоціації. Також подобається працювати з гострими соціальними темами. В мене є декілька робіт, які стосуються релігії. Подобається також рефлексувати на тему мого дитинства, бо мені здається, що це досить автентично і цікаво. Більшу частину дитинства я провела з бабусею і дідусем в селі, бачила багато цікавих українських традицій. Я зустрічаю людей, які про це ніколи не чули, вони дуже дивуються тому, що в мене таке було. Мені здається, що важливо про це розповідати, тому я часто використовую українську тематику в своїх роботах.

- Також я бачила, що ти займаєшся волонтерством.

- Так, я учасник волонтерської організації Stützpunkt Ukraine вже майже як рік. Мені подобається відчувати приналежність до групи, яка дійсно приносить користь суспільству. Не можу сказати, що віддаю весь свій вільний час на це, бо для мене зараз в пріоритеті навчання, інтеграція, освоєння. Але за можливості стараюся бути присутньою на всіх заходах, допомагати. Часто малюю портрети людей за донат, і ці гроші йдуть на допомогу Україні.

- Які у тебе плани на майбутнє?

- Я взагалі не люблю планувати. Чесно кажучи, жоден з моїх планів не збувався, і я не можу сказати, що нічого для цього не робила. Тому я просто живу, роблю, стараюсь. Я задумувалась, що не на 100% впевнена, що дійсно зможу себе просувати у творчій діяльності. Бо як на мене, в мене низькі комунікативні навички і мені складно спілкуватися про свою творчість. Я це роблю, тому що розумію, що повинна перебороти себе. Але з іншого боку, можливо, це якась частина мого характеру і мені не потрібно цього позбуватися. Тому в мене така ідея фікс: відкрити свій арт-бар. Було б непогано, якби я продовжувала займатися творчістю і змогла монетизувати це і отримувати щось за це, аби себе забезпечувати.

Ну і важливо, щоб моя творчість давала комусь натхнення, резонувала. В чомусь може навіть лікувала, в деяких моментах викликали емоцію. В принципі, це і є те, до чого я йду. В принципі це те, до чого я йду.

У матеріалі використані фотографії картин Євгенії Федосової:"Руїни",  "Kachowka", "Vodohrescha", а також кадри з її відеороботи "Дорога після"

Спілкувалася Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група