І квіти йому нестимуть дівчата… 20-річний лейтенант Владислав Селютін з Чернігова загинув захищаючи Київ

«Так, я впав... але в бою...

Ти не чув хіба сьогодні,

Як гриміли тут громи?

Бились з ворогом ми славно

І вмирали славно ми...»

Рядки цього відомого вірша написані Олександром Олесем під впливом подій легендарного бою юних вихованців 1-ї Української військової школи під станцією Крути, які зуміли зупинити переважаюче в силі та озброєнні військо ворога.

Майже через століття історія повторилася – у перші тижні повномасштабного вторгнення, на захист заціпенілого від жаху Києва стали добровольці-курсанти Житомирського військового інституту.

У важкому нерівному бою загинули найкращі, серед них і чернігівець – 20-річний лейтенант Владислав Селютін. 7 березня 2022 року Чернігівщина ще перебувала під ворожою окупацією і тіло Героя знайшло вічний спокій на військовому Смолянському цвинтарі міста Житомир.

Можливо, не безпідставно побутує думка, що навчатися у військовому виші під час війни можуть лише легковажні відчайдухи або справжні патріоти. Родина Влада до російської окупації проживала на Луганщині. Після повномасштабного вторгнення Селютіни переїхали до Чернігова і, аби вберегти сина-підлітка від «заборонених плодів» вуличного виховання, вирішили віддати його до військового ліцею.

Влад не суперечив, адже обожнював свого суворого, інколи навіть трохи жорсткого батька, і був упевнений, що той робить все правильно. Про рідну матір, яка лишила їх з батьком ще у дитинстві, розмов не заводив. Люблячий батько, хоч і «тримав у кулаці», але докладав максимум зусиль, аби син зростав у любові і достатку. Змалечку привчав його до самостійності, прививав хист до підприємництва. Допитливий і кмітливий хлопчина хапав усе на льоту.

Загартованому і фізично розвинутому парубку подобалося кадетське виховання. Його грамоти і спортивні нагороди були гордістю Чернігівського ліцею з ПВФП. Однак не допомогли при подальшому вступі до льотного училища – не пройшов за станом здоров’я. Влад з дитинства мав поганий зір і носив окуляри. Але він не зрадив мрії стати офіцером і з головою поринув у вивчена азів радіоелектронної боротьби у Житомирському військовому інституті.

Навчання давалося Владу легко, дотепний і комунікабельний він мав багато друзів. Жодна спортивна звитяга не обходилася без його участі як на рівні інституту, так і цілого житомирського гарнізону. Серед оновлених музейних експонатів інститутського музею – світлина, де Влад на почесному призовому п’єдесталі приймає заслужену нагороду на одному з останніх довоєнних змагань Житомира.

4-й курс навчання докорінно змінив світогляд завжди усміхненого життєрадісного курсанта Влада Селютіна. Він чітко усвідомлював всі обмеження, весь тягар відповідальності майбутнього офіцера, грамотно розставляв пріоритети і розбирався у політичній обстановці, розумів всю небезпеку й відповідальність обраної професії. Заслужено увійшов у десятку тих, хто маючи базові знання та навички, міг вдосконалити систему використання БПЛА.

А ще Влад закохався. Це було перше серйозне почуття, і хоча його взаємини із однокурсницею Дашою інколи порівнювали виверженням вулкану, ці почуття були справжніми, щирими. Він міг за 40 хвилин промчати через усе місто, від інституту до госпіталю, де лікувалася дівчина, аби принести їй бажане «морозивко». Міг виконувати «на замовлення» чиїсь курсові, міг іти замість когось на чергування, щоб заробити якусь копійчину, аби у звільненні потішити кохану смаколиком або купити якусь знакову дрібничку

А ще через роки невідомості Влад через соцмережі знайшов свою біологічну матір. Цю подію він приховав від батька, адже дуже його любив, не хотів розчаровувати, був вдячний за любов і турботу. Але прагнув правди і щирої відповіді від тієї, яка 9 місяців носила його під серцем, а потім залишила. Ще в підлітковому віці він дізнався, що його мама була дуже вродливою і мала офіційний титул на конкурсі краси серед дівчат Донбасу.

Через посередництво монітора тремтячим від хвилювання голосом жінка просила вибачення у свого залишеного колись первістка і прагнула зустрічі. Цієї зустрічі із мамою, яка дала йому життя, а нині є визнаною в Німеччині мисткинею, прагнув і Влад. Але не задля того, щоб засудити чи чогось вимагати. Він давно її вибачив, і в першу ж відпустку запланував візит до рідної мами, якби ж не війна…

Курсанти військового вишу передчували її неминучість. Почастішали розмови Влада з Дашою на тему життя і смерті, вони не клялися у довічному коханні, але обіцяли одне одному стати ангелом-охоронцем, якщо... Вперше серйозно посварилися на день закоханих, коли він не подарував їй квіти. А він просто не усвідомлював їх значимість чи, можливо, не мав такого прикладу від батька, який після зради коханої упереджено ставився до жінок.

Якось жартома напередодні 8 Березня Даша замовила троянди з доставкою у військовий інститут для Влада, аби навчити його дарувати квіти. Не думала, що доля розпорядиться так, що тепер щороку 7 березня дівчата самі нестимуть квіти для Влада, але уже на могилу.

Перший дзвінок примирення вона отримала від Влада 24 лютого ввечері, уже з-під Києва, куди його разом із сотнею курсантів-добровольців відправили для оборони столиці. Без досвіду, без належного озброєння, у легкому курсантському обмундируванні, вони показали приклад справжнього героїзму і патріотизму.

Дехто з місцевих мешканців, ціпеніючи від страху, передавав курсантам їжу, теплий одяг. Ворожа орда валила, як саранча. Проти купки ненавчених курсантів йшли сотні озброєних до зубів десантників-штурмовиків, підкріплені технікою і суцільним вогнем артилерії. За кілька днів у Житомирі на їхньому курсі відбувся достроковий випуск. Влад заочно отримав звання і офіцерські погони лейтенанта, погони, про які він так мріяв.

Ще зранку 7 березня Влад знайшов хвилинку між обстрілами та зателефонував Даші, впевнено говорив про перемогу, про їхнє майбутнє і вкотре просив не говорити батькові, що знаходиться на справжній війні. А вже під вечір дівчині зателефонували бойові побратими й повідомили, що Влада з ними більше немає.

Прийшов наказ відступати під рясним обстрілом ворожої артилерії, але за бетонною стіною залишався поранений капітан Віталій Морозов. Влад виконував обов’язки медбрата, тому зі словами «Слава Україні!» кинувся назад, щоб врятувати командира. Ворожий снаряд накрив їх обох.

А 8 березня зранку Даші прийшло повідомлення від Владового батька, де він вітав свою майбутню невістку із жіночим святом. Він чекав того дня, коли син їх познайомить. Страшна звістка про його смерть на той час до нього ще не дійшла. Познайомилися вони лише за півроку на Смолянському військовому кладовищі у Житомирі, на могилі Влада.

На похоронах Героя не було ні батька, який не зміг вибратися з окупованого на той час Чернігова, ні його дівчини Даші, яку разом із достроковими випускниками – офіцерами відправили на захист рідної землі, ні рідної матері, яка так не встигнула побачити дорослого сина та втратила його навіки.

20-річний лейтенант Владислав Селютін – один із перших, хто був похований на Смолянському військовому кладовищі у Житомирі від початку повномасштабного вторгнення. До рідного Чернігова тіло Героя не змогли доправити, адже рідна Чернігівщина боронилася від ворога.

Орденом «За мужність» ІІІ степеня лейтенанта Владислава Селютіна, капітана Віталія Морозова і курсанта Павла Трубія нагородили посмертно. Захищаючи столицю України, вони поклали своє життя на олтар Перемоги.

7 березня до могили Героя-Захисника знову з квітами прийшли дівчата, а він, ніяковіло усміхався їм з гранітного постаменту…

Анжеліка Шевченко

Фото надав батько Владислава Селютіна