Чернігівський лікар Галина Леник: Цей рік кардинально змінив ставлення громад до виїзних бригад проєкту UNFPA

Ще рік тому представники мобільної гінекологічної бригади, що працює на Чернігівщині, самостійно зверталися до керівників громад та закладів первинної медичної ланки. Пропонували обстеження мешканців кваліфікованими спеціалістами обласного рівня на сучасному обладнанні – безкоштовно та за місцем проживання. Сьогодні ж самі громади завалюють бригаду заявками. Формується довга черга охочих – до яких майже щодня поспішають медики – іноді проїжджаючи по 700 кілометрів за зміну.

Бригада створена та діє завдяки заходам гуманітарного реагування UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, за фінансової підтримки Європейського союзу (ЕСНО), Міністерства закордонних справ Данії, Канади, Франції та Республіки Корея.

В бригаді залучені позмінно три лікарі-гінекологи, три медсестри та водій. Через обласне управління охорони здоров’я проводять інформацію про те, скільки вже прийняли людей, що продовжують працювати та запрошують до співпраці всіх голів громад та керівників первинної ланки. Після цього охочі з громад телефонують координатору проєкту та кажуть про замовлення. Формується графік виїздів.

Так було минулого року. Спочатку координатор проєкту шукала, куди поїхати, зверталася до громад із пропозицією приїхати. Також просили забезпечити певну кількість людей. Іноді об’єднували декілька сіл. А у деякі доводилося приїжджати по кілька разів. Зараз вже звертаються до медиків самі.

Їх чекають скрізь. Доводиться діставатися на відстані до 350 кілометрів в один бік – 7 години в дорозі за день. Частково об’їжджають й прикордонні з Білорусією райони – із них, власне, і починають. Що стосується активного прикордоння, то, як запевняють спеціалісти, населення звідти виїхало і вже немає кого дивитися. 

Регіональний координатор проєкту Галина Леник впевнена, що це один з самих важливих проєктів. Він розрахований на надання якісної консультативної допомоги у віддалених пунктах, куди фактично немає доступу медичної допомоги.

«У людей немає можливості відвідати лікаря: розбиті дороги. Ушкоджена медична мережа: ФАПи та амбулаторії, де можна було б подивитися жінок, відсутні медичні кадри. Але найголовніше те, що неможливо дістатися з віддалених регіонів. Дуже рідко ходить транспорт, на якому можна було б доїхати навіть до районного центру. Тому є жінки, які по 30 років не оглядалися у гінеколога», – розповідає вона.

Хоча бригада співпрацює із головами громад – в тому числі й прикордонних, де бувають прильоти, але вони про прильоти чомусь не попереджують. Лікарі просто заїжджають у якийсь певний район і максимально його охоплюють – місяць чи два. Допомагають керівники первинної ланки, які самі скеровують.

«Їдемо у найбільш віддалені села, де у людей є можливість якось доїхати до пункту дислокації – намагаємося охопити по три села. Працюємо не тільки у ФАПах, але навіть на сцені у сільських клубах – де тільки не доводилося дивиться. Добре, коли є велике село з амбулаторією, куди люди можуть заїхати. Або райони, де самі зацікавлені довезти населення до місця прийому. Тоді приймаємо у такому пункті, який більш безпечний для людей. Та й подивитися можна більш якісно. Звісно, добре, коли приміщення комфортне, світле та тепле. Але взимку минулого року доводилося самим й грубки топити. Але як би не було, а населення, яке звертається до нас, на 100% задоволені роботою і самим проєктом», – згадує координатор.

Одного разу до працівників бригади на блокпосту зверталися за допомогою – була поранена людина. Медики обійшлися без реанімації, хоча свого часу організатори проєкту проводили відповідні курси з первинної реанімаційної допомоги для наших лікарів та медичних сестер.

Іншого разу по дорозі до громади довелося добиратися через річку. Населення дуже лікарів чекало, але всі мости були розбиті й звичайних шляхів не було. Тому машину бригади переправляли плотом – і потім так само й назад.

Що стосується гендерного насильства, виявляти яке також є завданням працівників бригади, то жителі сіл самі з цим не звертаються. Але різними способами лікарі дізнаються про такі випадки. Наприклад, минулого року виявили дев’ять, фіксували тілесні ушкодження. Але жінки все заперечували.

Лікар акушер-гінеколог Людмила Поснєва також впевнена у важливості проєкту для Чернігівщини. По-перше, це прифронтова територія, яка першою взяла на себе удар. По-друге, порівняно з іншими регіонами завжди була занедбана в економічному плані. Зараз багато людей виїхали – і це ще погіршило фінансовий стан Чернігівщини. І коли медики приїжджають в ті райони, які ближче до кордону, то з’ясовується, що люди там по 7-10 років не були в містах. І, відповідно, не оглядалися вузькими профільними спеціалістами.

«Враховуючи ковід, а потім війну, можна сказати, що вже чотири роки 60-70% населення не мали комплексного огляду лікарів. Як результат – ми виявляємо певну кількість занедбаних випадків захворювань. Наприклад, сьогодні мені подзвонила 72-річна жінка, яка чотири роки не ходила до гінеколога. Під час обстеження була виявлена патологія. Зробили вишкрібання, жінку відправили до онкодиспансеру. Тому, аби уникнути тяжких наслідків, не дати хворобам розвиватися ми допомагаємо виявити їх на ранній стадії, коли ще можна лікувати», – каже лікар.

Здебільшого йдуть жінки віком від 55 років – зі скаргами. Молоді цікавлять питаннями, що стосуються запліднення – якщо це не виходить, а також з порушеннями менструального циклу. Молоді дівчата також питають про контрацепцію. Про ці питання раніше гінекологи розповідали, коли із лекціями виїжджали до шкіл та училищ – зараз це не дуже практикують.

«Чоловіче населення багатьох сіл воює. І коли ти питаєш у жінки, чому вона не ходила до лікаря, пропонуєш поміряти цукор чи гінекологічні моменти. Міряємо, а у неї цукор 24 – а вона каже, що їй все одно. Якщо у тому році загинув син. Ми виїжджаємо із села, а назустріч їдуть з військкомату з однією похоронкою та двома звістками про те, що чоловіки чи хлопці зникли безвістю. Тому жінки знаходяться у постійному хронічному стресовому пригніченому стані. І їм зовсім не хочеться думати про себе», – ділиться Людмила Поснєва.

І тому медикам проєкту UNFPA доводиться бути й психологами. Скрізь себе пропускати біль іншої людини, знайти потрібні слова та переконати, що треба пам’ятати про полеглих, але й не забувати про живих. А тому й жити заради тих, хто тебе оточує, берегти себе – хоча б заради них. Бо ті, хто пішов, напевно, зробили це ім’я тих, хто лишився. І тоді можна і потрібно подолати все – і навіть хворобу.