Повернення із забуття: історія чернігівського підпільника Феодосія Бєляєва

Здавалося б історія Другої світової на тлі поточної російсько-української війни вже втрачає свою актуальність, але насправді все виглядає інакше.

І це яскраво показали події, пов’язані з черговим етапом перейменувань вулиць в місті і намаганнями міської влади прибрати символіку комуністичного тоталітарного режиму з публічного простору. І тут знову проявилися, здавалося б, давно забуті прізвища комуністичних посіпак. І що найцікавіше – реально з’явились люди, які намагаються зупинити процес очищення нашої історії. Причому не тільки родичі «героїв», але й частина місцевих краєзнавців. Водночас історія Чернігова часів Другої світової війни ще достатньо не вивчена і має велику кількість «білих плям». Ба більше, досі є люди, які просто були викреслені в 1970-ті роки з історії міста стараннями комуністичної влади й істориків-любителів (разом з тим дивно співпало, що робили це ті ж самі люди, які нині люто захищають залишки совка).

І коли ми говоримо про забуті імена, хочемо згадати, перш за все, одного з керівників однієї з груп чернігівського підпілля – Феодосія Миколайовича Бєляєва. Йому пощастило (або не пощастило – з точки зору комуністів) народитись у великій дворянський родині Миколая Васильовича Бєляєва, який з 1907 року служив у Чернігівському Поземельному Банку. Родина була заможна – достатньо сказати, що їхній будинок по нинішній вулиці Шевченка радянська влада в 1919 році конфіскувала і аж до 1923 року в ньому функціонував Чернігівський російський драматичний театр імені 25 Жовтня.

Феодосій Бєляев (довоєнне фото). Джерело – Державний архів Чернігівської області.

Якимось дивом Феодосію в 1928 році вдалось вступити на фізико-математичний факультет Чернігівського інституту народної освіти. Закінчив навчальний заклад Бєляєв у 1931 році, отримавши спеціальність «викладач фізико-математичних дисциплін».

Далі була робота «по рознарядці» за спеціальністю в Харківській області, повернення в рідний Чернігів і служба в різних установах, але вже на бухгалтерських посадах. Важливо сказати, що він був безпартійним.

Німецько-радянську війну він зустрів у місті, спробував евакуюватись із родиною, але совєцькі солдати бігали від німців швидше від нього, і він вимушений був зупинитись на батьківщині дружини в Сумській області. А після того, як місцеві донесли на нього «новій владі» як на «радянську» людину, він повернувся додому.

Для того, щоб прокормити родину, Феодосій зайнявся, як зараз би сказали, «малим бізнесом» – варив мило. Пізніше, щоб прикрити свою діяльність підпільника, офіційно відкрив майстерню з виготовлення шапок. Так склалось, що навколо нього почали гуртуватись люди, які були незадоволені німецькою окупацією. Але сил та засобів щоб у відкриту протистояти ворогу у них не було, і вони займались тим, чим могли – робили невеликі диверсії на тих місцях, де працювали. А це: ТЕЦ, «Жовтневий Молот», залізниця. Лікар, який був у групі, допомагав дівчатам уникнути відправки в Німеччину, видаючи фейкові довідки про неіснуючі хвороби. Організували також канал відправки до партизан полонених, які втікали з чернігівських концтаборів. Крім того, підпільники займались розповсюдженням листівок та радянських газет, які вони отримували від підпільників із села Орлівка (нині – у Куликівській селищній громаді Чернігівського району Чернігівської області).

Навіть більше, наприкінці лютого 1942 року група Бєляєва після втечі з міста Олександра Михайленка – людини, яку обком партії спеціально залишив для організації підпілля, залишається єдиною організованою силою спротиву нацистському режиму та формально зливається із групою Івана Осіпенка, якого Феодосій знав ще до війни.

Свідоцтво, видане окупаційною владою на заняття бізнесом Ф. Бєляеву. Джерело – Державний архів Чернігівської області.

У будь якому випадку, Беляєв благополучно пережив окупацію. Його участь у війні як керівника групи підпільників була «освячена» партійними органами у вигляді підписання звіту про діяльність групи – неофіційно він став «підпільником №2» в Чернігові (першим, звісно, став Михайленко – все таки він був комуністом).

Після вигнання нацистів у Чернігові на «повний зріст» встала проблема з педагогічними кадрами – працювати в освіту брали буквально всіх, а тим більше із вчительським дипломом. Так Феодосій Миколайович із жовтня 1943 року став працювати шкільним інспектором міського відділу освіту, а також виконуючим обов’язки директора школи №1. Далі була посада викладання на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Із травня 1945 року і аж до самої пенсії колишній підпільник працював на різних посадах в «Облучкомбинате УПК ЦСУ СССР».

Вийшовши на заслужений відпочинок, Бєляєв зайнявся тим, що ми зараз назвали б краєзнавством – вирішив написати книгу споминів, яка, на його думку, стала б документальною повістю про Чернігівське підпілля. Почав жваве спілкування з колишніми підпільниками, різними державними органами. В результаті до 1967 року на світ з’явився рукопис повісті «Это было в Чернигове (по следам черниговского подполья)». Далі були намагання видати її, переписування на догоду партійних бонз, яким здавалось що їхня роль висвітлена недостатньо.

Кінець 1940-х років. На фото зліва направо: 1 ряд – Конашевич Петро Федорович, Михайленко Олександр Дмитрович, 2 ряд (стоять) – Пасічна Надія Порфирівна, Бєляев Феодосій Миколайович. Джерело - фонди Чернігівського історичного музею ім В.В. Тарновського

В результаті рукопис отримав назву «По зову партии», де здавалось би враховано все. Її навіть поставили у видавничий план на 1977 рік, що означало «одобрямс» на рівні Києва. Але на місцевому рівні почались серйозні проблеми. Михайленко, який вважав що тільки він один може презентувати Чернігівське підпілля, дійшов до самого двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова – ще одна людина, яка вважала себе куратором всього, що пов’язано з підпільно-партизанським рухом на Чернігівщині – і, в результаті, обласний комітет партії зібрав на базі історичного музею «групу товаріщей» для оцінки роботи Бєляева.

Однак її робота дуже швидко перейшла із рецензування рукопису у цькування самого автора. Склад групи був дуже цікавим крім директора Чернігівського історичного музею Олександра Філіна, туди увійшли голова Громадської ради при музеї Георгія Михайленко, голова історичної секції Товариства охорони пам’ятників історії та культури Федір Блоха (майор КДБ у відставці), член Громадської ради М. Павленко (майор у відставці). І якщо роль цих людей більш-менш зрозуміла, то роль молодої нікому невідомої бібліотекарки Людмили Студьонової в цій компанії викликає тільки масу питань (щоправда, сумнівів у її відданості «дєлу партії і правітельства» не було, та й походження з освітою – правильне з точки зору старих комуністів). Саме вони зібрали свідоцтва людей, які на їхню думку були причетні до підпілля Чернігова, тільки з однією ціллю метою – викреслити Бєляева з історії. Бруд на нього полився з усіх сторін – всі підпільники з групи Михайленка і він особисто почали стверджувати, що під час війни ВЗАГАЛІ не знали про існування Бєляева. Той же Павленко нагадав про дворянське походження Феодосія, а пані Студьонова у докладній записці «Некоторые соображения по поводу результатов поисков материалов о деятельности подпольных групп в гор. Чернигове в 1941 – 1943 годах» від 13 грудня 1976 року озвучила тезу, яка на її думку повинна бути вбивчою:

«Беляев был в дружеских отношениях с некоторыми предателями, работающими у немцев: Баран-Бутовичем, Голодом, следователем украинской полиции Середняком».

Звісно, що на той момент вона не могла знати, що Україна отримає незалежність, і роль Баран-Бутовича у збереженні культурної спадщини буде оцінюватись позитивно – з державницьких позицій.

Висновок комісії був «вбивчий» для Бєляева:

- В числе действовавших подпольных групп в г. Чернигове в период его немецко-фашистской оккупации подпольной группы под руководством Ф.Н. Беляева не существовало, а также и сам Беляев к подпольной деятельности отношения не имел.

- Беляев, как присвоивший незаслуженное участие в подполье и проявив нечестность, потерял моральное право писать книгу о Черниговском подполье.

- Считать нецелесообразным дальнейшие выступления тов. Беляева перед населением с воспоминаниями о подпольной деятельности в период оккупации г. Чернигова.

- Учитывая, что на фотоснимке (ошибочно датирован 1943 г.) с изображением руководителей подполья (Конашевич, Михайленко, Беляев) допущены искажения, следует изъять его из экспозиции Черниговского исторического музея и других экспозиций, и выставок».

Звісно, що всі ці рекомендації були враховані обласним комітетом КПРС, і на довгі роки прізвище Бєляева було викреслено з місцевої історії.

Так, у забутті Феодосій Миколайович Бєляев і прожив до кінця свого життя в 1996 році. Після його смерті дружина передала всі матеріали особистого архіву в обласний архів.

Проте в 2007 році (коли всі причетні до підпілля вже відійшли у інший світ) все та ж Студьонова видала книжку про Чернігівське підпілля, назва якої за дивним збігом обставин повторювала назву рукопису Бєляева 1967 року – «Слідами Чернігівського підпілля». Тут авторка, яка на той момент вже була відомою краєзнавицею, зробила все, щоб показати постать Бєляева з найгіршої сторони. Вона озвучила матеріали роботи музейної комісії, додавши ще вигадані нею «жарені факти». Це призвело до судового позиву від практично єдиного на той момент живого свідка подій – Герарда Кузнєцова, але це вже інша історія.

Майбутній почесний громадянин міста Герард Кузнецов (1925-2020), а на той момент рядовий підпільник. Джерело – Державний архів Чернігівської області.

Закінчуючи розповідь про достойну людину, яка в часи окупації змогла перемогти свій страх і розпочати свою маленьку війну з окупантами, дуже шкода, що після війни він потрапив у жорна комуністичної пропаганди і навіть після смерті його чесне ім’я було спаплюжено руками колишніх «співців комуністичної дійсності».

P.S. І невеличкий анонс – вже дуже скоро світ побачить рукопис роботи Бєляева від 1967 року.

Михайло Жирохов,

завідувач філії «Військово-історичний музей» Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського