Чотири роки потому: історії чернігівських родин, які відбудували своє житло

Чотири роки тому війна залишила багатьох чернігівців без даху над головою. Комусь і досі не вдалося повернутися додому, хтось продовжує відбудовуватися, а в когось на подвір’ї вже стоять відновлені оселі. Чернігівський онлайн журнал PECHERA.info розповів історії трьох родин, які не опустили руки та відбудували свої домівки.

«Я дуже прив'язана до цієї землі»

Батьки чернігівки Алли Рудих звели будинок у мікрорайоні Бобровиця в 1983 році. Тут пройшло дитинство жінки, а згодом — і її дітей. До повномасштабного вторгнення в будинку проживали подружжя Алли та Михайла Рудих, їхня донька Марія, сини Давид та Дмитро, а також мама жінки.

Родина Рудих

Тут росли діти, ми з ними проводили час в будинку, – ділиться спогадами чернігівка. – На вулиці завжди влітку стояв басейн, вони купалися там. Згадується, як наша кішка народжувала посеред хати, і діти брали в руки кошенят. Як вони тут танцювали, тому що всі займаються танцями, як робили всі свої перевороти, казали: «Мамо, мамо, подивись!» Новий будинок гарний, але спогади про той будинок ще живуть.

Підвал, у якому ховалася сім'я Рудих

Повномасштабне вторгнення родина зустріла вдома. Спочатку ховалися у підвалі, потім поїхали в бомбосховище. За кілька днів, 15 березня близько 18:30, росіяни зруйнували будинок сім’ї Рудих.

Зруйнований будинок, березень 2022 рік (фото з особистого архіву сім'ї Рудих)

Напевно, з літака була скинута бомба. Вона потрапила до нас в кухню, і все одразу загорілося. Вибухова хвиля була дуже велика, зруйнувала поруч будинки. Загинув наш сусід, – згадує Алла.

Згодом родина виїхала та оселилася в селі біля Вінниці, а вже в липні повернулася в Чернігів. Звісно, побачені руїни на місці дому викликали шок. Втім, жінка говорить, що водночас відчула полегшення, адже була впевнена, що нічого гіршого статися вже не може.

Зі старого будинку вціліли лише ті речі, які родина брала з собою у сховище. Син Алли й досі береже ковдру, з якою пережив бойові дії. Найбільше жінка шкодує за дитячими фото, які не вдалося врятувати.

З будинку нічого не вціліло. Поруч стояв сарай, його також повністю завалило. Залишилось тільки два велосипеди, вони були майже поламані. Вигрібали якісь тарілки, ложки, але це все повикидали. Ще залишилася обгоріла грамота сина. Мій син вирощував квіти на підвіконні. Коли сказали, що будинку немає, він говорить: «В мене ж там квіточки залишилися. Може, вони вижили?» Напевно, це був найщемливіший момент.

Тільки-но повернулися, одразу почали розбирати завали. Сім’я Рудих трудилася з ранку до ночі. Допомагали хлопець доньки та його батько. Родина звернулася по допомогу до ГО «Об’єднання добровольців «Бо Можемо», але в першу чергу покладалися на себе. Тож поки команда волонтерів приїхала, сім’я Рудих вже встигла розчистити будинок. «Бо Можемо» допомогли повалити стіни та розібрати решту завалів. Алла зауважує, якби не дощ, то все зробили би за 2 дні.

Десь тиждень ми розбирали будинок, – розповідає чернігівка. – Чоловік каже, що ми самі б не розібрали. Я думаю, що розібрали б. Не за тиждень, але за два, три, чотири впоралися б. Можливо, це й підкупило волонтерів, що ми не чекали допомоги.

Про команду волонтерів Алла говорить:

Найбільше мені запам'яталися дівчата, які приїхали вдвох на крутому джипі. Вони стали й одразу: «Що треба робити?» Вони годин 2-3 впахували, а потім їм треба було їхати. Тобто допомагали зовсім незнайомі люди.

Сім’я спочатку мешкала у сусідів, а потім дитячий тренер запропонував пожити у квартирі. Коли волонтери розчистили будинок, Алла продовжила розгрібати сміття навколо нього. Чоловік — на роботі, діти — на навчанні або на танцях, тож жінка прибирала власними силами.

Спочатку вирішили відбудувати під житло літню кухню. В середині серпня її повністю розібрали, а в кінці місяця заклали цоколь. Вже взимку сім’я Рудих зустріла в невеликому, але своєму будинку Новий рік, а влітку 2023-го остаточно заселилися в нього.

Відбудовувати основний будинок розпочали 25 лютого 2024 року. І вже через півтора року родина мешкала в ньому.

З роботи сюди, тут щось робиш, а потім — на роботу. Нон стоп, зовсім не було відпочинку. Озираючись, я розумію, що за ці два роки не пам'ятаю своїх дітей. Тобто дивишся на фото, які вони були у 2022 році, і дивишся зараз, а між цими періодами — прірва, – ділиться жінка.

Подружжя власноруч зводило свій будинок. З відбудовою допомагали ГО «Бо Можемо», БФ «Дах Чернігів», БФ «Рокада», БФ «Єдність Чернігова», Міжнародна організація «ZOA» тощо. Міська рада виплатила 40 тисяч, надала 20 кубів газоблоку, два куби дерева, 100 цеглин та профнастил. За словами Алли, найбільше сил пішло на дах. Вона розповідає:

Це фізично важка робота: закинути балки нагору, натягувати стропила і так далі. Для мене це величезний шмат роботи. Але не можна знецінювати й інші частини. Наприклад, коли нам допомагали заливати підлогу, все мішали вручну лопатами, а це теж важко фізично.

Оскільки земля була не приватизована, отримати компенсацію від держави не вдалося. Щодо взаємодії з комунальними службами Алла говорить:

З «Чернігівводоканалом» швидко вирішили, бо ми встигли потрапити в такий період, коли ще допомагали людям, в яких зруйноване житло. Світло теж швидко зробили. Моя сусідка трішки не встигла потрапити в період, коли допомагали погорільцям, тому їй було важко з цим. З газом нам було дуже важко: навіть якщо ти платиш гроші, це катастрофічно довго.

На питання «Що мотивувало не здаватися?» Алла відповідає: «Я дуже прив'язана до цієї землі». Навіть, коли замість оселі була руїна, жінка часто сиділа на сходах з кавою та відчуттям, що вона вдома.

Людям, які досі не наважилися на відбудову, Алла говорить:

Є великий страх того, що все повториться. Але якщо хочеш відбудуватися – вставай та щось роби! Якщо ти не хочеш, ніхто за вуха тягнути не буде, бо більше нікому це не треба. А якщо не виходить, звертайся до психолога.

«Зірвані нігті, мозолі, рани – все було»

В іншій частині мікрорайону Бобровиця стояв великий двоповерховий будинок сім’ї Локтєвих. Його звів та залишив доньці тато чернігівки Софії. Жінка провела в будинку все дитинство та проживала в ньому найщасливіші миті подружнього життя. До повномасштабного вторгнення в оселі проживали Софія та Ігор Локтєві, донька Ніка та мама жінки.

Сім'я Локтєвих

В цей дім я принесла свою доньку, вона тут росла, – ділиться чернігівка.

Незадовго до повномасштабного вторгнення родина зробила хороший ремонт, придбала сучасну техніку та будувала плани на майбутнє. Але 13 березня російська армія все знищила.

До 10 березня Локтєві перебували вдома, а потім поїхали в іншу частину Чернігова до родичів Ігоря. Софія розповідає:

13 березня в будинок потрапило близько чотирьох снарядів. Він згорів повністю до тла. Будинок був дерев'яний, але від нього не залишилось навіть попелу. Мені про це сусідка повідомила.

Наступного дня Софія з донькою виїхали в Угорщину. Вони повернулися додому 28 травня та оселилися в орендованій квартирі.

Коли побачила згарище, був відчай. В тебе немає нічого: ні ложки, ні подушки. Ти просто залишився на узбіччі життя, у тебе все забрали. Ще коли були в Угорщині, ми бачили фотографії. Вже тоді ми розуміли, що будемо відбудовувати, чого б це нам не коштувало.

Вже у червні подружжя почало розбирати завали. Втім, розібравши за день квадратний метр, Локтєви зрозуміли, що на це піде багато часу. Колеги Софії порадили звернутися до волонтерів, які допомагають розбирати завали. Так сім’я натрапила на ГО «Бо Можемо». Софія згадує:

Я знайшла Андрія Галюгу, зателефонувала. Він каже: «Давай зустрінемось. Мені потрібно приїхати, подивитись на об’єм». Будинок у нас був великий. Він під’їхав, подивився, каже: «Давай починати».

Спочатку толоки відвідувало 3-4 людини, але поступово волонтерів ставало більше. Одного разу на локації зібралося 30 людей. Загалом комунальники вивезли понад 20 КамАЗів будівельного сміття. Ігор згадує:

Якось у п’ятницю «АТП-2528» вивезли 7 КамАЗів сміття, залишилася маленька купа. Вже був кінець дня, вони кажуть: «Приїдемо у понеділок далі вивозити, заберемо і вашу купу». А в суботу до нас корюківці заїхали, дуже багато людей було. В понеділок комунальники приїхали по маленьку купу, а ми 8 КамАЗів виклали. Вони цілий день вивозили.

Коли розбирали завали, подекуди траплявся ледь вцілілий посуд. Найкраще пережила пожежу чашка Ніки. Дівчинка говорить:

Вціліла чашка

Це моя чашка. Мені її хрещена подарувала.

На початку серпня Андрій Галюга повідомив, що волонтери вирішили допомогти побудувати дім. А наприкінці місяця на подвір’я вже завозили матеріали. Перше, що зробили – залили армопояс.

Локтєви заїхали в свій дім через півтора року, навесні 2024-го. Впродовж всього шляху родину завжди підтримували незнайомі люди, благодійники, зокрема ГО «Бо Можемо», БФ «Дах Чернігів», «Аніка». Як і попередній родині, міська рада виплатила Локтєвим 40 тис. грн та надала 26 кубів піноблока.

Ігор зазначає, що найбільше часу при відбудові забрав дах. Він говорить:

Тягнулося, тому ще все робили вечорами, і в таку погоду, як зараз. Тобто з 18-ї до 23-ї, коли на вулиці -14-16˚С, дощ, сніг, ми крили дах.

Однією з проблем при відбудові були відключення електроенергії. Втім, вийти з ситуації допомогли генератори, якими поділилися волонтери. Значна частина робіт виснажувала фізично. Софія ділиться:

Носили бетон, носили каміння, носили пісок, інколи навіть до нудоти. Зірвані нігті, мозолі, рани – все було. Чоловік будівельник, дуже багато робіт виконали самостійно. Ми з чоловіком вклали в кухні ламінат. До 8-ї ранку працювали, бо вже хотілося переїхати додому. Шпалери клеїли гуртом, нам дуже родичі допомогли.

Якщо в КП «АТП-2528» з розумінням поставилися до ситуації та безкоштовно вивезли сміття, а АТ «Чернігівобленерго» відновило родині світло, то з іншими комунальними службами виникли проблеми.

“Водоканал” відмовляється нам ставити лічильник за минулим проєктом, – розповідає чернігівець. – Вони вимагають, щоб ми зробили нові технічні умови, проєкт. Виставили нам рахунок в межах 60 тисяч. А газовики просто гроші збивають.

Софія доповнює:

“Водоканал” не йде на контакт, хоча я була особисто в начальника технічної служби. В нас вода виходить із підвалу. Я просила поставити лічильник в підвал, де він у мене й був. Але вони відмовили, кажуть: робіть новий технічний проєкт, копайте шахту, облаштовуйте.

Попри всі труднощі, родині вдалося відбудуватися та повернутися додому. Відсутність ламінату на підлозі, кухні, шпалер не зіпсували враження від переїзду в рідні стіни. Навіть кішка Мася всю ніч з цікавістю обнюхувала нове місце. «Єдине, що було облаштовано – це ванна кімната», – зазначає Софія.

Родина задоволена результатом відбудови. Чернігівка зізнається, що їй як людині, яка виросла у приватному будинку, було важко жити у квартирі. Людям, які ще не завершили відбудову, Софія коротко говорить: «Все вийде!»

«Ми ще молоді, нам на двох лише 140 років»

Тамара Василівна та Олександр Петрович Ходаки 30 років проживали у своєму двоповерховому будинку в Трисвятській Слободі. Чоловік власноруч спроєктував та збудував великий дім. До будинку прилягав гараж, на якому облаштували великий балкон. Також на території стояв сарай з господарством.

Сім'я Ходаків

Родина Ходаків втратила будинок 13 березня 2022 року. Пані Тамара згадує:

Ми жили вже у підвалі, бо сусіду прилетів снаряд. У нас вікна повилітали, двері погнуло. 13 березня о 18:15 прилетіло в сусідній город, і будинок увесь здригнувся. Ми злякалися, що в підвалі нас завалить, і вискочили. Прийшли сусіди перевірити, чи живі. Коли ми їх проводжали, почався обстріл. Ми на дорозі попадали, довго лежали під обстрілом, дивом залишились живі. В цей час загорівся наш будинок.

Подружжя переночувало в сусідів, а потім поїхали у Чернігів до сестри пана Олександра. Вже тоді небайдужі люди почали допомагати родині Ходаків.

У квітні знайомий, який мешкає у Ризі, запропонував пенсіонерам допомогу – чоловік домовився про автівку для подружжя.

В цей момент якраз скасували податок на ввезення машини. Сусід довіз нас до Львова, волонтери – до Варшави. Там шість здоровенних ангарів було — приблизно як “Епіцентр”, і у кожному — наші люди. 18 квітня ми приїхали в Ригу, – згадує Олександр Петрович.

Родину тепло зустріли за кордоном, але 22 травня Ходаки повернулися додому. «Бо треба ж город садити», – говорить жінка.

Пан Олександр зізнається, що спочатку навіть не знав, за що братися. Спочатку розчистили стежку для трактора, щоб посадити город. Сусід надав будівельний вагончик, в якому до холодів мешкало подружжя, та допоміг зв’язатися з волонтерами ГО «Бо Можемо».

До вересня тривали розбори завалів. Толоки проходили у вихідні дні. Чоловіки, жінки, діти – на допомогу пенсіонерам прийшло багато людей. Пан Олександр зауважує: «Без допомоги ми б досі ту цеглу тягали».

Під час розбору завалів знайшлося кілька вцілілих речей, які пані Тамара досі зберігає. Жінка говорить:

Китайський сервіз гарний був, залишилася чашка, але від пожежі малюнок почорнів. Також вціліли слоник і конячка. Я люблю різні статуетки, і колись із Криму привезла сім'ю: слон, слониха і п’ятеро слоненят. Вцілів тільки слоник. А конячок мені сестра подарувала, їх троє було. Ще Біблія збереглася і фото, які в ній лежали.

Родина Ходаків розпочала відбудову у жовтні. Олександр Петрович жартував: «Ми ще молоді, нам на двох лише 140 років». Частину робіт чоловік виконував сам, але й від допомоги не відмовлявся, адже здоров’я вже не те.

Знайомі мулярі втрьох за тиждень фронтони вигнали, стіни позакладали, – розповідає пан Олександр. – Де виступали сходи, ми з Тамарою самі виклали фундамент, зробили рівну стіну. Вони вигнали простінок із вікном, веранду відновили, бо до рівня вікон не було нічого. Сусід дав бетономішалку, моя задача була забезпечити піском і цементом. Вони неділю попрацювали, а потім їх мобілізували.

Сім’я Ходаків витратила на відбудову 3 роки. Подружжя зізнається, що найважчим було почати. Окрім друзів, родині допомогли з відбудовою БФ «Дах Чернігів», ГО «Бо Можемо», міжнародні організації, зокрема, данська «DRC» та нідерландська «ZOA» тощо. Водночас сільська рада завжди зводила родину з благодійниками. Не обійшлося без допомоги незнайомців, які задонатили сім’ї на відбудову понад 25 тис. грн.

Літом 2022 приїхали сусіди і занесли нам пакунки з допомогою, – ділиться пані Тамара. – Єгор, мабуть, у другий клас ходив. Він сидить біля мами, щось тримає у кулачку і каже: «А можна я Тамарі Василівні дам оце?» А в кулачку — згорнуті 100 грн. Саша (мама Єгора. – Прим.) каже: «Це ж твоє рішення». І він дає мені ці 100 грн. Я кажу, що не треба, собі щось купиш, а він: «Візьміть!» Довелося брати.

За словами пана Олександра, найбільше сил пішло на стіни. Чоловік пояснює:

Ззовні стіни покладені так: глиняна цегла, потім пів цегли повітряного прошарку, пів цегли силікатної. Від пожежі і вибуху воно потріскалось, розгулялося. Для стін, які збереглися, і які відновлював, я робив полістиролбетон. Пінопластові кульки змішував з цементом, додавав повітря, утримуючу добавку і трішки води. Пробивав дірки в стінах і заливав, щоб скріпити їх між собою і разом утеплити. А потім ще всі стіни обклеював пінопластом.

Раніше споживачів у Трисвятській Слободі обслуговував «Чернігівводоканал». Як і попередній родині, підприємство не пішло на зустріч Ходакам. Проблема та сама – не могли встановити лічильник за старим проєктом. Втім, з водою вдалося розібратися, як і зі світлом. А від газу родина відмовилася, бо відповідне підприємство вимагає доволі велику суму.

Подружжя повернулося в рідний дім восени 2023 року. Ще навіть підлогу не зробили, але дуже вже хотілося додому. Тож занесли ліжка з вагончика і зустріли 2024 рік у своєму будинку. Про відбудовану оселю Тамара Василівна говорить: «Хатинка маленька, але вона нам подобається».

Влітку пан Олександр власноруч відбудував гараж. Люди подарували родині меблі, техніку, посуд тощо. Наразі першочергові плани – поставити паркан і доробити веранду. Та як би добре не йшла відбудова, страх втратити житло залишається.

Особливо тривожно у дні, коли літає над головами. Хлопці десь збили, а він (БпЛА. – Прим.) над нашою хатою пролетів. Ми у дворі якраз були, думали, що тут і впаде. Було дуже лячно, – ділиться пані Тамара.

Попри втому, страх і пам’ять про пережите ці родини не опустили руки. Вони відбудували свої домівки й повернулися в рідні стіни. Ці люди створюють затишок, відзначають свята, садять город, танцюють, посміхаються та просто продовжують жити, хоча війна ще триває. І надихають інших своїм прикладом.

Валентина Гавриленко
Фото: Валентин Бобир