Олександр Ларченко: В українцях якось дивно переплітаються якості небесні і найгидючиші

Олександр Ларченко тричі «ходив» у місцеву політику, працював у комсомолі, райдержадміністрації, очолював Чернігівську райраду. На честь себе і родини назвав не лише власний сад, але й цілу місцину, де нині живе. Він продає яблука на трасі, ганяє білорусів, що смітять, і мріє на мотоциклі дістатися до краю Європи. Ми поспілкувалися з героєм цього інтерв’ю місяць тому.

Працював на землі, а мріяв про небо

– У соцмережах Ви час від часу оголошуєте жартівливі конкурси із серйозними призами. Це благодійність, розваги чи реклама?

– Це почалося, коли мені потрібно було вигадати позивний для занять парапланеризмом. Тоді оголосив у фейсбуку конкурс-опитування на найкращий варіант. Сподобалося. До того ж свого часу консультанти мені підказали, що просування сторінки може бути корисно для моєї політичної діяльності.

– Парапланеризм – не дуже поширене хобі…

– Перший політ у мене був у 2008 році. Абсолютно випадково. Зачепило. І лише минулого року оголосив, що я перестаю.

– Теж випадково?

– Обдумано. Я вже рідко літав, це стає небезпечно. В принципі, те, що я хотів, які цілі стояли, – я досяг. Навчився літати з парамотором за спиною, у термічних потоках, динамічних потоках, набирати висоту під хмарку, відлітати на 30 км від місця старту…

Усе моє дитинство в батька були друзі з льотного училища. Іншої теми вдома не було. Незважаючи на те, що батько – агроном і я – агроном. У дитинстві я розумівся на всіх типах літаків – цивільних, військових, пасажирських...

– Працювали на землі, а мріяли про небо?

– На жаль, мене не взяли в Льотне училище. Хоча, може, і не на жаль. Бо якраз моє покоління (а школу я закінчив 1982 року) так і не стало льотчиками. Союз розвалився, літаки перестали літати, хто навчився і став пілотом, – їх або викинули, або відправили служити куди-інде. Серед моїх друзів багато тих, хто знайшов себе в іншому житті. До речі, як вирощувати лохину, я консультуюся з колишнім чернігівським льотчиком, який добре знається на цьому.

– У Вас в соцмережах – фото з пейнтболу, мотоцикли… Це бажання спробувати щось «адреналінове»?

– Пейнтбол мені було цікаво спробувати. Коли набирав команду, так і звернувся: хто хоче спробувати. Відгукнулися новачки. Було класно, люди були щасливі. Потім другий раз, третій… А потім або досить, або тебе чіпляє, і ти переходиш у наступну лігу, купуєш власну зброю. У мене до цього не дійшло, але потеплішає – зберемося ще.

Мотоцикли – це тема, на яку я переходжу з парапланеризму. Але є питання ресурсів. Хочу купити путній мотоцикл, щоб можна було поїхати по Європі. Було би класно побути на двох крайніх, західному та північному, мисах Європи – Рока в Португалії і Нордкап у Норвегії. Це мрія, яку не обов’язково досягати. Як кажуть: головне для самурая – не ціль, а шлях (сміється).

– За кермом автівки хіба не комфортніше?

– Так я вже пів Європи об’їздив. А це – інше відчуття. Моя агрономічна молодість пройшла на мотоциклі – коли ти відчуваєш запах, вітер…

Поляки – це другі ми

– Пів Європи – це по роботі чи у подорожах?

– Я застав часи, коли їздили в Польщу торгувати. Потім працював у спільному українсько-польському підприємстві, потім багато подорожували з родиною. Коли лише після обіду доньки починають бронювати готель на ніч – той самий екстрим з’являється.

У Польщі дуже люблю бувати. За час роботи там багато чого зрозумів, трохи заговорив. У мене давня особиста дружба з колегами з Пйотркува-Трибунальського. Хотів, аби вона переросла у дружбу районами, тож крайній раз їздили туди з головами сільрад з питань самоврядування. Одна справа сто разів розповідати, інша – люди побачили на власні очі. Одна сільська голова мобілку у вікно висунула і робила суцільну зйомку: поле, дороги, село, місто. Не можна було відірвати.

Поляки – це другі ми з невеликими відмінностями.

– Успішніші ми?

– Поляки, як вони кажуть, «пискують». По-нашому – відкривають рот, качають права. Не сидять, не терплять, не гнобляться. Свого часу не терпіли – і успішно вискочили з Російської імперії і відбилися. Ми не відбилися, а вони змогли.

– Через карантинні обмеження Вам не вистачає подорожей?

– Доньки виросли, і якось… У мене тепер подорожі до дітей. Доньки живуть за кордоном – одна вчиться на юриста, інша викладає музику.

– Пишаєтеся?

– По-тихому пишаюся. Скажеш ста людям – три оцінять, сімдесят позаздрять, а решта запитають, звідки гроші…

– Звідки гроші?

– Кредит, як майже в усіх, хто навчається за кордоном. Насправді, гроші тут двадцять п’яте питання. Це питання цілеспрямованості, перфекціонізму й інтелекту. І тут саме час похвалити свою дружину – доньки вдалися в неї.

Кажуть, у родині все правильно, коли люди дивляться не одне на одного, а в одному напрямку. Ми вже 37-й рік в одному напрямку дивимосяІ доповнюємо одне одного. Я бачу стратегію, умію зробити ривок, але не вмію потім довго за собою «підмітати». А дружина дуже довго уміє тягнути лямку.

– Коронавірус обмежив можливості їздити до доньок?

– Одна з них приїхала і, завдяки коронавірусу, замість двох місяців жила з нами пів року. Тобто був великий плюс у цьому плані.

Ми, насправді, живемо в такому світі… У мене є однокурсник, який пам’ятає, як їм у Корюківський район електрику провели. Це моє покоління, а тут я розмірковую, куди і коли полетіти.

– А Ви яку віхову подію пам’ятаєте?

– Я нічому особливо не дивуюся. Хіба людям. Як у позитивному, так і негативному сенсі. Є люди – просто боги, а є… не можна таке слово казати. Ось нещодавно турецька фура впала з мосту біля Шестовиці. І люди ходили туди і тягнули ящиками лимони: «Чого добру пропадать?». Воно твоє? Там людина загинула, як так можна?!

В українцях якось дивно переплітаються якості небесні і найгидючиші. І ці якості тримають нас і не дають зробити країну. Ніхто нам інший не винен.

 Земля ще нікого не зробила багатим

– Ваш Сад Ларченка з чого починався?

– У мені постійно щось усередині кортіло: неправильно живу. І я знаю, звідки ця «кортячка». Коли я з дідом-бабою пас корів, то баба казала: оце наше поле, а оце бугорок – тут була наша хата. Під час колективізації родину майже знищили – розорили, переселили. Мабуть, моєму прапрапрадіду кортіло, коли він за столипінської реформи вийшов із громади й оселився на хуторі, аби обробляти власну землю. І мені це перейшло. І коли з’явилася можливість створити своє родинне гніздо – я його створив. Оце мамин пай, ото – батьків, а оце – моєї родини. Все в одному місці. Не куплена, а безкоштовно приватизована.

– Іменна назва – не надто нескромно?

– Я не збирався ховатися за назвою «Світанок» чи «Зірка». Іншої думки не було: це буде сад і він буде Ларченка.

Ідея виникла у 2000 році – я передплачував журнал «Бізнес», і там була рубрика «Бізнес під ключ». Прочитав: пільги від держави, компенсація вартості саджанців. Але і певний перелік вимог: відповідний диплом, досвід роботи, земля. Я якраз ідеально підходив. Залишалося вплинути на розпайовку, щоб родина отримала в одному місці паї. Це було нескладно, бо тут – найдальша від села і не дуже родюча земля, яка ніколи не бачила гною.

– Що тут сьогодні?

– Близько восьми тисяч дерев. Багато сортів яблуні, польова суниця і смородина. І ще колекція, штук двісті, усякого, від лохини і закінчуючи гуаябою (сміється). Гуаяба – це вигадана назва. Я де їжджу і помічаю цікаві рослини, які хотів би, щоб у мене були, – роблю позначку, і коли триває сезон посадок – поїхав і накопав. Учора зробив об’їзд кілометрів сто. Висадив уздовж огорожі рожеву акацію – вона шикарно цвіте два рази на рік; і ще дві рослини, назв яких не знаю.

– Це успішний бізнес, який приносить прибуток?

– Якийсь прибуток дає, але не той, на який можна жити так, як я живу. Як каже мій батько, земля ще нікого не зробила багатим, а тільки горбатим.

– Чому? А зерно, соняшник…

– То інше. Не фермерство, а жорстка експлуатація земельних ресурсів. Воно теж треба, бо цивілізація хоче їсти, їсти дешеву їжу, і щоб на всіх вистачило. Звісно, коли власник сидить у Європі, а тут компанія, що обробляє 70 тисяч га, – то горбатим він не стане, але одного разу в нього спитають, звідки гроші на землю. До цього дійде – усі «чорні торби» повитрушують.

У нас багато рекомендацій, як реформувати країну, але 90 % проблем можна зняти, прибравши два фактори. Перший – монополізм. Зараз усе повністю йде монопольно, включно із супермаркетами, які торгують усім суттєвим. Це не важко. США це проходили, коли законодавчо подрібнили всі монополії, щоб підприємства конкурували і не держали за горло народ.

Другий – «чорна каса». Вона губить усе, починаючи з політики. Вибори за нал, підкуп виборців – теж не на карточки. Закрити чорний нал – партій стане дві-три замість кількох сотень.

Прибрати це – 90 % проблем відпаде. Десять залишиться на менталітет, який ніяк не змінити.

– Тобто мільйонером на фермерстві не стати?

– Як у тому анекдоті про те, як став мільйонером. Спочатку купив яблуко за долар, помив і продав за два. Купив два – помив і продав за чотири. І так 30 років. А потім померла бабуся – і відписала мільйон.

Якщо людей 70 років учили красти, так легко не відучити

– Ви згадали про допомогу від держави на початку бізнесу. Наскільки вона була суттєвою?

– У ті часи я цю землю відвів за два-три місяці. В державі тоді була така політика: працюйте, збагачуйтеся, якщо зможете. Були пільги, субсидії, компенсацію на саджанці. Я електрику за два тижні підключив. Мабуть, усі чули, яка це зараз проблема, скільки коштує і як тримає країну за горло.

– Ви розповідаєте про умови, яким сучасні підприємці позаздрять. На якому етапі все звернуло не туди?

– Це був 2003–2008 роки. Потім економічна криза, але до 2010-го ще трималося. А коли Янукович став президентом – тоді почалася глобальна корупція і глобальна монополізація всього. Все повинно було бігти в одну широку річку «сім’ї».

І я в той час сказав: «Діти, якщо поїдете за кордон, то там і залишайтеся». Важке було рішення, бо родове гніздо робиться для того, щоб уся родина тут жила. І треба принаймні три покоління. Я тут уже 20 років, уже одне покоління, але паркана ще немає. Треба ще 40 років.

– Хто працює в саду?

– Сім’я. Найманих працівників майже немає. Сад – це не картопля, яку треба полоти, обгортати. Пік потреби у робочих руках – на збиранні врожаю. Зазвичай тоді працюють люди, які живуть навколо, або з Чернігова.

– Як сусіди сприймають: як можливість заробітку чи чекають, коли яблука достигнуть і можна буде взяти собі трохи? Не доводилося сіллю стріляти?

– Крадіжки – то не про моїх сусідів. До крадіжок я ставлюся погано, але з розумінням. Якщо людей 70 років учили красти, так легко не відучити. Одного разу я їду – стоїть дядько і вантажить у мікроавтобус мішки з яблуками. Питаю: «А що це ви робите?» Відповідає: «А тобі жалко?» Я був вибішений. Він ще думає, що це колгосп. Людина взагалі не розуміє, що таке приватна власність. Це як ті, що тягали з місця ДТП, у якому загинула людина, лимони… Я його побив. Не каюся. В Америці – застрелили б.

– А якби він Вас побив?

– Мене тоді шестеро не могли побити. Я був заведений. Це була бойова машина… Класно про себе сказав (сміється).

Один раз білоруси насвинячили: зупинилися, поїли, зібрали сміття і понесли через трасу мені в сад. Заставив забрати. Від’їхали 300 метрів – понесли в лісополосу. Побачили, що я помітив, почали тікати. Я їх наздогнав, притиснув, ледве у кювет не зіпхнув. Звідти вийшло троє. Чорнорота тітка кричала, що буде викликати поліцію. Я відповів, що як викличу екологію, то вона прибиратиме до самого Гомелю. Вони вдома молодці – а тут свинота.

Дружина потім каже:«Їх же троє, могли тебе відметелити». Кажу: «Не могли». У такі моменти це неможливо.

– У Вас якась битка для таких випадків хоча би є?

– Я нормально озброєний. Живу посеред поля – у мене є чим зустріти в разі чого.

– Урожай продаєте через супермаркети чи віддаєте на переробку?
– Боже збав. Траса забирає все. А якщо на переробку – не варто цим і займатися. Все, що виростив, потрібно продати в сирому вигляді.

– Ви кажете, що сад – не той бізнес, який приносить достатньо грошей. Де береться решта?

– Я працював головою райради. Там зовсім непогана зарплата. І у дружини є фірма, яка займається землевпорядними роботами, експертною оцінкою і земельними торгами. Фірма була раніше, ніж сад, і дає стабільний дохід.

– Тобто «Сад Ларченка» – це невитратне хобі?

– Хобі, яке має окупатися. Але так буває не завжди.

У комсомол я пішов за кар’єрою

– Час від часу «ходите у владу». Це також хобі, яке має окупатися?

– Колись у комсомолі мене гарно вчили на державного управлінця. Сьогодні всі ржуть з комсомолу, але і через 30 років у питанні роботи з молоддю планка і наполовину не досягнута. Я не про ідеологічну обробку, яка була тоді (я такий «ідеологічно оброблений», що у шапці-мазепинці ходжу).

– Це 1990–1991 рік. Уже було помітно, куди все котиться. Рух уже пару років діяв… Навіщо Вам був комсомол?

– Не було помітно. Коли в 91-му році розпався Союз, усі «колєбалісь з лінієй партії». Тоді було два голосування: одне за збереження Союзу, і всі поголовно проголосували, а інше – за вільну Україну. І всі поголовно проголосували. От чому я ненавиджу і чути не хочу про жодні дурні й тупі референдуми, про які зараз говорять.

Секретарем комсомолу, до речі, наймолодшим в області, я працював недовго – півтора роки. А потім розвалив його (сміється).

Я реально прийшов туди за кар’єрою. Тоді так ростили кадри, і шляху іншого я не знав. У якийсь період, через три-п’ять-сім років, мав стати головою колгоспу. Далі – кар’єра державного управлінця… Але в 1993-му ми, управлінці, з усією своєю підготовкою, поїхали на Гомель з горілкою торгувати. Це дуже стимулювало. Коли ззаду на п’ятки наступає голод – будеш літати. А коли знаєш, що тобі буде субсидія, будеш соплі жувати.

– А наступний похід у владу навіщо був?

– З комсомолу я плавно перетік в управління сільського господарства, де три з гаком роки працював головним агрономом району. Нас вчили для одного а жити довелося в іншій системі. Хто був голоднішим і швидше адаптувався до бізнес-процесів, той нормально рухався. І коли я на посаді «смоктав лапу» за 22 долари на місяць, багато хто поїхав на мерседесах. Я побачив, що щось роблю не так, і почав шукати себе в бізнесі. На це пішло років п’ять. Потім – фірма разом із дружиною і сад…

У 2005 році напросився на посаду першого заступника голови райдержадміністрації. Попрацював три роки, але революція пішла не туди, і мене мєрзко виперли.

– Робота у владі допомагала бізнесу?

– Ніхто не повірить, але заважала. Вже коли я працював на посаді голови Чернігівської райради – фірмі «Аксіома» було заборонено працювати в районі. І дружина мене за це чихвостила у хвіст і гриву. Вони багато виконували робіт з експертної оцінки в районі. А тут я сказав – із жодною держустановою в районі не працюєте.

І антикорупційна спілка, яка нас перевіряла, і почала якраз із бізнесів, які дотичні до мене та заступника, виявила: до мого призначення «Аксіома» виконала 40 робіт, а після – вісім. Цитую: «з чого можна зробити висновок, що жодних корупційних впливів не здійснюється».

Малий бізнес – це велосипед. Поки крутиш педалі – їде, перестав крутити – впав. У фінансовому плані було упущено дуже багато.

– Були ще партійні рухи. «Наша Україна», РПЛ, зараз – «ЄС». Це як пейнтбол? Спробувати?

– Українські партії народжуються і вмирають, а українці жили і живуть. На сьогодні перебувати в партії «Наша Україна» було би глупо.

Коли я каменюччям покидався на Майдані – я повернувся бєшено радикалізованим. Як Сашко Білий, який прокурора за галстук тягав. Жінка тоді казала – це перша партія, яка тобі дуже підходить. У Радикальній партії я був три роки і анітрохи не шкодую про це. Я зустрів хороших людей. Про Ляшка жодного поганого слова не скажу. За поцілунки з коровою можу покритикувати, але то таке. Утім в якийсь момент у мене склалося враження, що РПЛ не дуже хочу приходити у владу.

– А Вам хотілося?

– Справа в тому, що хто не хоче приходити до влади – не бере на себе відповідальність перед людьми, які за них голосують.

Мені іноді дорікають, але РПЛ і «ЄС» – проукраїнські партії. Тобто я з одного батальйону артилерійського полку перейшов у інший – танковий. Де броня і гусениці. І де, умовно кажучи, до Кремля можна дійти швидше і потужніше.

Судячи з того, як люди плюють на карантин, – вони ще не наїлися лайна

– Більш ніж річний карантин відбився на всіх галузях. Як би Ви оцінили роботу МОЗу, міської влади і реакцію суспільства?

– Усіх по-різному. Сьогоднішня влада є політичними опонентами для мене, але я скажу без упередженості: зараз – ера дилетантів. Уся сьогоднішня верховна влада – нестусні дилетанти. Вони апріорі не могли, не можуть і не зможуть вчинити так, як мали би.

Я думаю, що імунітету ми досягнемо не вакцинацією, а тим, що всі поголовно перехворіють. Інакше – на сьогодні мало би бути десять мільйонів вакцинованих. Їх немає і близько.

Я можу так різко говорити, бо я бачу роботу місцевої влади. Якщо там – дилетанти, то тут – профі. Сільрада, районна рада, районна лікарня, РДА. Тут люди, яким суттєвих претензій висувати не можна. Райлікарня мене витягнула з того світу – у мене була двостороння ковідна пневмонія і я десять днів був під киснем. Устигли зробити кроки на місцевому рівні. А зверху – хоча би дали лікарям ті виплати, які обіцяли.

А от суспільство не здивувало. Приблизно однакове ставлення до тих, хто сміття кидає вздовж дороги, і до тих, хто так недбало ставиться до свого здоров’я. Як би так м’яко сказати… Суспільство ще не наїлося лайна.

Коли люди вмирають, а вони тупають ногами, що дітей перевели на дистанційну освіту, – я цього не розумію. Коли суспільство не може заткнутися і три тижні тупо посидіти вдома, а не лазити по ресторанах – не розумію.

Ми грали у «Мозгобойню». Прекрасна команда «Політ нормальний», чудові молоді люди, я найстарший. Але зараз я принципово не ходжу. І в лазню з друзями. Хочу? Звичайно! Але треба мати відповідальність перед суспільством Дав мені Бог вижити після COVID – це ж не для того, щоб я взяв і комусь його потім подарував.

– Ви живете на межі Чернігова і Халявина. Ви міський житель чи сільський?

– Колись це була Халявинська сільрада, зараз – Новобілоуська ОТГ. Але у своїй нескромності вирішив піти ще далі та майже п’ять років поклав у боротьбі з чиновниками, щоб не лише фермерське господарство мало назву «Сад Ларченка». Тепер це – урочище Сад Ларченка.

Після війни у Чернігові жило 30 тисяч, тобто решта 250 тисяч – у кращому разі друге покоління як перестало бути сільськими жителями. Я не розумію, що таке ЖЕК. Я знаю, що паркан ти маєш ремонтувати і фарбувати сам. Я не розумію очікування від когось. У селі, якщо в тебе дах тече, це твоя проблема. А в місті – не твоя, а невідомо кого. У цьому плані я не містянин.

Але я великий патріот Чернігова. Хоча й не вірю в глобальний туристичний потенціал. Це може бути невелика частина доходу, але й близько не «туристична Мекка». Носяться на моїй пам’яті з цим туристичним потенціалом років двадцять. На що розраховують – я не розумію.

Прохаваному туристу треба архітектура. Де вона, якщо міряти, скажімо, з Барселоною? Потрібні ландшафти. Якщо хтось прилетить з Катару, то перші два дні йому «вдіковінку», але потім – усе. І потрібна «развлєкуха». Від «кохання за гроші» до казино. Цього немає. Як немає й інфрастуктури: від туалетів до готелів.

Максимум – це туризм вихідного дня з Києва для жителів столиці, яким вона остогидла – і вони шукають, куди з’їздити і потинятися. Суттєвих грошей у нас вони не залишать, бо всі молли все одно в Києві.

І ще одне. Турист у більшості своїй не православний. А що у нас, крім православних святинь, дивитися? Ми возили по місту американця. Увечері питаємо, що сподобалося. Каже: гід, молода красива дівчина. От і весь туристичний потенціал. Хоча загалом місто розквітає, є люди, які працюють на своїх місцях. Це добре.

– Ви із секти «Хоч щось робиться»?

– Я із секти «Хоч щось робиться, але хай би не кралося».

– Коли кажуть «він з Халявина», натякаючи на наявність у селі психіатричної лікарні, Вас це ображає?

– Це предмет для гордості. Бо Халявин – село, яке всі знають. Навіть у центральному гастрономі Києва, коли я був студентом, якийсь дядько сказав: «Краще в Халявин, ніж у таку чергу ставати». Плюс оригінальна назва. Бо, наприклад, Олександрівок багато, а Халявин – один. І ще тут цікаві люди. У них є своя, халявинська жилка.

Яку найдорожчу річ купили протягом року?
Автомобіль «Тойота РАВ 4 Гібрид».

Подорож куди Вам найбільше запам’яталася?
США. Штат Монтана. Національний парк «Єллоустон».

Цитата чи афоризм, яким користуєтеся по житті?
«Не сотвори собі кумира». Хоча ні. «Всяких є і всяких треба». Це казала моя баба. У мене не вистачило розуму ходити за нею і записувати в блокнот.

Хобі, на яке можете пожертвувати значну частину сімейного бюджету і часу?
Зараз такого немає.

Подобається більше готувати чи їсти?
Їсти. І всі страви, що готуються у мене вдома, – улюблені. Бо до них доклала руки дружина. 

Коти чи собаки?
Завжди були собаки, але нещодавно завівся кіт, і я вже не можу сказати…

Чай чи кава?
Чай, кава, вино, кефір, йогурт… у мене різнобічні інтереси.

Художня література чи навчальна?
Часу обмаль… І життя якесь біготливе – не можеш спокійно сісти, відключитися і насолодитися.
Я у своєму житті прочитав тонни три книжок, але це було давно. Мрію: вийду на пенсію – перечитаю все. Найкраще – це класика. А от по ТБ – науково-популярні передачі.

Фільм, який готові переглядати щороку?
«Кін-дза-дза!»

Будинок Вашої мрії: де він і який?
Ось він стоїть. Я сам його проектував, сам будував (хоча і не власними руками). І всі косяки у ньому – не якогось архітектора, а мої. Ще на п’ятому курсі навчання у зошиті малював план майбутнього будинку. Потім у програмі «архітектура для домогосподарок» вводиш дані – і воно додає стіни, поверхи… Я, коли був малим, дивувався: звідки батько знає, як правильно будувати хату? Виявляється, все приходить.