Працювали в «сірих зонах» та возили породіль на аварійках

«Прийшов на роботу, перевдягся у спецодяг, розпитав, які тепер виклики – під час війни. Поїхав на Олександрівку – там після обстрілу горів будинок і машина під навісом. Полізли з нашим водієм під той палаючий навіс, з якого на нас тік розплавлений рубероїд, бо якраз там газовий кран, і його треба було перекрити. Дуже багато було зруйнованих будинків, пожеж. Ми маємо на них виїжджати з рятувальниками, якщо об’єкт газифікований. Було, що поїдемо вже поночі - горить будинок, люди поливають його і сусідні, щоб вогонь не перекинувся, поки рятувальники їдуть. Труба газова перебита повністю, і крани, і фланцеві з’єднання, всі прокладки повигорали. Ми збиваємо полум’я двома вогнегасниками, намагаємося підійти до того стояка, щоб перекрити, а воно знов і знов спалахує. Вже поки рятувальники не загасять таке полум’я. Бувало, що настільки хвіртки розпечені, що не могли відчинити – доводилось шукати воду, аби полити. Якось під час роботи мені упала палаюча дошка на плече, і мене просто люди поливали водою зі спини. Але, мабуть, найскладніше було ходити в сіру зону. Розумієш, що треба йти, а що там чекає - невідомо. Військові казали – ми не знаємо, що там зараз відбувається, ми вас туди не гонимо. Якщо вам треба, йдете на свій страх і ризик. Почуєте вистріл, «вихід» - падайте, вас 3-4 секунди. Так ми ходили в район лижної бази від Епіцентру, пішки. Бо була пожежа, і треба було перекрити газ, зупинити її, а проїхати туди вже не можна було. На тому ж Епіцентрі, коли горів ГРП наш і ми там працювали, почався мінометний обстріл. Ну що, почули свист – сховалися перечекати. Куди сховалися? Та за той же ГРП, там більше поряд нікуди», - пригадує Михайло Руденок.

«Коли у нас почався дефіцит шкарпеток, білизни, змінного одягу, бритв – дякуємо голові правління, вона вирішила це питання, щоб ми могли хоч іноді помитися та переодягнутися. Ті чернігівські працівники, керівники, які могли добратися додому, позвозили свій одяг тим, хто добратися не міг. В ньому і ходили, в тому числі у жіночих светрах нашої голови правління. Але знаєте, тоді на це ніхто не зважав. Бо треба було робити свою роботу – як рятувальники, як інші всі. Якби ми кожен сам по собі – хочу роблю, хочу не роблю, - у нас би згоріло півміста. А за рахунок того, що один одному допомагали – втрималися. Ніхто роботу не ділив. Ми з членом правління, з нашим директором з безпеки, разом дах на роботі ремонтували, коли в нього прилетіло. І люди багато в чому переоцінили ті блага, які здавалися звичними. А ми намагалися відключати по мінімуму навіть після дуже масштабних пошкоджень, ремонтувати, якщо була хоч найменша можливість,– розуміли, наскільки людям потрібен газ.