ЦЕЙ ДЕНЬ… спогади чернігівців про початок війни

- 24 лютого мене розбудив друг після 4-ої вже, він був біля аеропорту в Борисполі, там саме почалася паніка, люди вибігали з терміналу, вибухи. Сказав: почалася війна. І це було якось зрозуміло. Посипалися новини про прикордонні застави на Чернігівщині, перші ракетні удари. Пригадуючи все, я розумію, що моя болюча трансформація відбулася у 2014-му. Я довго і болісно тоді усвідомлювала, що це війна, з депресією і оцим «невже це можливо». У 2022-му усвідомлення прийшло швидко. Паніки чи страху не було. Але дітей з міста попросила вивезти. Далі просто поїхала містом спостерігати і дивитися, що відбувається в Чернігові: черги, пробки, валізи. Це був незвичний ранок, який хотілося зберегти у відео.

- 24 лютого я був у Львові. Десь о 6-00 мені подзвонила дружина і сказала про початок війни. Я передзвонив дітям, купив квиток на Київ, пішов зняти гроші в банкоматі. Не знаю чому, але я і тоді, і тим більше зараз, впевнений, що Україна переможе. Просто росія – це країна минулого, а Путін – політик з 19 ст. Минуле не може перемогти майбутнє. Минуле може повернутись на короткий час у вигляді кошмарного сну чи приступу психічної хвороби. І це ми зараз отримали з півночі. Проте, ми витримаємо.Тому до початку війни я поставився з тривогою, але досить спокійно. Наша сім'я з 2014 р. на війні. Один син – чотири роки воював, дружина і другий син були активними волонтерами. Ми знали, що робити. У Львові я купив берці, ніж та ще трохи одягу і спорядження. Зранку 25 лютого з пригодами доїхав до Чернігова і пішов до воєнкомату. Коли отримав автомат, відчув, що я на своєму місці. З тих днів десь зберігся мій пост зі словами "Ми переможемо".

- В цей день, як і багато українців, я прокинулась від звуків вибухів. Майже одразу подзвонив колега, який згідно протоколу повідомив про початок війни. Я як заступниця керівника важливої державної інституції мала прибути досить швидко на роботу, щоб організувати діяльність своїх структурних підрозділів на час війни. Страху не було. Був план дій. Пам’ятаю, що думала тільки про те, як захистити службу і співробітників, та як організувати роботу при будь-яких обставинах. Бо не відомо, чи буде світло, інтернет, зв’язок, тощо. А від цього залежало, чи зможемо ми швидко наповнювати систему охорони здоров’я необхідними ресурсами. Із емоцій пам’ятаю тільки, що дуже сердилась через затор на дорозі і те, що швидко не можу дістатися роботи. Усвідомлення, що таке війна, прийшло набагато пізніше.

- Найдовший день у 2022 році для мене почался рано-вранці, як не парадоксально, але з виступу Путіна. Справа в тому, що ще ввечері мені телефонували військові та сказали, що вранці буде війна. Спочатку відношення до цього було скептично, так як до цього вже пару раз була така інфа. Однак в повітрі було таке загальне відчуття небезпеки, що насувається, тому вночі практично не спав, постійно перевіряючи новини на телефоні. Ранок почався із метушні за вікном, люди масово побігли до АТБ за продуктами, їздили машини. Громадський транспорт ще ходив, тож без проблем дістався роботи.

- Напевно, як у багатьох - що це нереально, і що уся ситуація на два , три дні… переживання найбільше за дітей, щоб з ними нічого не сталось і щоб було чим прогодувати… Емоцій ніяких, більше дії. Лиш тепер розумію, що я не пам’ятаю практично два місяці життя минулої весни.

- Мені здається, що якими б словами я не намагалася описати 24те рік тому - все не те, все в повній мірі не розкриє відчуттів, бо як підібрати слова, як пояснити… Я добре пам‘ятаю той вечір. Ми зустрілися з кумою і пили каву пізно ввечері біля будинку, щоб не лякати дітей своїми розмовами. Була така дуже суха розмова двох дуже рідних людей: «Зібрала?- Так. - Думаєш, може бути? - Ні, в цивілізованому світі живемо, залякують…».

Тієї ночі Марічка (менша донька) довго не могла заснути, до 2 ночі, тому я вимкнула будильник на 6 ранку, який стоїть зазвичай. Я гладила іі і думала, що це якийсь страшний сон, цього не може статися..

Мене розбудив дзвінок тієї ж куми: «Ір, війна..». Я пам’ятаю розгубленість, я стою серед квартири, дивлюсь як сплять мої донечки і думаю що сказати дітям, що війна? Куди мені бігти з двома дітьми?

Потім ніби сон: підвал, холодні укриття, обстріли, десь поруч потрапили в будинок, переізд в інші укриття…і постійне питання Марічки: «мама, нас вб‘ють? за що?». Це мій лютий, який досі триває.

- За кілька тижнів до початку вторгнення я побачила, як на Чернігів падають бомби, вибухи, як навколо палають будівлі. Це був сон. І в цьому сні мій батько Володимир (царство йому небесне!) взяв мене з донькою за руку та повів у підвал будинку, де жили мої батьки, а перед тим – його батьки, мої дідусь і бабуся. Я відчула тоді, що це було попередження. І зрозуміла, що саме в цьому будинку буде безпечніше, адже тут нас охороняють усі спочилі родичі. А взагалі-то я живу на Бобровиці. Тож коли рано-вранці зателефонувала мама й повідомила, що почалася війна, я вже знала, де ми маємо бути. Десь о восьмій ранку я ще встигла сходити в АТБ на Бобровиці, там ще не було багато людей. Купила деякі продукти. Десь о дев’ятій почула, як виходять з речами сусіди. Запитала: куди? До десятої зібрала наплічник і вирушила до мами, у той самий будинок. Дорогою встигла зняти гроші в банкоматі на Захисників України. Черга була – з десяток людей. Коли знімала гроші, пролунала перша тривога. Звісно, на це ніхто не звертав уваги. Люди купували продукти, ліки, знімали гроші. В той день ми не вимикали новини. Не залишало відчуття, що опинилася в якомусь страшному сні.

- Вранішній дзвінок, від колег-городнянців, з нашого, Сеньківського підрозділу Палати. Вони перейшли кордон. Нескінчені колони техніки. Почалось. Перші думки: мій автоматичний карабін у магазині зброї, дозвіл на нарізняк отримати не поспів. Зрозумів, що ця війна буде, десь на початку лютого. Мої близькі друзі і друзі друзів, які боронили Донбас в АТО-ООС і були так чи інакше наближені до війська, готувались - робили закладки продуктів, формували аптечки, спілкувались, гуртувались у майбутні групи. А те, що це реальна війна, велика, що це ніяка не «операція», я зрозумів на другу чи третю добу. Коли разом із ще одним своїм цивільним товаришем був у групі чернігівців-учасників АТО і кількома кадровими ССОшниками вночі, біля ЧЕЗАРи. Хлопці розрізняли, що із арти стріляє і куди воно летить, рефлекторно, за неспішною бесідою, цигаркою чи кавою. Раптом: «Бам-бам-бам-бам…», чітко і ближче, ніж відлуння важких калібрів десь у напрямку Березанки. Голос: «Град. Півкасети. Вихід»…

Ворог вбиває нас, українців, чернігівців, прямо зараз, усіх, без цих казочок про «комбатантів-не комбатантів», «високоточноє оружіє» і решту цієї рашистської лабуди. Так, разом зі знайомим ще із «строкової» запахом збройового мастила, ящиками гранат, цинками набоїв, купою «мух» і автоматів у моїй машині, які допомагав отримувати на групу, в мою реальність прийшла війна.

- Я розуміла, що скоро має початися війна і готувалася сама та готувала колектив. Але 24 лютого для мене – день коли свідомість не хотіла прийняти реальності. Звуки вибухів близько 6 год ранку розбудили мене і перша думка: «Війна!». Не хотілось приймати війну за факт, тому поки шукала інформаційного підтвердження, все ще сподівалася, що помилилась. До сих пір згадую, як приїхавши з «тривожним» наплічником до укриття школи, я лишила речі і поїхала на манікюр, адже саме в цей день у мене був запис до майстра. А в обід, коли отримала повідомлення від колеги «Я у військоматі», зрозуміла, що дійсно почалась війна, згодом все ближче до вечора, збільшувалась кількість людей в укритті, і все ближче було чути гради, і нічого не лишалося, як прийняти той факт, що до моєї країни у моє місто прийшла війна.Свідомість прийняла реальність, і вже наступний день всі мої плани і дії були направлені на працю і життя в умовах війни.

- 23 лютого я провів останній прямий ефір на телебаченні «Новий Чернігів», програму «ВеЧер». Попрощався словами «віримо в Бога, віримо в ЗСУ». Йшов додому, і на душі було якесь важке передчуття, але логіка і здоровий глузд не дозволяли повірити в те, що щось таке розпочнеться. Навіть сказав дружині: «а раптом, це останній мирний вечір?». Вранці прокинувся від глухого звуку, десь далеко вибухнуло, заходжу в чати і не вірю своїм очам – йдуть колони. Перші дії, зібрати всю сім’ю, жінок, дітей, літніх людей і виїжджати у безпечне місце під Черніговом. З місцем нам відносно повезло. Думав, це на день-два, але так не сталося.

- Ранок 24 лютого розпочався із дзвінка моєї колежанки Алли Мальованої про те, що падають ракети і росіяни перетнули наші кордони. Спросоння вибухів я не чула. Вірити не хотілося, і було страшно за дитину. Не знали, як діяти далі. Виїздити? Куди, як? Але ж я на роботі і мене чекають люди. Мої подруги весь час телефонували, запрошуючи до себе: з Тернополя, Хмельницького, Вінниці. Інша подружка кликала до себе на Бобровицю, але чоловік сказав, що якраз на Бобровиці буде найбільш ''гаряче'', бо це околиця з боку кордону. Працівники не знали, як їм діяти: йти на роботу чи бути вдома. Я сказала, щоб перебували у безпечних місцях. З першого ж дня ми спустилися у підвал і перебували там майже місяць.

- 24 лютого я пам'ятаю ледь не похвилинно. Переживань не було. Я тримав розум холодним, адже відчуття неминучості війни зародилося в мені дещо раніше. Тож, був час осмислити правильну на нього реакцію заздалегідь. 24 лютого мені було важливо попередити друзів, подбати за рідних, а далі приймати рішення щодо себе.

- Торік 24 лютого почалося для мене о 6:19 хоча прокинулася я набагато раніше. Зараз я пам'ятаю лише цей час і те, що задзвонив телефон. Телефонував мій рідний брат, житель воєнного містечка Гостомель, і сказав: «Почалося». Я навіть не одразу зрозуміла, що почалося, хоча він мене підготував завчасно. Казав, що, мабуть, почнеться війна. А коли в трубці я почула гучні вибухи, все стало зрозуміло. Я була зовсім не готова. Моя сім'я, а точніше - моя донька серйозно поставилася до всього, і тривожний чемоданчик був тільки у неї. Я ж збиралася, як то кажуть, на ходу.

Що робити далі, зовсім не було зрозуміло. Дочекалися відбою тривоги, взяли документи, собаку, і ми з донькою пішли на роботу, бо я медичний працівник, і не з’явитись на робочому місці ми не могли. Найбільше, що запам'яталося: я намагалась в місті купити найнеобхідніші ліки для мами та бабусі, постійно намагалася додзвонитись брату, чула звуки сирен, бачила величезні черги в магазинах. А згодом - порожні вулиці, по яких вже їхали наші танки. Дуже боялися,що ми не встигнемо в той день повернутися додому і побачити всіх живими. А потім вже здавалося, що той день все триває, триває до сьогодні.

- Страшно було усім. Хто б і що не казав. І ніхто не знав, що буде далі. Але особисто я не бачив розпачу, істерик. Стріляли - а люди ходили вулицями. Для себе прийняв рішення залишитись у Чернігові - це моє місто. Робили у дворах коктейлі Молотова. Їх забирали військові, але, здається, дещо й залишилося й досі )).