«Сподіваюся, що приїду додому і знайду під завалами свій фотоальбом» - історія багатодітної родини з Бахмута, яка почала нове життя у Чернігові

- Це друга війна, яку я застала. Вперше це було у 2014 році, але ми не виїжджали, пересиділи там. Вдруге ми надіялися, що як і у 2014 році все обійдеться. Думали побахкає трохи, та й усе. У перший день я збиралася на роботу, діти в школу та садочок. Я працюю вихователькою в дитячому садочку, й о 7-й ранку написала моя завідувачка, що на роботу не виходимо. Було гучно, але ми навіть під ці вибухи саджали троянди. Ми не планували виїжджати, ніхто не планував цього, всі думали, що все пройде спокійно.

- Ставало страшніше, діти ночували в підвалі наче у якійсь тюрмі. При них ти плакати не будеш. Ночами не спиш, виходиш, десь плачеш, щоб тільки вони не бачили. Коли ці вибухи наближалося було страшно, – ділиться жінка.

- Ми йшли в магазин, і почався обстріл. Це напевно перший раз так сильно вибухнуло. Обстрілювали завод шампанських вин. Ми з дітьми в цей момент були на вулиці, зупинилися поговорити із сусідкою, і так дивом не опинилися в самому епіцентрі. Під час обстрілу ми встигли швидко забігти у будинок.

- Діти розуміли, що потрібно їхати, але їм було важко, – ділиться Анастасія. – Нам сказали, що на два місяці виїжджаємо, і потім повертаємося. Ми були впевнені, що зможемо повернутися, тому не брали ніяких речей: ні фотоальбомів, ні дисків, ні ікон. Вся пам'ять залишилася там, і якщо техніку я можу купити, то пам'ять – ніяк.

- Діти гралися на майданчику, познайомилися із дівчатками. Моя старша донька більш закрита, а молодша дуже комунікабельна, і вона сказала, що ми з Бахмута Донецької області. Дівчата розвернулися, побігли, потім вертаються назад з іграшками й кажуть: «А мама сказала з вами не гуляти, тому що ви донецькі, це через вас розпочалася війна». Моя старша донька розплакалася, я ніколи не бачила таких сліз, і сказала: «В чому я винна?». Ці слова напевно в мене дуже довго будуть в голові, тому що вона ж не винна в тому, що народилася в Донецької області. Це тепер клеймо? Це ж не вона все розпочала, і не я.

- В Чернігові навпаки, поганих ще не зустрічала. Напевно це тому, що Київ не відчув того, що відчув Чернігів.Проте, мені в Києві попалася хороша хазяйка, ми досі спілкуємося, зідзвонюємося. Вона підтримала мене там.

- Коли я приїхала у Чернігів, все було чуже. Я замкнулася в собі, сиділа вдома, не хотіла на вулицю виходить. Потім поступово ми почали виходити, приходили у Березовий гай, гуляти, тут діти знайшли собі друзів та подружок. Коли донька говорила, що ми з Бахмута, кожен підходив, запитував, чи потрібна якась допомога. Хазяйка квартири, яка також є нашою сусідкою, стала моєю подругою, навіть з пологового зустрічала. Всі знайомі сім’ї з Бахмута добре відгукуються про чернігівців, – розповідає Анастасія.

- Тут добре, тут мені подобається. Я розумію, що повертатися нема куди, тому будемо тут починати заново. Звідси вже їхати нікуди не хочеться. Чернігів чимось мені нагадує наш Бахмут, щоправда, у нас населення було менше на половину. Деякі вулиці, провулки схожі на наші, тут наче вдома – добре і комфортно.

- Ми у Києві завели собаку, і одного дня зібралися гуляти. Я кажу дівчатам: «Ви спускайтеся на вулицю, а я зараз квартиру зачиню, і спущусь». Я закриваю двері, а ми живемо на сьомому поверсі у Чернігові, і чую крик на вулиці й сирена. Я спускаюся, а мої діти бігають біля під'їзду й у кожного просять відкрити. Спрацювала сирена, і вони думали, що зараз розпочнеться обстріл. Знадобився час, щоб вони звикли до цих тривог. Якщо вони на вулиці зі мною, то бояться не так сильно, але у них дуже пітніють долоні. Страх залишився, старша не ходить гуляти з собакою, якщо почалася тривога.

- 19 серпня ми збиралися їхати у сторону Драмтеатру на Спас. Нам потрібно було на ринок, і мене зупинила тривога, якраз тоді був прильот. Другий раз Ліза була в школі, а мала з молодшим і бабусею вдома. Я в лікарню їхала й почула, як летять ракети, і я розумію, що вони летять в бік нашого будинку. Донька страшно злякалася, вона зателефонувала мені, запитала де я. Я сказала, що зі мною все добре, а вона відповіла, що вони з бабусею цілі, сидять у ванній.

- У них не пройде цей страх, вони все одно будуть пам'ятати. Старша часто згадує, говорить: «А пам'ятаєш, як ми в підвалі ночували?», або «А пам'ятаєш як ми з дідусем Сашею гуляли біля будинку?» У мене дитина розбиралася у зброї. Ми гуляємо біля будинку у Бахмуті, я чую, що починає гучніше бахкати, і вона каже: «Не бійся, це від нас стріляють». Воно їй треба у 7 років? Звісно, що ні, вона не повинна це знати, – ділиться багатодітна мама.

- Дуже важко, хочеться додому, душа рветься додому. Коли побачила що стало з містом, була лише одна думка – куди вертатися? Є відео, на якому наша вулиця: будинок уже без даху, без вікон, сусіднього дому немає. Там практично на всій вулиці будинків немає. У мене хоча б стіни залишилися, і то добре, а ще росте моя вишня під двором, і я сподіваюсь, що вона ще не раз зацвіте.

- Люди навіть готові спати на матрацах з гуманітарки, аби лише вдома. Як би тут добре до тебе не відносилися, які б тут люди хороші не були, але це не твоє житло. Хочеться додому, бо ти там народився, там все твоє життя. Говорять, що потрібно відпустити ситуацію, і я відпускаю, знімаю рожеві окуляри, але мені легше жити з надією. Я сподіваюся, що приїду додому, і все одно знайду під завалами фотоальбом, – впевнено говорить Анастасія.