Старість – в радість

«Якось я прийшла до адміністрації геріатричного пансіонату й сказала, що хочу вибрати собі людину, щоб піклуватись про неї. Там довго не могли зрозуміти, про що я кажу. Досі в пансіонаті ще не було такої практики. Хіба що періодична волонтерська допомога речами чи грошима. А людям треба ж перш за все душевне тепло».

Допомога самотнім

Чернігівка Еліна Шик хоче допомагати старим одиноким людям. Шукати, як реалізувати це бажання, довго не довелося, адже геріатричний пансіонат у місті один. Спершу опікувалась чотирма людьми. Їздила до них щотижня, спілкувалась, вислуховувала, допомагала вирішувати дрібні побутові проблеми. Згодом зрозуміла, що самій дуже тяжко так «волонтерити».

– Вибираєш собі людину не за інтересами і симпатією – вибираєш того, кому дійсно потрібно. Я бачила, що вони завжди потребують спілкування. Більшість з тих людей зовсім одинокі, і для них відвідування гостя – величезна віддушина. Але якщо з якихось причин я не могла прийти – це була проблема. Бо людина вдягалася, чекала, виглядала у вікно. І я зрозуміла, що потрібні ще такі люди, як я, – каже Еліна.

Так спонтанно народився проєкт «Старість в радість». Еліна зняла відеоролик, де познайомила з підопічними пансіонату й розповіла про їхні потреби. Метою цього відео було знайти помічників-волонтерів.

Також акцент зробила на потребі в матеріалах для творчості. Хобі тут мають близько трьох десятків людей. Хтось вишиває, хтось в’яже, хтось робить скульптури з паперу. Працює навіть гурток рукоділля. Така творчість дуже важлива для цих людей, адже вони не мають особливих занять у пансіонаті, де кожен новий день схожий на попередній. У той же час матеріали для творчості – значне навантаження на їхній мізерний бюджет. Заклад на це коштів не виділяє, мають купувати все за власну пенсію або покладатися на волонтерів.

Мода на квілінг та оригамі

Цього разу волонтери спрацювали ефективно.

– Багато людей відгукнулись і принесли речі, які були в списку бажань підопічних пансіонату. Причому це люди здебільшого незнайомі. Мій ролик пішов у світ, люди робили репости – і вони дали свої результати,– розповідає Еліна Шик. – Назбирали багато: це й канва, і нитки для вишивання, набори для квілінгу, папір для оригамі, нитки для в’язання, рамки для готових робіт, полотно і фарби для картин, бісер і намистини. Крім того, ще подарували набори для флористики, трохи одягу й солодощів. І це окрім грошей, що перерахували на картку.

Усе назбиране з усіх усюд волонтери зібрали у великій залі пансіонату, розклали на столах, щоб підопічні могли роздивитися й вибрати для себе найнеобхідніше. Решту віддали до резерву гуртка рукоділля. Він працює постійно: чи не щодня люди збираються разом у цій-таки залі, щоб навчитись нової техніки або створити спільний виріб.

Культорганізаторка Жанна Бачинська каже, що зараз у них «у моді» квілінг та оригамі – паперове рукоділля. Підопічні роблять картини, панно, складають об’ємні фігури. Чи не найбільший фанат цих технік – Юрій: за тиждень навчився робити паперові вази. Каже, у пансіонаті йому нема з ким поговорити й зайнятися нема чим – нудно. А тут щось цікаве з’явилося – учиться, може, скоро робитиме такі гарні речі, як бачив в інтернеті. І хоч з кольорів йому подобається лише чорний, свої вазочки складає з яскравих паперових стрічок, бо всі набори матеріалів яскраві… що поробиш.

Багато жінок у пансіонаті в’яжуть, і то постійно. Якщо не собі й своїм друзям-родичам, то дітям з дитячих будинків. Раз на місяць до геріатричного приходять волонтери проєкту «40 петель добра» і в’яжуть разом шалики, шапочки або шкарпетки. Волонтерські вироби лишаються для підопічних пансіонату, а вони свої передають дітям з інтернатів. Такий «взаємообмін теплом» на відстані.

Коли нитки закінчуються, жінки купують у секонд-хендах дешеві светри, які розпускають і в’яжуть з тих ниток нові речі. Нині ниток для в’язання зібрали чимало, на зиму вистачить, сподіваються.

Вишивання рятує

Вишивальниці – то взагалі гордість пансіонату. Їхні роботи зараз експонуються в Обласному художньому музеї, на виставці митців Чернігова, часто беруть участь в усіляких конкурсах, та й продаються зрідка.

Олена вишиває картини бісером. Каже, коли зайнята вишиванням, ніби відділяється від світу й більше нічого для неї не існує, окрім голки й бісеру. Олена молода, у пансіонаті опинилася через те, що батьки не мають змоги опікуватись нею – прикутою до візка. А тут є всі умови. Тільки поговорити нема з ким. А особливо взимку час так довго тягнеться. А візьмешся за вишивку – і три-чотири години минуть непомітно. Робота просувається швидко. Може на одну картину витратити не більше тижня, хоча переважно – два. І грошей багато може піти. Найдорожча картина обійшлася у 540 грн. Для Олени це дороге задоволення, тому вона радіє кожній можливості отримати бісер у подарунок. А ще якби й чеський – рівніший. «Бо як китайським вишиваєш, всю картину може перекособочити – такий він увесь нерівний».

Наталя в пансіонаті вже 40 років. Має тяжку хворобу суглобів, майже не може рухатися, і з кожним роком стан погіршується. Але поки руки працюють, вона вишиває. Подушки, рушники, картини, серветки. Хрестиком, гладдю, мережкою. Бере участь у конкурсах, отримує нагороди. Раніше, каже, було багато замовлень. Вишивала для людей наволочки, підзорники, серветки й скатертини. Зараз замовлень майже немає. Не знає, чому так… може, не треба вже нікому красиві вишиті речі. А їй же так хочеться, щоб на її роботу був запит. Нещодавно знову забирали її вишивку на конкурс, обласний. Привезли їй диплом. «Та краще б продали яку картину, тоді точно знала б, що сподобалось».

Є помічники

Нині назбирали стільки матеріалів для творчості, що їх має вистачити на всю зиму, сподівається ініціаторка проєкту. Але це тільки початок, а не одноразова акція. Головна мета – зробити перебування людей у пансіонаті більш стерпним, бо скільки б не було допомоги, ці люди все одно залишаються самотніми й хворими. Але дещо все ж можна зробити. На кошти, які вдалося зібрати за перший період, а це більше 15 тис. грн, волонтери придбали не лише матеріали для творчості, а й ліки для 37 чоловік, які потребують їх постійно. Далі буде другий етап проєкту – нові збори коштів й необхідних речей. А найголовніше, на що і сподівалася Еліна, коли починала цю справу, – їй знайшлося четверо помічників, які піклуватимуться про декого із мешканців пансіонату.

– Зараз я піклуюсь про двох підопічних пансіонату. І знайшла ще чотирьох людей, які погодились стати волонтерами разом зі мною,– тішиться Еліна Шик. – Я проводила тестування, визначала ступінь їхньої готовності. Бо тут не можна схибити. Раптом у людини просто якась фантазія, а коли вона побачить реальний стан, то дасть заднього. Волонтерство – це дуже відповідально і енергетично затратно. Для того щоб віддавати, потрібно постійно підзаряджатися і вміти це робити. Якщо ти будеш тільки віддавати, то швидко вигориш. Любов-то повертається з того боку, але її недостатньо. Все волонтерство тримається тільки на собі, на своєму вмінні побудувати розумні кордони, віддавати без шкоди для себе.

Звісно, таке волонтерство на постійні основі – не для кожного. Але прийти раз або декілька просто поспілкуватися, принести щось смачне або щось корисне – справа по силах будь-кому. А підопічним пансіонату важливо знати, що вони не ізольовані у своїй фортеці, що цікаві людям, що й досі є частиною суспільства. Це і є глобальною метою проєкту «Старість в радість» – обмін сердечним теплом.

Щаслива старість для всіх – мрія Еліни. Не така вже й нездійсненна, як бачимо.