Комп’ютерні клуби Чернігова: де проводили свій час підлітки перехідної епохи

Нині, для того аби пограти в ігри, навіть не обов’язково мати комп’ютер. Фактично кожен більш-менш новий гаджет може потягнути гру, яка пару десятків років тому вимагала, здавалось би, захмарних параметрів. Що-що, а у XXI столітті саме цифрові технології розвиваються чи не найшвидше з усіх. Нині, коли для доступу в інтернет уже не потрібен ПК, важко уявити, що буквально наприкінці 90-х років будь-яка «розумна» техніка була предметом розкоші, а не необхідністю. Приблизно в ті часи й зародилося таке добре знайоме тим, хто старший за 25, явище, як комп’ютерні клуби.

Діти, підлітки і дорослі гратися в ігри любили завжди. Проте до появи комп’ютерів і гаджетів ігри були дещо іншими. Побутували або ж настільні ігри, або ж рухливі, у дворах чи на спортмайданчиках. У 90-х також з’явилися популярні тамагочі й тетріс (останні, до слова, трималися аж до появи перших телефонів). Однак справжня революція відбулася все ж таки з появою комп’ютерів.

Підвали, гаражі та навіть школи

На початку нульових років у Чернігові почалися з’являтися комп’ютерні клуби, де можна було посидіти й пограти в усі доступні для того часу ігри. Переважно вони розташовувалися в підвальних приміщеннях, колишніх бомбосховищах і на перших поверхах будинків. Проте нерідко вони зустрічалися навіть у гаражах та… школах. Такий, для прикладу, був у школі № 3.

Досить часто вони розташовувалися і в комунальних приміщеннях. Наприклад, клуб RedCat працював у так званих «Хіміках» – Палаці культури, «Атака» – у гаражних приміщеннях у дворах вулиці Рокоссовського. Досить стильний завдяки графіті на вході, «Бункер» розташувався у підвальному приміщенні будинку, де працювали різноманітні спортивні секції, на теперішній вулиці Мазепи.

GameZone приймав відвідувачів у районі П’ять Кутів, «Колізей» – у будинку для людей з вадами слуху неподалік Красного мосту, «Міраж» – на сучасній Козацькій, неподалік нинішнього «АТБ». На вулиці 1 Травня існував «Легіон».

Варто згадати також і клуб «Лев», що відкрився в одному з житлових будинків за готелем «Україна». Його назву ніби повторювали дві скульптурні постаті левів, що сиділи обабіч входу. Заклад уважався одним із найбільш проблемних. Наприкінці нульових туди періодично навідувалися правоохоронці та журналісти. Зрештою, клуб показово закрили.

Ера клубів добігла кінця на початку десятих. Тобто коли комп’ютери з’явилися вдома майже в кожного. Туди все частіше приходили не пограти, а просто посидіти в інтернеті, поспілкуватися з кимось у соціальних мережах тощо. Згодом ці заклади почали називати вже інтернет-клубами, а на заміну комп’ютерним іграм прийшли азартні. Але це вже зовсім інша історія.

Вибір комп’ютерних ігор був досить широким. Пригадати всі навряд чи можливо. Серед шутерів, або, як тоді казали, стрілялок, найбільш популярними в ту епоху були Half-Life, різноманітні випуски DOOM,Max Payne, Hitman, Return to Castle Wolfenstein, Medal of Honor,Painkiller,Quake та, звичайно ж, Counter-Strike. Серед стратегій – серії Total War, Civilization, WarCraft і легендарна гра українських розробників «Козаки».

Командна гра та походи на ніч

Клуби стали популярними майже одразу, як з’явилися. Тож, відповідно, почали швидко з’являтися у різних куточках міста. Проте не можна сказати, що їх існування було чимось зовсім безхмарним. Так, періодично стосовно то одного, то іншого клубу на публіку виринали скандали. В основному через те, що в клубах, забувши про все, «пропадали» неповнолітні та навіть діти.

У цьому плані симптоматична доля клубу в школі № 3. Два ряди машин (саме так у ті часи називали власне комп’ютер) розташовувалися чи то в колишній роздягальні, чи в якомусь підсобному приміщенні. Боротьба за те, аби заборонити клуб, точилася майже від самого відкриття.

Сказати, що він приніс учителям чимало клопоту, не сказати нічого. Деякі учні, без перебільшення, прогулювали не тільки окремі уроки, а й цілі навчальні дні. Проте переважно все ж таки приходили після навчального дня і засиджувалися допізна, витрачаючи гроші, дані батьками «на булочку» в шкільній їдальні. Тим же, кому було на другу зміну, поспішали прийти незадовго до уроків або ж навіть від самого ранку. Ті ж, у кого чи не було грошей, чи бракувало часу, приходили, аби просто постояти за спинами гравців і подивитися, що вони роблять. Зрештою, клуб закрили.

Мінімальний час, на який можна було сісти за машину, – пів години. Таке задоволення коштувало в середньому від 50 копійок до однієї гривні. Якщо ж хотілося посидіти довше, то можна було заплатити одразу, а можна було передати гроші адміністратору, який і слідкував за часом, і заздалегідь попереджав про його закінчення. Взагалі, саме адміністратору заздрили чи не найбільше, адже протягом своєї зміни він міг грати скільки завгодно за своїм головним комп’ютером.

Однак існувала, мабуть, чи не найбільш цікава послуга. Можна було, заплативши фіксовану суму, засісти в клубі на всю ніч. У середньому це час від півночі до шостої ранку. У залежності від клубу термін і плата могли коливатися. Головне було – усіма правдами і неправдами відпроситися у батьків.

Крім того, неоднорідними вважалися і самі клуби. Так, залежно від параметрів машин і контингенту гравців у них, деякі вважалися більш престижними, а деякі не дуже. Наприклад, той же «Бункер» любили за те, що до нього приходили «порубитися» більш професійні гравці.

Варто зазначити, що одна з переваг клубів, завдяки якій їх відвідували навіть ті, у кого вдома були власний «комп» та інтернет, полягала в можливості грати командно. Наприклад, у той же Counter-Strike збиралися грати умовними командами: двоє проти двох, три на три або ж навіть п’ять на п’ять.

Тогочасна атмосфера, яка панувала в комп’ютерних клубах, а також світ гравців досить добре передані в легендарному фільмі Олега Сенцова «Гамер». Тож, якщо комусь хочеться згадати ті цікаві часи, ласкаво просимо до перегляду.