• Головна
  • Державність потрібно цінувати
16:40, 1 грудня 2021 р.

Державність потрібно цінувати

Державність потрібно цінувати

Державність потрібно цінувати, тому що це – необхідна умова існування народу. Доведено нашою історією. Кріпацтво та поневолення, валуєвські циркуляри, голодомори, репресії та ГУЛАГ… Це все наслідок відсутності власної держави. Тому, коли ми говоримо, що головне досягнення перших 30 років Незалежності – те, що Україна все ще існує, не варто посміхатися. З глобальної точки зору так і є.

У XXстолітті Україна шість разів проголошувала Незалежність та п’ять разів утрачала її. У 1991 році появі на світовій мапі ядерної держави – найбільшої за площею у Європі та з понад 50 млн населення – ніхто особливо не радів. Захід волів би зберегти та «оновити» СРСР як фактор стабільності. І про це прямо говорили європейські політики та американський президент.

Але ніщо не зупинить ідею, час якої настав. Процеси, які розпочав Горбачов уже ніхто не міг спинити. Навіть він сам. Їх підхопив Єльцин, представники комуністичних «еліт» у республіках, дисиденти і правозахисники. Спроба путчу ГКЧП могла завершитися по-іншому, але в результаті лише прискорила крах радянської імперії. Не можна недооцінювати внесок Народного Руху, але треба визнати, що Незалежність – це результат політичного рішення комуністів. Рух мав лише чверть мандатів у парламенті, отже Декларація про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України, як і перші закони, що сформували нашу державність, були ухвалені саме голосами КПУ.

Керівники компартій швидко стали керівниками новостворених країн. На жаль, вони зайнялися не державотворенням, що ми побачили в Балтійських країнах та Східній Європі. На пострадянському просторі комуністи почали займатися ресурсами. Вони добре усвідомлювали масштаби та розуміли об’єми інтересу, якщо з рівняння прибрати вплив Москви.

Україна була основою радянської економіки. 2,7% за територією, але 18% ВВП та населення. 60% усіх радянських запасів вугілля були тут, ми постачали 40% сільськогосподарської продукції всього СРСР.

Чорні метали, продукти харчування, інші ресурси вивозили до інших радянських республік за субсидійованими цінами. Тому, коли впав СРСР, керівні еліти республік побачили для себе можливості.

Можливо, через це найбільша імперія світу розпалася досить легко, без війни та на вигляд – майже безболісно. Щойно стало зрозуміло, що армія та КДБ не будуть нещадно знищувати незгодних, – Союзу не стало. Це продемонструвало, що комунізм як «клей» держави, насправді був міфом. Вона трималася в першу чергу на страху і примусі.

Але якщо комунізму й не існувало, то радянськість нікуди не зникла і з розпадом СРСР. У багатьох сферах ми її відчуваємо і 30 років потому. Хоча Україна зробила з колишніх радянських республік чи не найбільше, щоб її позбутися. За це ми і постраждали найбільше.

Протягом тривалого часу Україна була найважливішою колонією Москви. А отже її спроби відновити вплив нікуди не зникали після 1991 року. Росії потрібен був час, щоб оговтатися, пережити чеченські війни, провалити експеримент з демократією та повернутися до свого природнього історичного стану. Саме тоді вони знову почали серйозно займатися Україною.

З цієї точки зору головною втратою для нас були саме перші 10–12 років Незалежності. Ми могли б їх використати для шокових реформ та проведення роботи з відродження національної свідомості.

Це був сприятливий час, адже Росія була слабка тоді, і не змогла б ефективно завадити нашому курсу. Але Україна не могла, навіть теоретично, пройти цей шлях, через те що в 91-му році владу отримали комуністи, яких цікавили переважно ресурси. Тож шлях від Москви виявився довшим, важчим та болючішим. «Помаранчева» революція (2004), Революція Гідності (2014) та війна на Сході України – наш шлях від російської орбіти впливу. Нелегкий, із людськими жертвами, великими втратами та політичною нестабільністю, але це наш світоглядний, цивілізаційний вибір.

Україна відбулася як незалежна держава завдяки почуттю ідентичності. Відсоток тих, хто ідентифікує себе саме як українці, а не радянські люди, що живуть з Москвою в єдиному культурному та історичному просторі, зростає з кожним роком Незалежності.

Ми вже пройшли точку неповернення. Але наш шлях до західної цивілізації до сьогодні відчуває спротив як усередині країни, так і в Москві.

В історії так буває часто, коли імперії розпадалися. Центр метрополії, формально визнаючи незалежність колишньої колонії та факт, що вона вийшла з-під опіки «старшого брата», досі не може визнати, що це самостійна держава, здатна ухвалювати свої рішення. Справжнього відокремлення не відбудеться, поки Москва не визнає втрату імперії, а Київ припинить визначати свою ідентичність виключно як опозицію та противагу Росії. Це довгий і складний процес нашої боротьби за своє право на реальну державність. Поки Росія усвідомить остаточну втрату України. Події 2014 року прискорили ці процеси, але я не думаю, що вони закінчаться швидше ніж за 15–20 років. Тоді ми зможемо перейти до нормальних добросусідських відносин, але доти українську державність чекають серйозні випробування та продовження періоду турбулентності.

Чому я вважаю шлях від Москви незворотним та переломний момент пройденим? Декілька головних причин.

По-перше, за ці 30 років виросло нове покоління, із абсолютно іншими цінностями, «без царя в голові» та без імперської залежності. Для них західний вектор розвитку абсолютно очевидний. Вони звикли до свободи, у цих людей відсутній посттравматичний синдром і шок 90-х, вони не ностальгують за «совком». І вага цих людей у загальній масі виборців буде збільшуватися щороку.

По-друге, це громадянське суспільство, яке значно випереджає державу за своїм розвитком та вмінням реагувати на виклики, що було доведено в найгостріші моменти нашої Незалежності. У першу чергу – 2014 року.

По-третє, електоральна карта умовного прозахідного вибору впевнено зміщується на схід. У 1991 році на референдумі за «оновлений Союз» лише три західноукраїнські області проголосували проти. Вибори Кучма – Симоненко (1999), потім Кучма – Ющенко (2004) і далі зміщували цю межу все більше на схід. З цих причин відновити Радянський Союз або Російську імперію, у будь-якій формі, уже нікому не вдасться.

Але Україні ще потрібно пройти довгий та складний шлях від точки неповернення до Росії до побудови сильних інституцій, здатних забезпечити зрілу зовнішню політику, здатності захищати свої економічні інтереси, не поступатися в питаннях національної безпеки, навчитися забезпечувати справедливість у країні та поступово виправляти помилки перших 30 років Незалежності, здійснивши реформи, на які ми не спромоглися в 90-х.

Виправляти потрібно багато. У першу чергу, це панування олігархічної економіки, яка повністю підкорила собі політику.

Відсутність верховенства права, нереформовані силові структури та низька здатність забезпечувати законність призводять до низької довіри народу до держави, а також непривабливості України для інвестицій. Це все породжує бідність, нерівність, песимізм українців щодо завтрашнього дня.

Серед головних причин такого стану справ – еліта, катастрофічно мала частина якої протягом цих 30 років уміла мислити по-державницьки та стратегічно. Але за роки Незалежності нам удалося багато. У першу чергу, це відкрите демократичне суспільство та конкурентна політична система. У нас влада міняється на виборах, а на відміну від сусідів, президенти не сидять у кріслі 20+ років. Свобода слова, відсутність утисків за політичними та релігійними переконаннями, гарантоване право на протест – ми до цього вже звикли, а багато пострадянських країн можуть тільки мріяти про такі цінності.

Коли в центрі української столиці вісім років тому люди у формі зухвало побили молодь, що вийшла на мирний протест, наступного дня громадяни не злякалися, а мільйони українців вийшли на площі та вулиці з вимогою покарати винних. Це доводить, що за духом українці завжди були європейцями. І наш цивілізаційний вибір – очевидний.

Сьогодні ми бачимо недолугі кроки щодо формування авторитарної системи управління державою, спроби в законодавчий спосіб обмежити свободу слова, використання силових структур для політичного тиску, наступ центральної влади на місцеве самоврядування… Це ми все неодноразово проходили. І завжди такі спроби з тріском завершувалися поразкою.

Адже влада міняється, а свобода та демократія залишаються базовими цивілізаційними цінностями українців.

Незалежність – право нації самостійно визначати своє майбутнє. Свій вибір ми зробили 30 років тому. Це побудова вільної, демократичної та європейської України. Завдання ж нашого покоління – цей вибір зберегти і захистити. Визначальним для цього має бути наша єдність, компетенція і професіоналізм. Я вірю, що нашу націю чекає прекрасне майбутнє. Ми дуже багато страждали протягом століть. І тепер, здобувши 30 років тому свою державу, у нас немає іншого вибору,ніж як зробити її успішною та сильною. Я пишаюся тим, що українець, тому 1 грудня для мене завжди святковий день. Бо з нього почалася сучасна історія нашої рідної Незалежної України!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#референдум #незалежність #історія #Ломако
Оголошення
live comments feed...