Геннадій Селютін: «Мій син носив погони лише добу»

Випускнику Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою Владиславу Селютіну – навічно 20. Він загинув 7 березня в Бучанському районі на Київщині, де у складі зведеної курсантської роти захищав село Горенка. Владислав устиг порадіти тому, що отримав офіцерське звання. Але поносити офіцерські погони, на жаль, уже не встиг…

Він був фахівцем з аеророзвідки

Про це нашим читачам розповів його батько, Геннадій Селютін, коли завітав до редакції. Пан Геннадій – військовий пенсіонер. Так склалася доля, що виховував свого молодшого сина самостійно. Владислав народився у Ростовській області.

– Наша родина жила в містечку Красний Луч на Луганщині, – розповів пан Геннадій. – Там син пішов у перший клас. До слова, він був дуже самостійний. Навіть у садочок ішов сам, а я вирушав у інший бік – на службу. Коли росіяни захопили Крим і почалася російська агресія на Донбасі, наше місто було окуповане. Ми переїхали до міста Хойники (Білорусь), де син продовжив навчання у школі.

Батько зізнається: саме він мріяв, щоб син став військовим. І наполіг, аби той вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Сьогодні шкодує про те рішення. Сину подобалося куховарити, він цікавився кулінарією, може, якби навчався в цій сфері, доля Владислава склалася б інакше, він би був живий... Але склалося так, як склалося.

У серпні 2016-го Владислав Селютін починає навчання в Чернігові. Він захоплювався спортом, посідав призові місця на спортивних змаганнях з легкої атлетики. А ще цікавився комп’ютерною технікою та програмуванням. Батько на той час уже переїхав до нашого міста. В усьому підтримує сина. Підтримав і його намір продовжити навчання в Житомирському військовому інституті ім. С. Корольова.

У військовому виші Владислав вибрав спеціалізацію «керування безпілотними апаратами», набув знання та навички щодо ведення аеророзвідки, коригування артилерійського вогню. За словами батька, торік син брав участь у спільних навчаннях з військами НАТО «Козацька булава» і його екіпаж показав дуже високий рівень підготовки. Владислава навіть запросили продовжити навчання в Канаді після закінчення інституту. На жаль, цього не сталося.

Освідчився за годину до загибелі

У Житомирі Владислав зустрів і своє кохання. Познайомився із нареченою в цьому ж навчальному закладі. Освідчився дівчині буквально за годину до своєї загибелі. Напевно, для них обох це дуже важливо. Нині дівчина служить у ЗСУ. Вона й повідомила пану Геннадію телефоном про те, що Владислав загинув. Командири сина не могли до нього додзвонитися, адже Чернігів на той момент уже перебував в облозі рашистів. Були проблеми зі світлом і зв’язком. Через цю облогу батько не зміг поїхати і на похорон.

– Трохи більше місяця син не дожив до свого 21-ліття, – розповідає про свій невгамовний біль наш співрозмовник. – Сьомого березня ворог обстріляв бойові позиції курсантської роти. Командир капітан Віталій Морозов отримав поранення, і Владислав кинувся до нього, хотів надати медичну допомогу. Однак сам отримав множинні осколкові поранення. З ними загинув ще один курсант. Загалом там полягли троє молодих хлопців.

Я висловлюю співчуття батькові. Важко в цій ситуації знайти потрібні слова. Коли гинуть українські воїни, це завжди чиїсь сини, брати, чоловіки, батьки, кохані – найрідніші й найдорожчі. І це завжди величезна втрата. Це надзвичайно боляче. А коли гинуть молоді талановиті хлопці, які взагалі життя не бачили і перед якими відкривалися такі перспективи, як от навчання за кордоном, одруження, – це втрата для всіх, для всієї країни.

– Напевно, вони були занадто молоді, занадто недосвідчені, – розмірковує вголос Геннадій Селютін. – Зовсім не мали бойового досвіду. Вони навчалися на четвертому курсі, їх випустили достроково й одразу направили на фронт. Напевно, більш досвідчений воїн подумав би, перш ніж щось зробити. Почекали би, коли закінчиться обстріл. А вони побігли до командира. Не можна ж під мінометним обстрілом! І командир, як мені розповідали інші хлопці, кричав: «Ніхто до мене не підходьте!» Але син хотів йому допомогти…

Батько Владислава розповідає, що його син нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Як записано в книзі пам’яті Житомирського військового інституту – «за сумлінність, професіоналізм і героїзм». Пан Геннадій їздив і в інститут до Житомира, і на місце загибелі свого сина. Повісив там меморіальну дошку. Його цікавило, як же все сталося. Але інформації – обмаль. Син навчався як розвідник, і служив у відповідному підрозділі.

«Нас палять, але ми не здаємося»

На моє запитання, як батько виховував сина-героя, чи був з ним суворим, вимогливим, пан Геннадій відповів: «Все як у всіх. Часом треба було проявити вимогливість. Але загалом намагався ні в чому йому не відмовляти. Коли він ще був маленьким, возив у Росію до бабусі, аби він з нею познайомився. Не забороняв спілкуватися з мамою, син знав, хто вона, як звати. Але знайшов її буквально 1 березня – за тиждень до своєї загибелі. Жінка зараз живе в Німеччині».

Ще розповів, що довго не міг повірити, що сина вже нема серед живих. Коли пізніше зміг поспілкуватися з його одногрупниками, побратимами, вони розповіли, як шукали тіло бійця у моргах. Розповіли, що Владислав усього-на-всього один день устиг побути лейтенантом. Звання йому присвоїли нібито 5 березня. Усі тоді раділи: «Ми – офіцери!»

– Я був на тому місці, де вони троє загинули. Це моторошно. Схоже на Брестську фортецю. Це якісь склади вздовж річки, підвали, – розповідає батько українського воїна. – Орки не могли їх звідти вибити, тому підпалили. На складах були якісь мастила, які почали горіти. На стінах побачив написи: «Нас палять, але ми не здаємося», група така-то. По 18–20 років їм усім було.

Поховали молодих офіцерів на військовому кладовищі в Житомирі. За словами батька, там завжди свіжі квіти, тобто завжди хтось приходить. Коли ховали його сина, було всього декілька свіжих могил. А зараз – дуже багато. Дуже. Нам варто пам’ятати кожного!

«Лише добу він носив офіцерські погони. Але своїм вчинком засвідчив, що став справжнім бойовим офіцером», – написано в книзі пам’яті Житомирського військового інституту на сторінках, присвячених Владиславу Селютіну. Вічна йому пам’ять! І вічна слава всім полеглим захисникам України.

Вікторія Сидорова, фото надані Геннадієм Селютіним