Отець Роман (Гридковець): «Під час облоги Чернігова я намагався нести людям надію»

Вже сьогодні, 7 січня, частина українців буде святкувати Різдво Христове. Свято, яке цьогоріч проходить у складних умовах широкомасштабної війни.

Напередодні ми поговорили з настоятелем освяченої лише у липні 2022-го року каплички Святого Юрія Побідоносця Української греко-католіцької церкви отцем Романом (Гридковцем). Про перше Різдво нового храму (який розташований просто у багатоповерхівці), навчання у Ватикані, облогу Чернігова, конкуренцію з сусідами з УПЦ Московського патріархату та про те, чому 29-річний киянин вирішив стати священиком у Чернігові.

Син учасниці Революції на Граніті

-Чому Ви вирішили стати священиком та обрали саме греко-католицьку церкву? Це родинна династія чи щось інше?

-Я сам з Києва: міста, де греко-католики – меншість. Моя мама – греко-католичка, учасниця студентського голодування під час Революції на граніті, а тато – римо-католик. Напочатку 90-х між греко- та римо-католиками були спільні зустрічі молоді. Тож мої батьки познайомилися під час однієї з таких зустрічей.

В дитинстві в нас щодня була молитва, ми ходили у церкву. Тож думки про монастир чи про те, щоб присвятити себе церкві, час від часу, з’являлися. Після 10-го класу я думав куди вступати. Тоді мені сподобалося слово «філософія», тож розглядав варіант з Києво-Могилянською академією чи чимось подібним. А потім на травневі вихідні ми родиною поїхали у Зарваницю Тернопільської області: я вирішив там піти на гору – там є така Хресна дорога. Я шукав відповіді. Й там мені прийшла до голови думка: «А, може, семінарія?» Я вирішив поспілкуватися на цю тему з одним священиком, який мені сказав, що я можу піти до семінарії й зрозуміти чи відчуваю потяг до священства – чи хочубути священиком. «У будь-якому випадку, - казав він. – Наука зайвою не буде. У семінарії вивчають філософію». Тож я вирішив, що нічого не втрачаю. Й наприкінці 11-го класу зрозумів, що буду подавати документи тільки у семінарію.

-Де вчилися?

-Я закінчив школу у 2010-му році. До цього греко-католицькі семінарії існували тільки на Західній Україні. Але саме того року у селі Княжичі на Київщині відкрили Київську Трьохсвятительську духовну семінарію – я потрапив в перший її набір та вчився там 6 років. А у 2016-му поїхав на три роки на навчання до Ватикану – до Папського урбаніанського університету. На моєму курсі у семінарії було 10 людей, з них на навчання до Ватикану відправили чотирьох: мабуть, нам пощастило, тому що ми були першим випуском нашої семінарії, тому нас відправили так багато.

-Тобто Ви досконало знаєте латину?

-Латина досі є офіційною мовою Ватікану, але, гадаю, навіть Папа, коли пише якісь документ, пише його своєю рідною мовою, а потім його перекладають на таку, скажімо, «правильну» латину. Ми рік у семінарії вчили латинську мову, але знаю я її далеко не досконало. Тож навчання було виключно італійською мовою – перед поїздкою до Ватикану в нас були інтенсивні курси з вивчення італійської, потім ми місяць жили при парафії зі священиком-італійцем, з яким я намагався спілкуватися італійською. Ще додаткові місячні курси з мови були вже у Римі.

Зі мною вчилися священики, монахині, та навіть миряни (наприклад,моєю одногрупницею була дівчина-українка). У моїй групі з 30 людей 3-4 були італійцями, а решта – з усього світу. Переважно – римо-католики. З навчання я повернувся на початку 2020-го року, незадовго до пандемії коронавірусу та введення карантинів.

Чернігів – дуже гарне місто

-Хоча закінчили навчання Ви на початку 2020-го року, рукоположили у священики Вас тільки наприкінці 2021-го року. Чому цей процес тривав так довго?

-У греко-католицтві ти можеш обрати: бути одруженим чи неодруженим священиком. Але цей вибір ти маєш зробити до рукоположення. Якщо тебе рукоположили у неодруженому стані, значить ти все життя маєш бути неодруженим. Відповідно, на початку 2020-го я повернувся до України, у вересні 2020-го року одружився, через чотири місяці подав документи й мене рукоположили на диякона (це перший рівень священства), а ще через 7 місяців я став священиком.

-Ви казали, що переїзд до Чернігова для Вас став несподіванкою. Чи були до цього у місті, та які, до переїзду, мали враження від Чернігова?

-Вперше тут побував після першого курсу семінарії – у 18 років, у 2011-му році. Тоді нас після сесії нагородили такою мандрівкою. Вдруге це було на четвертому чи п’ятому курсі семінарії – ми приїжджали співати, здається, на відкриття якоїсь виставки. Запам’ятав Чернігів, як дуже гарне місто.

-Ваша дружина також не місцева. Як вона віднеслася до Вашого направлення до Чернігова? Та чи було в неї право голосу при переїзді?

-Моя дружина з Західної України – її рідне село знаходиться за 7 кілометрів від кордону з Польщею. Вона вчилася у «Львівській політехніці» й колись думала, що зі Львову нікуди не поїде. Але… одружилася за мною й переїхала спочатку до Вишгорода, а потім – у Чернігів. Ще до того як стати священиком, я подавав документи перед свяченням. До цього переліку входив дозвіл дружини на те, що вона згідна, що я буду священиком і розуміє, що, якщо раптом мене кудись відправлять – вона буде йти за мною. Можливо, напочатку їй було трохи некомфортно, але зараз вона тішиться, бо відчуває себе вдома.

Облога, теща та біблійні історії в укритті

Отець Роман (Гридковець) у капличці святого Юрія Побідоносця, світлина Сєргєя Карася

-Облогу Чернігова Ви зустріли разом з гостями – тещею та племінником сестри. Тож, якщо приймали гостей, значить події кінця лютого 2022-го року стали для Вас цілковитою несподіванкою?

-Так, вони приїхали до нас 23 лютого, мали квитки на 27-е вже до дому, але на той час вокзал був зачинений. Тож так, це стало для нас повною несподіванкою.

-Як вдалося вивезти тещу, дружину, Вашу дитину з-під облоги?

-Ми тримали контакт з нашими отцями греко-католиками, зокрема, з отцем Романом (Халусом) з чернігівського монастиря отців-редемптористів. Їхня парафіянка, виїжджала з донечкою. Вона мала машину, але боялася їхати сама. Тож була нагода взяти ще когось. Я довірив родину цій жінці й 9 березня вони виїхали з Чернігова. Хотіли їхати на день раніше – 8-го березня. Бо думали, що на свято обстрілів не буде, але ніякої тиші не було. Звичайно, вибиралися вони з пригодами, адже бої були як попереду них, так і позаду. Але вони натрапили на якихось досвідчених волонтерів, які знали дорогу. Слава Богу, що все гарно закінчилося.

-Як людина, яка не виїжджала з Чернігова з січня 2022-го року, я розумію, що враження від облоги міста у всіх чернігівців абсолютно різні й залежать не тільки від людини, а і від того скільки часу вона провела в облозі та в якому районі Чернігова. Тож що для Вас стало головним, що залишилося у пам’яті?

-Для себе я побачив місію – намагався спускатися у підвали, в яких переховувалися люді, й просто нести їм надію. У перший день, 24 лютого, я просто вийшов на вулиці, там були люді. Я запитав: «Чого ви чекаєте? Мабуть машину?». Мені кажуть: «Ми просто не знаємо що робити – чи вдома сидіти, чи ще щось». Хтось з натовпу сказав, що укриття є у садочку. Я зрозумів, що там буде більше людей. Тож я став ходити у садочок, по дорозі заходив в укриття у підвалах багатоповерхівок. Навмисне ходів завжди у підряснику, щоб люди мене бачили. Деякі просили: «Можете до нас спуститися, просто побути з нами?» У садочку, де переховувалося багато дітей, вирішив розповідати їм на ніч історії з Біблії, щоб заспокоїти їх. До 9 березня, поки родина була тут, я ходів вдень. Після 9-го березня почав ночувати з усіма у садочку, а по дорозі до дому, куди ходив готувати їсти, заходив у деякі підвали.

Головною у цей час для мене, напевне, була надія, що Бог з нами, й навіть у таку тяжку хвилину він нас не покидає.

Помилка Папи

-В інтерв’ю «Vaticannews» у квітні 2022-го, ви розповідали, що стикалися з людьми, які мали російських родичів, котрі, у свою чергу, підтримували війну проти України. І Ви пропонували таким людям молитися не за помсту над ворогом, а за звільнення від зла. Поясніть, що це значить? Чи значить це, умовно, що ми не маємо захищатися, а маємо підставити другу щоку?

-Ми не тільки маємо право давати спротив, ми маємо обов’язок чинити спротив. Приклад про другу щоку з Євангелія пояснюється так: таким чином (спочатку по одній, потім по іншій щоці) били слуг, відповідно, це було елементом приниження. І Христос тут вчить невідповідати приниженням на приниження: вони – росіяни, ґвалтують, знущаються, вбивають. Ми не маємо опускатися на їхній рівень. Але це не означає, що не можна битися на рівних. Малося на увазі, що коли ти думаєш про помсту родичам, які від тебе далеко, і яким ти нічого не можеш зробити, ці думки тебе просто будуть руйнувати, користі це не принесе. Тож, на мою думку, по-перше, чинити опір варто й треба, а, по-друге, не можна опускатися на рівень ворога. Христос вчить нас любити ворогів. Проте це не значить «друзякатися», а значить, що треба бути до них справедливим: за зло треба покарати. Зараз найголовніше питання для нас – прогнати ворога з України. Питання про пробачення буде потім. Але навіть зараз ми не маємо дати гніву заволодіти нашим серцем, не дати нашій трагедії, нашим стражданням, перемогти нас самих.

-Як у людини, яка вчилася у Ватикані, Вас не можна не запитати про події квітня 2022-го року: покиЧернігів тільки намагався прийти в себе після облоги, українка та росіянка у Римі разом несли хрест перед Великоднем. Чи вважаєте Ви, що таке об’єднання агресора та жертви під час війни є доречним? Та чи була у Вас можливість донести до Ватикану те, що звідси, з України, цей жест виглядав, м’яко кажучи, дуже незрозуміло?

-Я абсолютно не підтримую цього вчинку Ватикану. Папа Франциск не є проросійським, але, на мою думку, в нього є недолік – він є глобалістом та хоче усім догодити. Замість мене набагато більш впливові люді намагалися це донести до Ватикану. Однак Папа далекий від українського контексту: він певно думав, що зробити такий жест було б добре. Як на мене, він помилився.

-У 2016-му році Ви брали участь у хорі «Захід». Розкажіть про Вашу музичну кар’єру…

-Тоді народжувався колектив у Києві при парафії святого Василія Великого (потім вони перейменувалися, здається, на Маленькийхор святого Василія Великого). Я просто проводив зимові канікули в свого друга в Мелітополі, вони теж поїхали туди. А оскільки до цього співав у семінарії, їм трохи допомагав. Загалом же я співав у семінарійному хорі, потім у колегії у Римі. До того закінчив скрипку та бандуру у музичній школі та ходів на вокал, але це було ще у шкільному віці.

-Тим не менш, з тим же хором «Захід» ви їздили у Мелітополь. Наразі місто окуповане. Що через це відчуваєте Ви та щоб ви сказали людям, які там перебувають наразі і, можливо, прочитають це інтерв’ю?

-Насправді, за час навчання до Мелітополя я їздив, мабуть, до 30 разів: через те, що там є мій друг, який зараз також є священиком – отець Олександр. Його та колегу примусово вивезли звідти: вони 9 місяців служили в окупації, а першого грудня 2022-го, після чергового обшуку, їх вивезли на крайній блокпост у бік Запоріжжя. Це не найгірший випадок, бо двоє наших отців з Бердянська більше місяця у полоні.

Мелітополь для мене завжди був рідним. Я тривалий час підтримував контакт з отцем Олександром. Ще коли в нас були обстріли, ми зідзвонювалися: він радів, що в них досі висів український прапор, але потім його зняли…

Гадаю, що наразі найперше що людей може тримати – це молитва. Як їх, так і наша за них.

Конкуренція з УПЦ Московського патріархату та допомога мешканцям Масанів

Отець Роман (Гридковець), світлина Сєргєя Карася

-Вважається, що у Чернігові досить насторожене ставлення до греко-католиків. Як до Вас ставилися під час облоги, коли Ви ходили по укриттям? Та хто наразі складає кістяк вашої парафії?

-Не відчував жодного негативу у свій бік за весь час життя у Чернігові. Оскільки парафія тільки зароджується, здебільшого сюди ходять ті, хто все життя живе у місті (можливо, в когось є коріння з Західної України, але більшість – місцеві).

-До появи Вашої каплички, де-факто, на Масанах існували тільки два храми (обидва – Української православної церкви Московського патріархату): церкви 2000-ліття Різдва Христового та Різдва Пресвятої Богородиці. Зараз, по-менш, як здається, популярність УПЦ МП у суспільстві падає. Чи відчуваєте Ви конкуренцію та чи спілкувалися з колегами з УПЦ МП?

-Мушу зізнатися, що я ще з ними не спілкувався. Мабуть, мене трохи за це совість гризе. Не знаю як вони мене сприймають. А я сприймаю їх як братів. Моє завдання, як учня Христа, свідчити його любов у цьому світі. Інших учнів Христа треба сприймати як тих, хто тобі допомагає. Тож я не бачу у них конкурентів.

-Читав, що влітку ви надавали благодійну допомогу від БФ «Карітас Київ». До того ж Ви розповідали, що у вас є психологічний кабінет – чи також його робота пов’язана з цим благодійним фондом?

-Наразі ми співпрацюємо з двома благодійними фондами – «Карітас Чернігів» – з ним ми ще наприкінці листопада 2022-го роздавали благодійну допомогу. А також з фондом «Дон Калабрія» – вони мають у штаті двох психологів, які допомагають при парафії тим, хто потребує (а зараз багато хто потребує допомоги). Щоб потрапити до психолога, можна записатися за телефоном +38 (067) 819-03-07.

-Які у Вас найближчі плани з розвитку парафії?

-Часових рамок я собі точно не ставлю. В мене є ідея у майбутньому побудувати на Масанах храм (як ми вже писали, наразі капличка знаходиться в офісному приміщенні на кінцевій 11-го тролейбусу, біля пивного магазину, - прим.). Але під час воєнного стану земельні ділянки не видають. Тож до української перемоги, наше завдання – розбудовувати парафію. Для мене церква – спільнота людей, які вірять у те, що Христос є спасителем. Це як сім’я. Я бачу парафію: коли ми тут всі зібрані та підтримаємо один одного на дорозі до Бога. Якщо в когось є труднощі – інший йому допомагає. Такою я бачу спільноту.

-Гадаю, на Масанах більшість мешканців хрещені чи в ПЦУ, чи в УПЦ МП. Чи треба їм перехрещуватися, щоб ходити до вашої церкви?

-У жодному разі. Таке поняття як «перехрещення» – це нонсенс. Якщо хрещення було здійснене водою в ім’я Пресвятої Трійці (Отця, Сина і Святого Духа) – таке хрещення є дійсне. Хрещення відбувається один раз і на все життя. Змити його не можливо.

-Інтерв’ю має вийти на Різдво, 7 січня. Щоб Ви сказали чернігівцям, напередодні цього свята?

-Сьогодні народжується наш спаситель. Приготуємо наші серця. Подібно до того вертепу, до тих ясел, в які поклали новонародженого, нехай наше серце буде його домівкою – тим місцем, де він може зігрітися, зростати. Нехай наша віра зростає разом з ним, щоб потім у вічності з ним царювати.