12 днів на війні і 10 місяців у полоні. Історія бійця Олександра Антоненка з Чернігова

47-річний Олександр Антоненко з Чернігова був учасником боїв за висоту поблизу села Новоселівка під Черніговом.

До війни він працював зварювальником, у ЗСУ пішов добровольцем, потрапив до 1-ї танкової бригади. Розповідає: «Коли сказали, що нас взяли на утримання, здивувався, що за це ще й платити будуть. Того самого дня дали зброю. Форми не було. Хто в чому прийшов, у тому й пішов воювати».

Менше, ніж через два тижні після мобілізації Олександр потрапив у полон – під час бою.

ТЕКСТАХ поспілкувалися з ним у січні 2023 року, після його повернення додому. Далі – пряма мова Олександра.

Олександр Антоненко після повернення з російського полону, фото авторки

Перед боєм

З моїх 12 бойових днів, від 3 до 15 березня, в Новоселівці жодної доби не було тихо. Тільки заїхали на позицію — нас одразу "змалював" їхній дрон, — каже Олександр. — Увечері почали стріляти. З кожним днем обстріли частішали. У перші дні обстрілювали до обіду, хвилин 40. Потім після обіду, ввечері. Тоді з 10:00 ранку й до 13:00 без перерви.

15 березня з самого ранку почали бомбити. Невеликий перекур – і знов накривали. До 16:30. Гатили всім підряд: "Саушками", танками, касетними снарядами. Навіть чотири 500-кілограмові авіабомби скинули. Нам пощастило, бо вони промазали й бомби впали поряд з позиціями, на кладовищі. Перші два вибухи були неподалік нашої позиції, другі два — далі. Встав з окопу перекурити. Рів – мені по пояс. Докурити не встиг і захотів спуститися в окоп. Тільки сховався — касетами накрили, укриття стало, як дуршлаг. Посікло дерева й наші бліндажі.

Було таке, що снаряд потрапив прямо хлопцям в окоп. Двоє загинуло, трьох важко поранило. Один, кажуть, помер у госпіталі. Інші відбулися контузіями, переломами рук і ніг, але вижили.

Саме на тому пагорбі, де потім з’явилася братська могила, ми й стояли. Біля гаражів місцевих жителів іде дорога на село Товстоліс. Наша позиція була перед дорогою і за дорогою, метрів за 500. Ближче до пагорба – невеличкий бліндаж, де можна було відпочити, перекурити, чаю попити. На нульовій позиції — окоп, довгий рів. Там стояли кулеметники-автоматники. Ми їх зі свого окопу прикривали. З нашої висоти було зручно накривати ворога. На позиціях нас було 28 осіб. Мали гранатомети, автомати АК, гранати, заступали в наряди по 4 год, по 2 год чергували на основній висоті й біля бліндажу.

Бій

16 березня почалося десь о 04:00. Накрили артою, добили танчиком. Били з Киселівки й Березанки. Виїхали, відпрацювали, сховалися.

Потім російські ДРГшники прорвалися на нашу нульову позицію. Шум… гам… стрілянина. І раптом розумію, що це не наші автомати стріляють, а з глушниками. Кажу напарнику: "Саньок, по ходу, приїхали". Ми притислися до стіни окопу.

Було завдання не покидати позицію, ми його виконували. Зв’язку з керівництвом не мали. Водночас з лівого боку до нашого окопу підібралося півтора десятка ДРГшників. Спецвійська. Капітально підготовлені бійці. В хороших броніках, в окулярах нічного бачення. Автомати з глушниками. А нас четверо. Перед тим я закурив, поставив чашку, щоб нагріти кип’ятку, бо дуже холодно було, а Сашко присів подрімати.

Росіяни наставили в окоп автомати й випустили чергу.

— Сані ногу зачепило, він ойкнув, — продовжує Олександр. — Вони крикнули, що у нас є 10 с подумати або закинуть гранату. Ми вийшли. Росіяни привели нас до нашої нульової позиції. Хлопці там, в окопі, були мертві. Скільки їх лежало, я не роздивився, було ще темно.

Нас вивели на поле, росіяни зв’язалися зі своїми. Коли почався обстріл, на нас накинули бронежилети і прикривали. Можливо, вважали, що ми становимо якусь цінність.

Полон на території України

Нас відвезли в ангар ДП ТОВ "Валес-М" у Березанці (там базувалися росіяни). Вдягнули кайданки й зав’язали очі. Тримали в тому ангарі до вечора. Потім перевели в якусь халабуду з буржуйкою. На території було багато військових – артилеристи, танкісти, піхота, ДРГ. Туди заїжджали “Тиграми”, поповнювали запаси боєприпасів, виїжджали по кілька разів на день. Нас охороняли двоє. Годували своїми пайками – давали один на чотирьох, виходило по чотири ложки каші.

Наступного дня перевезли в сусіднє селище Седнів. Завезли на територію крохмального заводу, там були й місцеві, яких теж узяли в полон. Нас усіх два тижні тримали під відкритим небом. Дощ, сніг, вітер — ми сиділи й лежали на бетоні або на землі. Дехто повідморожував ноги, я також. А за парканом, на сусідньому підприємстві, можливо, був пересувний крематорій. Я його не бачив, але про це говорили місцеві полонені й постійно стояв сморід горілого м’яса. Над головою шугали винищувачі й гелікоптери. Ті, що нас охороняли, не годували. Їжу давала група, яка перевозила поранених. Якщо їх не було, вони когось повезли, ми знали, що два дні їжі не буде. І води могли не давати. А іноді навіть цигарки видавали, по дві-три.

Розмовляв з одним росіянином, той казав, що контрактник. Що йому набридло воювати, бо його то в Сирію, то до нас відправляють. В усіх точках, де воює Росія, був. Строковики, казав, теж були, але на передок їх тоді не відправляли. Вони як обслуговуючий персонал.

Полон на території Росії

28 березня їхній штаб почав виїжджати із Седнєва. Забрали всіх полонених, везли в тентованих "Камазах" у Курську область. Десь під кордоном зупинилися, було чутно обстріли. Там було військове наметове містечко. Якусь частину наметів виділили під полонених, там був перший допит. 11 чи 13 квітня перевезли в курське СІЗО.

На допитах пропонували перейти на їхній бік і переїхати в Росію. Потім розпитували, де які позиції і які війська. Чи бачили іноземних найманців, де вони живуть.

Перш ніж посадили до камери був, як ми його називали, "прийом". Тоді я пожалкував, що вижив. Були думки, краще б тоді, в окопі, промовчав, щоб вони кинули гранату. Били руками, ногами, автоматами, електрошокерами. Одного хлопця забили до смерті. Лупцювали, аж поки зрозуміли, що він уже мертвий.

Коли мене били, я відчував, що ось-ось втрачу свідомість, але тримався, бо тоді б убили. Навіть не чув, що там вони кричали, повторював собі: "Головне — дійти до камери".

Шлях до камери пролягав через кабінети, де давали інший одяг, пропускали через холодний душ, проводили медогляд, записували дані й допитували. І безперервно били. Це тривало близько 4 год. Того дня зі мною було 18 полонених, яких привезли на Курськ. Жінок наших у полоні також бачили. Їх утримували окремо і, здається, ставилися лояльніше. Але жінки-конвоїри їх також били. Проте наші дівчата – молодці. Одна, Віка, чи з Сум, чи з Житомира, голодування їм оголошувала.

Камери були різні. В одній, де я сидів, 22 чоловіків було. Потім 12. Усі наші, з різних міст. Цивільні, військові. З Луганська хлопці були. Там тримали до 6 травня.

Того дня нас зібрали й посадили у військовий літак — ми вже зраділи, думали, їдемо на обмін. Але через кілька годин польоту почали сумніватися. Після посадки дізналися – Тула. Там нас тримали ще пів року, до 6 грудня.

Умови, порівняно з Курськом, були ще гіршими. І "прийом" був. Якось придумали таке: вишикували і сказали цілий день стояти в одному положенні. Посидіти можна було тільки коли їси, в туалет пускали. Годували, в принципі, так само. Зранку — каша, хліб, чай. В обід — суп, каша, хліб, компот. Ввечері — або каша, або капуста. Шматок хліба й чай. Але один час була їжа жирна, суп наваристий. А тижні два — одна вода. Я схуд, за відчуттями, кілограмів на 10. Якось почули розмову того, хто роздає цю баланду, з конвоїром. Той питав, чому суп пісний, лише вода. А він сказав: "Такое указание". Трошки підгодували, потім на голодування садили. Коли годували краще, то й били більше. Постійно тримали в тонусі. Щось послаблювали, щось посилювали. Будь-який вихід з камери — вигребеш.

З камери виходили кілька разів на день — допити, прогулянка, перекличка.

У камерах, де багато людей, — душно, де мало — холодно. В Тулі сиділи по троє, по п’ятеро. Найбільше — 24 осіб. У карцері поодинці. Там для полонених українців виділили окремий блок, двоповерхове приміщення. Разом ми там нарахували 253 людей.

Обмін

Напередодні обміну ми до останнього не знали, куди нас везуть. Великих надій не було, зважаючи на попередній досвід. З Тули везли того дня тільки чотирьох полонених. Спочатку був автозак, потім знову літак. Робили кілька посадок, підсаджували людей. Кілька годин сиділи в комплексі з великим басейном, туди підвезли ще дві групи полонених.

Обмін відбувався в Сумській області. У сірій зоні. Російські військові довели до половини дороги, там уже чекали наші. До останнього не вірив, що повертаюся додому. Навіть коли побачив український прапор, навіть тоді вагався.

Повірив остаточно, лише коли мені дали телефон з українською сімкою, коли подзвонив дружині, почув її голос, дітей…

Обмін був 64 на 64. Російських військових, яких міняли, ми не бачили.

Удома

Нас оглянули медики, ми помилися, перевдягнулися, поїли. Потім два тижні пробули в лікарні у Дніпрі. Там спілкувалися з психологами й паралельно відновлювали документи.

Усі 10 місяців у полоні я нічого не знав про рідних, узагалі не знав, що відбувається в Україні. Єдине, що під час допиту один ФСБшник проговорився, що їхні війська вже відійшли й там, де мене полонили, було спокійно.

Про інших побратимів, з якими був в окопі, нічого не знаю. Коли були в наметовому містечку, по перекличці чув, що вони там. Одного навіть бачив. Коли мене забрали в СІЗО, більше про них і досі нічого не чув.

Офіційно я військовий, зараз у місячній відпустці, проходжу комісію на профпридатність. Попередньо визнали обмежено придатним. Обмежено – бо є проблеми з обмороженими ногами. Але служити можу, хоч не в усіх частинах.

Юлія Макуха, Юлія Семенець