Разом ми – сила: як юні чернігівці пережили облогу міста

Нинішньому поколінню двадцятилітніх довелося розквітнути у непрості часи. Спочатку кращі роки їх студентського життя спаплюжив ковід та локдауни, далі в долі юнаків та дівчат хижими зубами вгризлася війна. Когось її гарячий буревій закинув на лінію фронту боронити нашу свободу, когось відірвав від коріння та заніс на чужі землі, а хтось загартувався, немов сталь, у вогнях, що палали в оточеному Чернігові. Російські обстріли не змогли ані зламати дух нашої молоді, ані збити білий цвіт її надій та позбавити віри в людей. Навпаки, кожна з історій, якими поділилися з нами молоді чернігівці, що пережили страшний березень минулого року в місті, сповнена оптимізму, звитяги та любові й поваги до, здавалося б, чужих людей, які у скрутних обставинах стали рідними.

Костя Андрієвський, 20 років

До початку повномасштабного вторгнення я жив з мамою на Бобровиці, ближче до Новоселівки. Узяв за звичку щоразу в тривогу спускатися до погребу у прибудові. Напевно, це врятувало мені життя: один «прильот» був дуже поряд. Влучило у сусідську земельну ділянку. Хвиля винесла вікно, що знаходилось поряд з моїм ліжком. Вивернуло раму, скрізь була купа осколків скла, і якби я тоді був у кімнаті, мені б добряче дісталося.

Будинок зазнав серйозних ушкоджень. Я почав переконувати маму перебратися у безпечне місце. Знайшов контакти міських прихистків, та й друзі кликали до себе, варіанти були. Але вона навідріз відмовлялася, хоча навколо горіли будинки й була розруха. Тоді я залишив їй усі запаси продуктів, що ми мали, й вирушив сам до одного з друзів, Кирила. Забігаючи наперед, з мамою все гаразд.

Друг мешкає у монолітній багатоповерхівці на Бобровиці. Цей будинок вистояв під обстрілами завдяки особливостям конструкції. (Прим. ред.: Костя вчиться на архітектора). Це каркасно-модульна будівля. У неї бетонний каркас із колон та монолітних перекриттів, в який вбудовані бетонні коробочки кімнат. Було три прильоти, 120-ті міни, дві впали біля кута будинку, а третя влетіла в нього. Утеплення по торцю відійшло від стіни, вікна в старих рамах повилітали, але самі стіни вціліли.

Спочатку все було хаотично, але поступово сусіди почали самоорганізовуватися. Знайшовся один місцевий мешканець, Коля Німець, що визвався бути старшим по будинку. Під його керівництвом ми визначили старших по кожному під’їзду і зробили списки. У нашому під’їзді залишилось усього 15 людей, причому 5 з них були в квартирі Кирила. Тому вирішили, що доцільно обрати когось з нас. Призначили Кирила, але все робили колективно. Допомагала сусідка з першого поверху, тьотя Оля, якій багато хто залишив на перетримку своїх котів.

Ми ходили в нічні чергування. Треба було охороняти підвал, в якому переховувалися під час обстрілів люди. Тож збирались по двоє й робили обхід будинку, що дві години мінялися. У Німця була мисливська рушниця, тому він по всіх цих обходах був головним. Була у нас така доктрина: бачимо щось підозріле – бігом до нього, а він вже розбирається. Ще у пари мешканців теж були мисливські рушниці, у одного – пневматична, а я приніс сестриного «пугача», який стріляв холостими.

Один з сусідів, Філіпович, колись служив у десантних військах. Коли наші відстрілювалися, навколо все вибухало та палало, а ми змінювали його на нічному чергуванні, він казав з захопленням у голосі: «Зараз будете слухати музику. Це наші їх лупашать!» У цього суворого з виду вусатого дядечка був маленький песик йорк. Напевно, родичі залишили, коли виїжджали.

Газу у нас не було майже з самого початку. Прилетіло прямо в трубу ще в перші дні, тому готували на імпровізовані польовій кухні надворі. Вибухом до нас принесло чийсь дачний туалет, який, очевидно, знесло з ділянки поблизу, тож ми просто поставили цю конструкцію над вигрібною ямою. Але в тому туалеті не було дверей: вони стали нашим столом з самого початку облоги.

Коли почали довозити гуманітарку, ми склали списки на її отримання, порівну розподіляли між мешканцями порції гарячого та продукти. Я заніс до цих списків маму та возив їй велосипедом їжу. Для цього треба було щоразу долати блокпост. Щоразу руйнувань по маршруту ставало все більше: вчора стояв будинок, а сьогодні вже горить. Страшнувато, та що вже тут поробиш, треба було їздити. Одного разу потрапив під обстріл, але, на щастя, встиг заскочити до підвалу.

Ми з Кирилом часто ходили спілкуватися до танкістів, які стояли неподалік нашого району. Якось разом з гуманітаркою до нас потрапили бісквітні коржі для торта. І ми зробили для хлопців торт. Перемазали ті коржі згущенкою, а згори я нею намалював танк. Щоправда, коли ми принесли хлопцям торт, на тому місці стояв уже інший екіпаж.

Коли я звідти поїхав, то довго не міг усвідомити, що провів там тільки півтора місяці. Відчуття було, ніби я прожив в тому будинку значну частину життя.

Віка Галамага, 18 років

У перший день повномасштабної війни о пів на сьому ранку я вийшла з дому зняти готівку. Для мене було здивуванням, що люди на вулиці поводилися спокійно та зібрано. У черзі ніхто не скандалив, не істерив та не штовхався, всі тихо стояли й чекали, були дуже ввічливі.

Протягом облоги ми з родиною змінювали місце прихистку декілька разів. Спочатку поїхали до маминої подруги в приватний сектор. За пару днів опинилися в укритті, обладнаному в підвалі одного з магазинів по Л. Лук’яненка. Там переховувалось десь 15 людей, але у сховку було досить холодно й незручно, тому ми втретє змінили локацію: знайомі запросили нас у сховище, обладнане в дворівневому гаражі, вбудованому у земляний насип.

Разом з нами там перебувала 21 людина: жінки, чоловіки й діти, найменшій дівчинці було три рочки. Гараж знаходився у приватному секторі. Якщо це було безпечно, ми ходили до мешканців цієї вулиці: зготувати щось поїсти, помитися. Коли пошкодили водогін, воду набирали у сусідів, які мали колонки. Туалет викопали на вулиці, також нашвидкуруч прямо в гаражі зробили умивальник. Грілися буржуйкою, рубали дрова. Телефони заряджали від акумулятора.

Поки була електрика, готували в мультиварці прямо в укритті. За кухню були відповідальні дорослі жінки. А більшість чоловіків ходила волонтерити, шукати продукти, дехто був в ТРО. Вони виходили зранку й поверталися під комендантську годину. А вночі по черзі тримали варту.

Система сповіщення досить швидко вийшла з ладу, тому часто про небезпеку сповіщав лише крик когось з наших: «Літак летить!». Тоді люди з верхнього рівня перебігали на нижній, ми лягали на облаштовані спальні місця та перечікували авіаналіт.

В укритті грали в ігри: «UNO» та інші карткові. Зазвичай це була ініціатива дітей, але дорослі залюбки приєднувалися. У сусідів знайшовся «Гаррі Поттер», тож перечитували його з великим задоволенням. А ще любили грати в «трилітрову банку». Це коли обираєш одну букву і усім по черзі треба називати іменники, які можуть поміститися в трилітрову банку. Оце дорослим «зайшло» найбільше, дуже їх веселила ця гра, навіть утворювалися якісь команди, коаліції. Ці веселощі допомагали триматися у дні, коли на вулицях Чернігова панувала смертельна небезпека.

До нас доїжджали волонтери, тож деякі продукти отримували від них. Вони якось дізналися, що у моєї молодшої сестри день народження, тому цього дня привезли їй іграшку – жовту качечку – та торт. А ще ми святкували Восьме березня у гаражі: дуже хотілося якоїсь радості, свята. Мешканці укриття позносили усе смачненьке, що залишилося у них в запасах. І от назовні війна, літають ворожі літаки, а ми в укритті їмо святкові бутерброди та морозиво, бо просто не знаємо, що з нами буде завтра.

Фото - з архiвiв героïв матерiалу

Я взагалі не очікувала, що можна створити настільки затишний мікроклімат у товаристві малознайомих людей, вимушених разом переховуватися від небезпеки. Коли хтось починав нервувати або занепадати духом, інші підбадьорювали, казали, що треба зібратися з силами, що все буде добре. Не було ніяких сутичок, сварок, всі один одному допомагали

Незадовго до зняття облоги ми все ж виїхали з Чернігова, бо не знали, як довго це все ще триватиме. Та й ходили різні чутки: і про бомбардування, і про окупацію. Тож доїхали до Львівщини, оселилися у родичів та досить довго були там. Але я рвалася додому. Зараз, коли активна фаза війни на нашій землі завершилась, я дивлюсь на чернігівців і думаю: «Оце все – одна моя велика родина». Я ще більше полюбила місто через це. Дуже надихає усвідомлення того, скільки звичайних, мирних людей під час облоги проявило себе з найкращого боку та стало справжніми героями.

Іриній Товстогон, 20 років

Я був у Чернігові весь час облоги. Не можу сказати, що мав якусь конкретну, сталу точку перебування, бо постійно рухався містом. Хоча доволі багато часу провів у приватному секторі Масанів, у будинку мого дідуся. Це можна вважати за пункт А. Пунктом Б була дача батьків подруги в районі вул. Льотна, де я теж перебував досить часто. Поміж ними – Круг та 5 кутів. Ми з друзями шукали їжу, медикаменти, я розносив те, що вдавалося знайти, знайомим, здебільшого літнім людям, які не могли про себе самі подбати. Коли почалися перебої зі світлом, ходив заряджати павербанки. Збирав їх у знайомих, клав у рюкзак (набиралося по 15 штук зазвичай) та ходив туди, де ще була електрика або працювали генератори.

У дідусевому будинку – величезний підвал завбільшки з поверх. Це простір, який міг слугувати хорошим укриттям. Тому ми його належним чином обладнали, перші декілька днів були там самі, але у невдовзі у нас почали збиратися люди. Спочатку прийшла жінка, яка допомагала дідусю у художній майстерні, зі своїм чоловіком, Потім - знайомі зі зруйнованої Бобровиці. Ті хто мешкав у багатоповерхівках та боявся, або ті, хто втратив домівку у приватному секторі через обстріл, або просто самотні люди почали стікатися до діда. Ми облаштовували людям спальні місця зі старих дверей, накритих ковдрами. А ще до нас на перетримку зносили тварин, яких не могли забрати в евакуацію. У нас там були і собаки, і хом’ячки, і навіть морська свинка. Час в укритті проводили за розмовами, грали в шахи, шашки, карти, в слова. За фахом я філософ, тому була нагода при світлі ліхтарика перечитати Канта.

У другій половині березня не стало води. У нас на ділянці є свердловина, але без електрики насос не працював. Тому ми згуртувалися з сусідами, знайшли генератор і почали шукати по своїх господарствах залишки бензину для нього. Приносили у кого скільки було: кружка, пів каністри. Так і качали воду на величенький квадрат Масанів, що поблизу садочка. Вишиковувалася велика черга, а хто не міг сам прийти, тим ми розвозили воду.

Росіяни стояли тоді досить близько й «діставали» до нашого району з мінометів. Думаю, що це було за наведенням: одного разу почало «прилітати» дуже близько до місця, де зазвичай стояла черга за водою. Зо 5 мін лягло дуже близько, одна потрапила просто до нас у город. На щастя, обійшлося без жертв, бо обстріл був зранку і людей там не було. Та й взагалі можу сказати, що Бог нас беріг, бо декілька разів було таке, що осколки влучали в будинок, з шибок вилітало скло, але ніхто не зазнав серйозних ушкоджень. Одного разу осколок спинила одна з ікон, що ними були заставлені вікна у моїй спальні. Було таке, що бомба прилетіла за два будинки від нашого. Тоді все так затрусилося, що я думав, нам знесло другий поверх, але обійшлося. Але від декількох сусідських будинків залишилися самі руїни. На щастя, люди були в укриттях, тому не скалічились.

Я служу в церкві на Масанах. Десь років зо п’ять тому чи навіть давніше ми стали топити дровами, бо газ подорожчав, і заготовили дрова на декілька років наперед. Тож ці запаси дуже згодилися в часи облоги. Ми завантажували повні тачки дров та розвозили людям. А ще роздавали церковні свічки, бо ними хоч якось можна було освітлювати приміщення ввечері. Біля церкви знаходився блокпост, тож старалися підгодовувати наших бійців та зігрівати теплими напоями. Вояки дуже здружилися з церковним охоронцем, дядьком Сашком, і часто заходили до храму зігрітися.

Новини я дізнавався з радіо. Телефон майже завжди був заряджений, тому я просто вдівав навушник в одне вухо, буквально 24/7 слухав радіо та передавав сусідам інформацію. Звідти ж дізнавався про тривоги, коли система сповіщення не працювала. Дуже зрадів новинам про те, що росіяни відступають, бо був постійно в курсі подій і розумів, що так воно й буде насправді. І дуже радий, що не помилився.

Мого дідуся, будинок якого став прихистком для людей у тому страшному березні, не стало наприкінці минулого року. Але я впевнений, що пам’ять про нього буде довго жити добрим словом серед багатьох.

Влад, 21 рік

Облогу ми з родиною пережили на Подусівці, в підвалі приватного будинку. У перший день нам зателефонували куми, які проживали в багатоповерхівці, та запитали, чи можна пересидіти у нас. Звісно, ми дозволили. А через три дні до нас прийшла сусідка і загалом нас стало восьмеро.

Не сказав би, що наш підвал був супер безпечним укриттям: там дерев’яні перекриття та металеві шпали, але це все ж краще, аніж сидіти в будинку. Якби був прямий удар по поверхні, то будинок би знесло, а нас у підвалі засипало, але ми все одно б змогли вибратися. На Подусівку долітало часто, на щастя, не в наш квадрат, але було дуже гучно.

Світло у нас зникло десь на четвертий день, том дуже виручав ліхтар з сонячною батареєю для походів, який ми купили незадовго до повномасштабного вторгнення. Газ же був майже завжди. За це велика подяка працівникам газової служби, які під обстрілами лагодили мережу. Водогін нам перебили, але в підвалі, в нижній точці, самотьоком збиралася вода. Ця вода була, швидше, технічна, але на ній можна було готувати. Та й пили ми її теж, попередньо скип’ятивши. Цю ж воду набирали сусідам, а вони у відповідь ділилися з нами продуктами.

Згодом не стало і такої води, тому стали ходити до дядька на вул. Селюка, де працювали насоси, й накачували її там. Мене ця людина дуже приємно вразила, бо за мирних часів він був достатньо інтровертним, сам у собі. А коли сталося лихо, нікому не відмовляв у допомозі й днями стояв качав ту воду. І от з Селюка до Подусівки по 5-6 літрів щодня носили.

Щоб якось згаяти час в укритті, багато читали, старалися раніше лягати спати ввечері. А вдень ходили містом, відвідували родичів, старалися допомогти усім, кому можливо. Якось під час такого рейду потрапили під мінометний обстріл. Росіяни стріляли по Подусівці. Ідемо й чуємо характерний свист. Присіли, зрозуміли, що стріляють трохи поодаль і нам не дістанеться – пішли далі. Обійшли район, вийшли в центр міста, зробили що було треба – й назад.

Мене дуже тішила поведінка чернігівців під час облоги. Наприклад, у місцях, де можна було підзарядити телефони, молодь допомагала людям похилого віку. Заклади громадського харчування роздавали продукти зі своїх запасів, готували їжу для ТРО.

Мій брат – військовий, тому новини ми в основному дізнавалися від нього. Одного разу він повідомив, що до наших бійців їде підкріплення, пробилася колона, везуть захисну зброю. Наступного дня вилетіло три ворожих літаки, вони почали кружляти над Подусівкою, шукати, де скинути бомби. І от тоді я на власні очі побачив усю лють українського народу. З усієї можливої й неможливої зброї по тих літаках гатили щодуху. Не маючи жодних спеціальних технічних можливостей для збиття літаків в той день збили два з трьох. Це було справді феєрично і тоді я зрозумів, що ми точно витримаємо й переможемо.

Спілкувалася Ольга Мелашенко