Максим Конашевич: «У цій війні візьмуть участь всі, готуватися чи ні – ваш особистий вибір»

Чернігівець Максим Конашевич – учасник бойових дій на Донбасі. Те, що війна прийде і в інші регіони України, відчував заздалегідь, тому постійно тренувався з побратимами. З першого дня повномасштабного вторгнення його підрозділ вже виконував спеціальні бойові задачі прямо під носом у ворога. Про почуття гумору на війні, про російських полонених, про підготовку, історії буремних днів оборони Чернігова та врешті решт, перспективи, які нас чекають – про все це говоримо в цьому великому інтерв’ю.

«РОЗУМІЄШ, ТУТ НЕ МОЖНА БУТИ ТАКИМ ВПЕВНЕНИМ НІНЗЯ, ЩО ТЕБЕ НЕ ЗУСТРІНЕ, НАПРИКЛАД, 152 ММ»

- Отже, Максим Конашевич, боєць ЗСУ, учасник оборони Чернігова. Вітаю! Коротко, розкажи будь-ласка, ким ти був до війни, чим займався раніше?

- Відверто кажучи, до 14-го року займався УСББ. Так вибрав собі напрям. Були доволі різні пріоритети. До цього я був ще навіть головою правління Фонду Соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Я був зі сторони профспілок. На той час фонд складав десь за 4,5 млрд грн.

- Війна для тебе розпочалась задовго до 24 лютого 2022 р?

- Трохи є. Як би тобі сказати… Всі, хто володів інформацією, хто бував на Донбасі, бував зі сторони України, всі розуміли. Але чомусь деякі люди думали, що воно буде тільки зі сторони Донбасу. Ніхто, мабуть, не очікував, більшість не очікувала з півночі, але всі знали, що воно буде.

- Це і було приводом для того, щоб ти готувався, проходив якісь вишколи. Ти вже на момент 24 лютого був підготовленим бійцем?

- Був. Доволі непогано себе почував. Володів різними видами озброєння. Були часи, що я мандрував, брав участь у роботі різних підрозділів. Наприклад від Да-Вінчі в мене є папірець, що я брав з ними участь. Тобто, так, я учасник бойових дій. Ще з самого початку. Ще до початку повномасштабного.

- 24 лютого, або напередодні, коли ти вже дізнався, що з нашого боку буде вторгнення. Які були твої дії?

- Спершу зібрав наплічник… Якщо з самого початку, ми зустрілись з поліцейським одним, поїхали до СБУ, поїхали до Облдержадміністрації, до пана Синенка. Заїхали до нього, обговорили, що ось воно на носі вже, і домовились, що ввечері ми з облдержадміністрацією більш детально про це поговоримо. Оскільки за законом голова держадміністрації є головою військової адміністрації. Тому треба було спілкування з посадовою особою такого рівня. Я поважаю пана В’ячеслава.

- Тобто це вже була розробка плану дій певних?

Майже так. Обговорення. Тут ліпше не «план дій», а обговорення, оскільки це голова все ж таки військової адміністрації.

Вранці я почув приліт, і зрозумів, що «добрий вечір, я диспетчер». У нас було визначене місце, куди ми мали з’їхатись. Тобто все було згідно плану. Але не було розуміння місця постійної дислокації, оскільки нас там було багато людей, тому ми шукали місце, де забазуватись.

- Далі хронологія подій? Які були ваші задачі, вашого підрозділу?

- Дивись, я особисто про себе можу сказати, що трохи було лячно. Коли ти розумів, що відбувається, що це вже повномасштабка. Літаки, гелікоптери – це все передбачувано апріорі, але це було, знаєш, на той момент для нас суттєво. Було трохи нерозуміння того, що відбувається, оскільки певний час люди бігали, метушились.

- Коли почалися перші бойові задачі?

- Сутички? Ну, можна сказати, що їх зустрічали більше тероборона і Перша танкова, оскільки у нас не було таких засобів. Ми взяли протитанкові засоби, і дуже хотів наш ПТУРист подивитись в очі буряту…

- Ваш підрозділ діяв майже під носом у ворога, чи навіть в тому місці, де ворог. Певно кошмарили?

- Так, у нас була можливість, ми брали полонених. Так склалось. Слухай друже, об’єктивно, треба ж було дізнатися до куди вони ходять, так? Ми зустрічались з диверсійно-розвідувальними групами. ворога

- Які в тебе були відчуття? Що ти відчував в той момент, коли просто виходиш до ворога?

- Страшно. Розумієш, тобі здається що під кожним місцем знаходиться ворог. У нас була така історія цікава, коли ми виходили певного разу вночі, і так сталось, що перед нами стояв наш танк. Ми виходимо, і один з бійців каже, що перед танком лежить дві особи, він бачить їх в тепловізор, і ми так здивувались, щоб саме перед танком підкрались дві особи. Попередили танкіста. Танкіст дуже здивувався цьому питанню, що в нього перед танком, буквально метрів 30-50 лежать дві особи. Ну і ми так з цікавістю спостерігали з-за танку, пропонували сказати пароль. Але ті дві особи, які лежали перед танком, то виявились два пня, котрі нагрілись вночі і давали температуру в «тепляк» (тепловізор – ред.). Тому, я ж тобі кажу, різні були ситуації.

- І кумедні випадки також бувають.

- Ну звісно. Буває таке. Пні нагріваються, якщо стає тепло, тепла погода вже дозволяє сонцю нагріти каміння, або щось інше, щоб воно давало тепловізійний слід. Тому можна подумати, що це людина.

Розумієш, тут не можна бути таким впевненим нінзя, що тебе не зустріне, наприклад, 152 мм або 80. Кожен раз ти відчуваєш відповідальність. Але під час боротьби – це як зустріч з супротивником на якомусь татамі. Якщо ти розумієш, що це гідний суперник, ти передчуваєш напругу в своєму організмі, а коли ти вже виходиш і починаєш вести сутичку, то ти вже переходиш від страху до виконання тих рефлексів, які в тебе виникли під час тренування, бо ми не підіймаємось до рівня своїх фантазій, а спускаємося до рівня своєї підготовки. А в екстренній ситуації, це проявляється найбільше.

«ВСЯ ВІЙНА – ЦЕ КВЕСТ: «ЗНАЙДИ, ЯК КРАЩЕ ЗНИЩИТИ ВОРОГА, ЩОБ САМОМУ НЕ ЗДОХНУТИ…»

- Вся ця робота, це і є робота сил спецпризначення? Це якісь таємні виходи, маскування – це все твоя робота?

- Давай я тобі так відповім, що тоді групами спецпризначення були навіть поліцейські.

- Твій підрозділ, в якому ти виконував завдання такої складності складався з добровольців і звичайних людей?

- Так. Здебільшого у нас у всіх був досвід, але були такі люди, які не мали досвіду ведення бойових дій. Не були учасниками просто бойових дій.

- Гумор – це те, що рятувало? Можна сказати, що коли ви ходили в ці виходи, кошмарити ворога, ви навіть трохи хайпували в цей момент?

- Так, звісно. Це ж твоя земля, ти тут. Чуєш, мені здається, що перша фаза моя пройшла дуже весело, я б так тобі сказав. Перша фаза війни, ось та активна, яка була в Чернігові, потім стало сумно, бо відповідно почалися і втрати з нашого боку. Але достатньо весело, перша фаза – це було весело.

Знаєш, це як у собак, коли вони на своїй території, то більш сміливі. Ось власне тут, мабуть, те саме було. Ми були на своїй території, ми знали місцевість, більш-менш хоча б знали місцевість і тому могли собі це дозволити. Це вони були у нас вдома.

- Що вам доводилось робити? Знищувати техніку?

- Так, ми вразили одного танка. Не вважаю, що дуже сильно їх покошмарили, щодо різних засобів, мінометів, стрілялок. ПТУРом ми працювали.

Взагалі, вся війна – це квест: «Знайди, як краще знищити ворога, щоб самому не здохнути…». Ось власне цим квестом ти займаєшся кожен день на війні, шукаєш шляхи знищення ворога. Ось ти прокидаєшся зранку і думаєш: «Як би побільше накошмарити їх?» Розумієш? І шляхи для цього ти вже шукаєш відповідні. Є в тебе озброєння: ПТУР, може СПГ, може міномет. І ти одразу маєш цим користуватись, взяти і користуватись. Тому я наполягаю на тому, що всі мають володіти всіма видами озброєння. Наприклад, у нас була така ситуація, коли на певній ділянці стояла ЗУшка, але ніхто не міг нею користуватись. Це спарена зенітна установка. І орлани літали на відстані доступу для цього озброєння. Тобто, якщо її поставити десь повище, то взагалі можна збивати. Але ніхто нею не міг користуватись, тому нажаль вона простояла.

І дуже багато таких прикладів. Тут питання мабуть у підготовці до війни. Тут не про самих людей, бо люди хотіли, але люди ж дивляться телевізор здебільшого. Там що кажуть, то і правда. Ось власне розслаблення людей, що не буде великої війни, це і призвело до таких великих втрат серед цивільного населення.

- Ти мав певний контакт з ворогом, ви навіть брали полонених. Що це за люди були, які прийшли до нас сюди? Це були якісь там «чмобіки» чи це були серйозно підготовлені воїни?

- Один офіцер був, я скажу, він такий був з честю. Дуже молодий був. Він і говорити спочатку не хотів… Вони переважно були достатньо непогано підготовлені.

Памʼятаю, в одному з епізодів нам вдалося підійти впритул до двох рашистів. І «Петрович» з «Бєсом» вже забирали їх, то були сержант і старший лейтенант відповідно. Вони прийшли подивитись щось, постали перед будинком, а тут хлопці кажуть: «Виходь, здавайся, рускій Ваня!». Він розповідав, що в них не було їжі, і він пішов збирати їжу, але насправді то по-інакшому виглядало. У нього був новий червоний айфон, у військового… І Приват 24 на ньому...

- Тобто, це вже у когось вкрав?

- Власне, так. А ще кросівки Nike літні…

«НАМ ВДАЛОСЯ ВІДСТОЯТИ МІСТО, АЛЕ МИ БУЛИ ЗА КРОК ДО ТАКИХ ПОДІЙ, ЯК В МАРІУПОЛІ»

- Але ми воювали не з чмобіками, це я сумніваюсь. Вони були з Алтайського краю, вони проїхали кілометрів з 3000. Це ми вже так між собою рахували. Але вони були досить професійні військові. Нам вдалося відстояти місто, але повірте, що ми були за крок до подій таких, як були в Маріуполі. За крок. Це було пару кілометрів, до десятка кілометрів, і ми б опинились в оточенні повністю. Тому не треба розслаблятись, треба постійно думати про свої помилки, які були зроблені в минулому етапі. Наприклад, ці ж місцеві, які з міста поїхали на дачу. Ну, відверто, поїхати на дачу, ховатися від війни на дачі біля міста, то ж трохи не та позиція…

- Завдяки чому на твою думку, Чернігів вистояв?

- Завдяки, по-перше, Першій танковій Сіверській. Дякую панові Леоніду Ході, за те що не кинув місто. Це поважний чоловʼяга. Ми приїхали, нас викликав Ніколюк: «Поїдьте сюди терміново». Ми приїхали, і навіть не встигли вдягнутися. Був авіанальот, ми лежали під авіанальотом і розмовляли про тероборону, про те, що найпідготовленіший, найкрутіший у нас підрозділ – це тероборона, бо вона вбиває все.

- Це жарти-жартами, але Ніколюк разом і з тобою був під обстрілом?

- Ніколюк брав активну участь тоді під час прориву русаків на Ягідному, Красному. Він майже сам був у перших рядах, і вів усіх у бій. Тут повага і респект пану дяді Віті. Бо розумієш, коли авіація почала утюжити так щільно, то моральний стан був не найліпший. Тож, коли йому довелось відбивати блокпост, це ж був нацгвардійський блокпост, і коли побачили люди генерала між собою у звичайній військовій операції, то це дуже стимулювало, дуже сильно.

- Це мотивація. Мені важко уявити собі якогось російського військового такого рангу, щоб він знаходився десь в окопі. Вони там, певно, що всі в Кремлі сидять разом з Путіним.

- Слухай, не треба ж так недооцінювати ворога знову ж таки. Ми повертаємося до питання, що з тієї сторони одні «чмобіки». Не треба недооцінювати. І взагалі, генерал не має керувати на полі бою. Але так склались обставини, що на стільки була ситуація критична, що особисто йому прийшлось брати участь у таких подіях.

Я хочу згадати ще пана Леоніда Ходу. Теж з ним якось працювали по одному об’єкту, побачили танк в Деснянці, і пан полковник приїхав на машині сам з установкою Джавеліна і хотів вразити той танк, але нас тоді побачили і накрили дуже артою. До довелось відійти. Потім там сховались. То ж я брав участь у військових діях з усіма нашими генералами, полковником.

- Знову ж таки повертаючись до цього питання. Ти кажеш не треба висміювати, недооцінювати. Але факт є факт, порівняй Залужного і Шойгу, так? Наш бойовий такий, і ці діди з геріатричного пансіонату з маразмом. Це моя думка…

- Я звісно погоджуюсь, але особовий склад у них пристойний. Тобто у них і полковники, і капітани, і майори теж ходять на завдання. Не треба. Я відверто кажу, в тих підрозділах, з якими ми стикались, то я думаю, що у них ходять на завдання ті люди, які мають якусь честь.

- В чому була помилка ворога? Чому вони не виконали поставлену задачу дійти до Києва, взяти Чернігів?

- В поганій розвідінформації. Слухай, сталось так, що ми брали одного полоненого, і він казав, що їм дали мало сухпаїв. Вони справді думали швиденько дійти до Києва.

- Після чернігівського регіону ти почав виконувати бойові завдання на сході? На твою думку, яка зараз ситуація на фронті? Що відбувається, і взагалі, коли буде перемога?

- Я буду казати суто про своє особисте відношення, про те, що я бачу. Я вірю, що ми можемо перемогти. Тобто, яйцями – ми спокійні здорові люди. А можливості, нажаль… Бажання не співпадають з нашими можливостями. Я бачу те, що ми не можемо їх зупинити навіть на певних ділянках. Те, що вони там здохли під Бахмутом, це не означає зовсім нічого, бо країна з таким потенціалом військовим не може просто так залишити нас. Апріорі так не може бути. Можна подивитись, що відбувалось в Сирії. Це все ще квіточки.

- Тобто розслаблятися звичайно не варто?

- Ну як розслаблятися? Дивись. Кремінна, наприклад. Ми можемо подивитись в засобах масової інформації, що ми трохи вже втратили під Кремінною різні напрямки. Авдос (Авдіївка- ред.) – оце місто герой, місто-фортеця. Я би сказав, що Авдос і Мар’їнка – це більші міста-фортеці, ніж зараз розпіарений Бахмут. Піски – теж місто-фортеця взагалі. І вони тримались наскільки могли, але там чомусь був певний піар… Це можливо, такий задум.

«ВІЙНА ТОРКНЕТЬСЯ КОЖНОГО ЧОЛОВІКА В ЦІЙ КРАЇНІ, І ЩОБ БУТИ ГОТОВИМ ДО ЦЬОГО, ТРЕБА ТРЕНУВАТИСЬ»

- Чим зараз взагалі небезпечно таке зневажливе ставлення до ворога, таке оптимістичне ставлення до того, що відбувається?

- Ті, хто встиг поїхати, їм дуже пощастило. Зараз війна торкнеться кожного, і щоб бути готовим до цього, треба тренуватись. Тренування заспокоюють під час повітряної тривоги. От, лунає повітряна тривога – зроби 20 присідань, повідтискайся, попрацюй зі зброєю, якщо маєш таку можливість. І ось це буде тебе заспокоювати, що ти готовий наступного разу зустріти ворога. Ми просто не можемо дозволити собі програти, бо наступний шанс для нас може і не відбутися. А якщо відбудеться, то невідомо за скільки.

- Я знаю, і читачі із соціальних мереж знають твою досить радикальну позицію щодо чоловіків, які не пішли на фронт, не пішли до ЗСУ. Чи зараз кожен має іти на фронт, що скажеш з цього приводу?

- Я тобі скажу, що я це адресую найбільше здоровим чоловікам свої посили. Я знаю, що це, наприклад, майстри спорту, іноді міжнародного класу. І ось власне, коли сталася трагедія, вони не пішли зі зброєю. Вони можуть там допомогти хоча б перетасканням того ж БК – перенести дуже велику вагу, вони ж здорові чоловіки.

Я бачу на війні і жінок, бачу на війні інвалідів. Я бачу всіх, але не здорових спортивних чоловіків. А є підрозділи де я бачу працівників села, їх дуже багато, бо в селі простіше спіймати людину. Всі знають, де він живе, це простіше, ніж в місті. І мене дивує, чому у нас в містах не проводяться рейди з мобілізації. Послухайте, всім знайдеться робота. Я розумію, що там хтось може не піти вбивати когось, різати ножем, але йому знайдуть роботу, навчать виконувати роботу, на яку він здатен. Але роботи вистачає всім.

Так само як, наприклад, в шпиталях, в лікарнях допомогти поранених перемістити просто, там є люди лежачі. Дуже багато питань, які вони можуть допомогти, як санітарні брати.

- На момент повномасштабного вторгнення у вас уже був злагоджений та підготовлений підрозділ?

- Так, і ми намагались дати можливість всім це зробити. Ми створювали курси, які проводили з батальйоном територіальної оборони. Ми сподівались, що в тероборону підуть здорові дядьки, які будуть круто бити супротивника. За великим рахунком, тому організували мобілізацію в ТРО через спортивний клуб, намагались зробити то якнайкраще.

- І багато дядь зі спортзалів прийшли?

- В мене була така цікава ситуація, я не буду казати де це було, ми заїхали по проханню директора одного зі спортзалів поговорити з мешканцями цього приміщення, що відбувається, щоб якось заспокоїти ніби людей. Я запропонував зробити вибір просто: «Ідіть до нас і ми навчимо, дамо все. Все буде.» Але всі постояли, помовчали, розвернулись і поїхали. Ну і все, на цьому все закінчилося. Це про здорових дядьків. Але от зараз є хлопець, який добровільно пішов, мобілізувався, не можу про це не згадати.

Всім чоловікам хочу донести інформацію: ви всі приймете участь у цих бойових діях. Готуватись, чи не готуватись, вирішувати вам. Ви всі приймете участь, ви будете в різних статусах, тобто за військовою професією, але всі приймуть участь у цій війні. Це не буде 2-3 тижні до зими. Повірте, ми воюємо з країною, яка перемагала мільйонами людей. Мільйонами людей. Ви розумієте, що на нас напало 370 тис. А вони мобілізують мільйони.

«МИ ЗМОГЛИ СТВОРИТИ АРМІЮ, ЯКА МОЖЕ ДАТИ ЛЮЛЄЙ РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ»

- Я знаю є мем такий в інтернеті про «бородатих принцес» зі спортзалів.

- Як ці всі спортсмени, котрі вихвалялися і казали, що «От до мене прийдуть, я піду воювати». Вони втікли першими. Вау, такі тигри, що куди там! Казали: «Для мене війна на Донбасі, то херня. То війна політиків і всього іншого. То Порошенко там свої мільйони заробляє». Розумієш? А це була війна, це був початок війни.

Я не буду робити хвалєбні оплески нашим керівникам, бо вони всі, як на мене не виконали своєї функції, але ми змогли протягнути, створити армію, яка може дати люлєй російській федерації. Хоча б отой резерв, який спершу вступив в бій, який дав трохи оговтатись і завадити оточенню Києва оточення. Я думаю, якби оточили Київ, там міг би бути і парад. У нас є історичні факти, які підтверджують це сто років тому. Подивіться і почитайте, як відбувались події, це дуже цікаво.

- Дивись, загальна ситуація в інформаційному полі: там нам дали класну зброю, там Хаймерси, нам дають гарні танки, нам дають всіляку іншу класну зброю, яка може високоточно нищити ворога і на великій відстані. Готується великий контрнаступ, про який всі кажуть. Наче б то такий оптимістичний прогноз, світ за нас, і Путін – військовий злочинець. Чи не є це вже якимось проблиском світла наприкінці тунелю?

- Ні. Це ілюзія. Це велика бульбашка «шашликам на травневі свята». По-перше, населення спочатку так чекало 2-3 тижні. Коли зрозуміли, що не 2-3 тижні, почали чекати три сімки (гармати – ред.). Типу, ось приїдуть гармати 777, топори, ми їх розвалимо. Розвалили? Ні. Далі ми чекали Хаймерси. Питань нема, це високоточна зброя, вони нам допомагають. Але, щоб зробити якийсь ключовий вклад в перемогу, цього замало. Зараз ми чекаємо танків, і знову ж, можливо після цього перемога наблизиться, але не суттєво, як очікує населення. А потім ми будемо чекати літаки, розумієш? І весь час потім будемо чекати балістичні ядерні ракети.

Нам будуть все давати, і ця війна буде тривати. Війна, як вони кажуть «Росії з НАТО». Війна буде тривати доти, доки хтось не переможе. У Путіна зараз не має іншого шляху, як перемогти. Він має або здохнути, або перемогти. І він вважає, що може це зробити. Навіть математично, якщо ми будемо знищувати по 15 кацапів, то вони все одно можуть виграти. Уяви собі. Подивіться, як Росія воювала в Першу Світову, Другу. Ну, Першу там ще були ці царські офіцери, які більш-менш. Але подивіться, як воює Радянський Союз? Мільйонами…

- Закидування шапками.

Так. І в цьому є проблема, вони зараз так наступають на Бахмут. Вони зараз те саме роблять. І вони будуть продовжувати це робити, тільки буде це ще більш кроваве місиво таке. Весь цей вогневий вал буде котитися доти, доки ми не знищимо Росію.

«Я ХОЧУ БАЧИТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ГОТОВІ ДО ВІЙНИ, ОСЬ, ЩО Я ХОЧУ»

- Чи є такі перспективи?

- Так, ми можемо бути наріжним каменем цього суспільства.

- Чи можуть розпочатись там якісь процеси в середині, які прискорять це, або на інших умовних фронтах? Там є відкрите питання Абхазії, Осетії, Курили ті ж самі?

- Вони не потягнуть. Військова машина Росії – це не операція рівня Бахмут-Соледар. Ну справді, давайте будемо відверті. Росія накопичувала 70 років зброю для війни, глобальної війни зі Сполученими Штатами, блоком НАТО. Там імперіалісти, і вони весь час під час Радянського Союзу накопичували, потім вони забирали у нас і у інших стран, які виходили. і ось в їх думках ця війна зараз буде відбуватись. БУДЕ відбуватись на території України. Вирок у Гаазі – це зрозуміло, що грошима ти не відмажешся. Там нема так, щоб порішати в суді.

- Чи не можуть прибрати там його зсередини?

- Я думаю, що там безальтернативно, бо їх теж знищують через суди.

- В нашій розмові буде щось оптимістичне з твого боку?

- Так. Можна витрачати час на близьких і радіти життю, як воно є зараз. Це як фільм «Не дивись вгору», він вийшов перед початком нашої великої війни, тому я теж казав, що це про нас. У нас оцей метеорит, який летить сюди, ми всі його бачимо, окрім тих, хто хоче бачити лише 2-3 тижні.

- Тобто зараз ми сидимо за цим столом і кажемо: «У нас було все». Як власне закінчився цей фільм «Не дивись вгору». Вони сидять за красивим столом і кажуть «У нас було все», і потім метеорит пролітає і… все.

- Я не хочу, щоб так було. Тому пропоную всім витрачати час на освоєння різного виду озброєння. Наприклад, коли ти біжиш по вулиці, і перед тобою кулемет «покемон», ти зможеш його обслуговувати? Ну хоча б зарядити і зробити постріл в ту сторону, перезарядити ленту або спорядити ту ж саму ленту? Ось, що я хочу. Я хочу бачити людей, які готові до війни.

Іван Матвєєв

- Підсумовуючи нашу бесіду, у нас є шанс на перемогу?

- Так, шанс завжди є. Але для цього треба піт, біль, кров і сльози. Ось це нас врятує, а не «Повітряна тривога». От скажи, будь-ласка, є в Ізраїлі система «Купол», яка збиває 90% ракет. Але у них в середині будинків є укриття, і вони все одно реагують на повітряну тривогу. А у нас це перетворюється на якийсь фарс. Ні! Ти маєш зібратися, ти маєш бути не веселим, це смерть летить на тебе. Це ракета.

Це не має бути піднесено, як якась забавка-іграшка. Це має бути серйозне ставлення до смерті, яка летить у твій бік.

- Отже, живемо сьогоднішнім днем, насолоджуємося тим, що є зараз, не втрачаємо пильності, не розслабляємось. І перемога буде за нами.

- Тренуємось. Ми всі маємо тренуватися, бути готовими, і все.

- Дякуємо, Максим Конашевич, боєць Збройних Сил України, учасник оборони Чернігова.

Спілкувався: Іван Матвєєв
Відео: Павло Мельник