• Головна
  • «Постійно картаю себе, що я не там, не поруч з чоловіком» - відверте інтерв'ю чернігівської журналістки
11:59, 21 квітня 2023 р.

«Постійно картаю себе, що я не там, не поруч з чоловіком» - відверте інтерв'ю чернігівської журналістки

Нещодавно у польському виданні DUŻY FORMAT з'явилася надзвичайно відверта та пронизлива історія-сповідь чернігівської репортерки Віри Курико про її поїздки до чоловіка-військового у прифронтові міста на Сході. Ми поспілкувалися з Вірою, щоб дізнатися, чи не було їй тяжко ділитися настільки особистим на широкий загал, як вона реагує на бруд, що почали лити росіяни у коментарях, та у чому зараз полягає, на її думку, основна задача українських медійників.

- Пані Віро, ваша розповідь - дуже особиста. Те, чим ви поділилися з читачами, - напевно, найінтимніше й водночас найболючіше, що може відчувати жінка, коханий чоловік якої воює. Чи важко вам було відпустити цю історію, оприлюднити її?

- Це дійсно дуже особисте й направду текст від початку не призначався для публікації. Просто з березня 2022 року, відтоді, як чоловік пішов на фронт, я веду щоденник. Власне, я почала вести його ще в лютому, коли в 20-х числах закінчила читати “Воєнний щоденник” Астрід Ліндґрен. Подумала тоді, що варто й собі робити такі нотатки, бо ситуація нестабільна й от-от почнеться велика війна.

Я багато писала про чоловіка. Мене дуже “накрило”, бо ми ніколи не прощалися довше, ніж на тиждень. Усі відрядження у нас завжди були спільні, ми намагалися так підлаштовувати, щоб він міг поїхати зі мною, а я - з ним. Мій чоловік — це мій улюблений музикант, мій брат, мій найкращий друг, мій найприскіпливіший редактор і перший читач. Наш спільний світ - тісний, обмежений тільки нами, тому відсутність Сергія, відстань між нами мене просто розривала, вона була нереальною для мене. Вперше в житті ми не бачились так довго. Він з Чернігова одразу поїхав до Сєверодонецька, і я багато писала просто тому, що хотіла зафіксувати те, що би хотіла йому сказати, але тоді не могла.

Коли чоловік був у Сєверодонецьку, в Лисичанську, у Пісках, то були пекельні дні. Він майже не виходив на зв'зок, максимум якесь одне повідомлення на тиждень. Я постійно намагалася себе чимось рятувати. А окрім тексту я в житті не знаю іншого способу порятунку, тому просто записувала, записувала, записувала все для того, щоб не збожеволіти. Цей текст — моя нахабна спроба кричати назовні від болю.

У певний момент стало зрозуміло, що я взагалі ні з ким не можу спілкуватись. Не можу говорити зі знайомими, які постійно кажуть мені: “Та заспокойся, чого ти! Та все ок, все буде нормально! Ти така не одна, в тебе ще все нічо, он людям гірше!” Поступово я перейшла в спілкування виключно з дружинами військових. У нас з дівчатами є свій невеличкий чат, де ми одна одну підтримуємо, допомагаємо, даємо поради.

Спілкування з ними показало мені, що цей досвід спільний для багатьох. І я зрозуміла, що я не одна така стражденна. Точніше, я це й так розуміла, але світ відкрився переді мною, і я вирішила, що можу опублікувати свою історію, якщо це комусь буде цікаво. Я запропонувала її платформі Rozstaje.art. Це польський проект «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів». Думала, що мене ”відшиють”, якщо чесно, коли показувала чернетки, але редактор сказав, що таким потрібно ділитися. Я зібралася і виписала все це. І так мій текст опинився у польському медіа. Також він вийде в Україні в новому журналі Reporters”.

- Фото до вашого матеріалу, що потрапило на обкладинку, справляє дуже потужне враження. Можете розказати про нього?

- Щоб проілюструвати цей матеріал, ми обрали роботу авторства чернігівського фотографа Романа Закревського. Він нас раніше фотографував ще у цивільному житті. А вдруге ми до нього прийшли, коли на мого чоловіка наїхав БТР і йому дали місяць відпустки на реабілітацію. Це був перший раз з початку повномасштабної війни, як Сергій опинився вдома. Тому, коли йому стало трохи легше, ми вирішили піти до Романа зробити нові фотографії.

Було досить дивно, бо на фото з першої зйомки ми такі легкі, веселі, пишні. А цього разу вже було видно, що ми змучені, знеможені. Ці світлини видалися нам дуже символічними, ми захотіли їх зберегти і наступного року знову піти до Роми, щоб побачити, якими станемо далі. Я запитала у Романа, чи можна використати його фото для публікації, він дозволив, і, зрештою, нам виділили цілу обкладинку.

- Для вас щоденники стали свого роду терапією й допомагали триматися. Чи це може стати самопоміччю для широкого кола жінок, не дотичних до літератури та журналістики, які теж перебувають у схожій ситуації? Чи має сенс записувати свої почуття, свої страхи, свій біль не для друку, а для себе, і таким чином позбавлятися їх хоча б частково?

- Я не психотерапевтка, тому не знаю, чи годиться це для всіх. Для мене єдиний спосіб пережити біль - це описати його. Окрім цього, я “лікуюся” тим, що саджу рослини. Під час боїв за Луганщину, в яких брав участь мій чоловік, я до біса багато саджала. Намагалася відновити всі рослини, котрі у мене були раніше. Тексти для мене - спосіб викричатися. Я іноді роблю фейсбучні дописи “під замком”, просто щоб нібито сказати всім, що мені погано, насправді нікому не сказавши. Мені це дуже допомагає. Можливо, допоможе ще комусь.

Я взагалі вважаю, що щоденники це певною мірою психотерапія, жоден відомий щоденник не писався для друку. Взяти хоча б той самий “Воєнний щоденник” . Астрід не була на той час відомою авторкою “Пеппі Довгоїпанчохи”. Це був просто щоденник жінки, її переживання. Мене це дуже вразило. Прочитавши це, я дещо вгамувала в собі страх перед майбутньою повномасштабною війною. І тоді ж для себе віднайшла спосіб усе нотувати, щоб не забувати, щоб каменем прив'язуватися до сьогоднішнього дня, а не жити в майбутній надії або в минулій радості. Це камінь, який втримує мене тут і зараз, дозволяє мені залишатися при тямі.

«Постійно картаю себе, що я не там, не поруч з чоловіком» - відверте інтерв'ю чернігівської журналістки, фото-1

- У коменти до вашого матеріалу в польскому медіа набігла велика кількість росіян, які почали лити бруд. Як ви справляєтесь з негативом від ворога? Чи вдається не пропускати через себе?

- Найперше дякую полякам, які налітають у відповідь на ці коменти та показують росіянам їхнє місце. А так хай собі пишуть, я взагалі на це не реагую. Слово росіян нічого для мене не важить і не важило з дитинства, благо, я так вихована була. Я їх ніяк не пропускаю через себе, навчилася за 9 років. Мій батько воює з початку війни на Сході, тому я наслухалася й набачилася достатньо, щоб не впускати росіян в своє життя.

Звісно, я часто дивлюся ворожі медіа, щоб розуміти, на що вони зараз тиснуть, бо я медійниця. Але я нічого не відчуваю. Єдиний виняток - коли мені дзвонили й залякували, казали, що мій чоловік в полоні і скоро буде вбитий. Тоді, звісно, я відчувала страх, жах і злість. Але тільки тому, що це був дзвінок напряму, коли ти чуєш цей гидкий голос, який ти ненавидиш, цю говірку російську, яку терпіти не можеш. А все інше йде повз мене.

- У контексті прив'язки до страшного моменту дуже показовим є ваш нарис про Чернігів, який ви писали під час облоги. Цей запис репортера-самовидця — важливе та цінне свідчення. Чи був він опублікований в якихось іноземних медіа?

- Нарис “10 днів у Чернігові”, який я публікувала на “Reporters”, так само початково не призначався для цього. Це теж уривки щоденників, які я нотувала, знаходячись у обложеному місті. Так, згодом він публікувався у німецьких медіа, як і ще ряд моїх матеріалів про Чернігів. Просять, пропонують — я це роблю. Але для мене найважливіший читач — внутрішній. Наш, український.

- Минуло більше року з початку повномасштабного вторгнення. Навіть до найбільш нетямущих українців мало би вже дійти, що росія — абсолютне зло, а війна триває не з 2014-го, а значно довше. Фактично, увесь час нашого існування ми боремось за право бути в цьому світі. Чи не важливіше доносити до іноземців наші основні меседжі та внутрішні проблеми, ніж спілкуватися з внутрішнім читачем? Повторювати про війну невпинно, щоб за кордоном не звикли, що лихо “застопорилося” на нашій території й не поширюється далі, а Україна - вічний незламний щит для Європи?

- Погоджуюсь з тим, що потрібно виносити наші внутрішні проблеми та потреби в іноземне медіаполе. Власне, це ми всі, медійники, й робимо зараз. Але я не згодна з тим, що до всіх українців дійшло. Нічого до багатьох не дійшло й досі. От буквально на днях на Великдень можна було побачити, скільки людей прийшло на “Ниву” до московської церкви. Серед них були люди, яких я знаю особисто, вони розповідали мені, що бог один, а все решта - фігня.

Чернігів оговтався від обстрілів, зажив звичним життям, і тут залишається купа людей, які досі шукають логічне виправдання всьому, що відбувається. Багато хто хибно переконаний, що путін помре і все закінчиться, або що це все через політичну верхівку рф. Тому я вважаю, що ми маємо говорити найперше з українцями, розповідати їм, історії Батурина, Стрия 41-го року.

Особливо боляче говорити до світу, коли ти не проговорений сам, не проговорені наші помилки, наша історія, якою б вона не була. Коли росіяни підходили під Чернігів, я у приватних розмовах казала, що маю передчуття, ніби ось-ось нам влаштують другий Батурин. Тільки цього разу він буде з авіацією. Тому нас спочатку всіх розбомблять, а потім виріжуть тих, хто вижив, і покидають в колодязі. І яким же було моє здивування, коли освічені люди мого віку гадки не мали, що таке Батурин. Лиш чули, що там Ющенко колись щось відбудував.

Я вважаю, що ми не докричалися ще до самих себе, не докричалися до глибин своєї історії. Поки кожен її не буде знати, місія ще не виконана. Кожен письменник, журналіст мусить над цим працювати, працювати на свого читача найперше. Я не знецінюю при цьому в жодному разі закордонних публікацій, навпаки. Ми маємо показувати, які ми є, якими ми себе бачимо, якими ми хочемо бути закордонній аудиторії. Щоб про нас не забули, щоб про нас знали. Не хочеться, щоб було, як коли до питаєш у людей про Ємен і ніхто нічого про це не знає. Хоча чому я взагалі дивуюсь, коли деякі мої сусідки зараз роблять круглі очі й питають: “А що, у нас війна ще йде?”

«Постійно картаю себе, що я не там, не поруч з чоловіком» - відверте інтерв'ю чернігівської журналістки, фото-2, ФОТО: Роман Закревський

ФОТО: Роман Закревський

- На вашу думку, всі ми, хто зараз не на фронті і безпосередньо не захищає зі зброєю в руках нашу землю, що ми найперше повинні робити? В чому наша основна задача зараз?

- Це найскладніше для мене питання, тому що понад усе я ненавиджу словосполучення “культурний фронт”. На культурному, економічному та інших “фронтах” міни не падають, лінія демаркування не проходить і окопи не риються. Отже, ніякий це не фронт. Я постійно дуже сильно картаю себе, що я не там, не поруч з чоловіком, бо мені найбільше в житті хочеться бути, не знаю, в якійсь бісовій прес-службі, в кулеметному відділенні, аби лиш разом.

Хоч він і каже, що я потрібна вдома, у безпеці, і що я багато допомагаю, я вважаю, що жоден мій текст, жоден мій донат або збір не є достатньою допомогою для фронту. Я плачу цілими днями, чекаю на чоловіка, але зі свого боку морально готуюся замінити його, якщо його дуже довго не буде. І я вважаю, що єдине, що ми можемо робити, це готуватися до того, щоб замінити теперешніх військових собою.

Вони не мають тягнути цей тягар вічно й бути в рабстві, а ця війна не триватиме рік або два. В різних формах вона буде продовжуватися й далі. Тому так. Я кажу це як дружина військовослужбовця. Я б хотіла, щоб нас з чоловіком поміняли місцями і я знаю, що так само мої дівчата, з якими я спілкуюсь, так само бажають цього, тому що вважають своїх чоловіків найкращими в світі людьми, які заслуговують на нормальне життя.


Спілкувалася Ольга Мелашенко

Матеріал Віри, про який йдеться у статті, можна почитати українською за посиланням>>>


* * * 
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Віра Курико #польське видання #війна #військовий #чоловік військовослужбовець
Оголошення
live comments feed...