«Ти вбивав? Скільки твоїх загинуло?» - як не варто спілкуватися із захисниками, радить військовий психолог

24 лютого 2022 року життя кожного українця назавжди розділилося на «до» та «після». Без перебільшення, війна зайшла у кожний дім. У більшості українських родин є на фронті близький знайомий або родич. І не завжди зрозуміло, як тепер правильно спілкуватися з людиною, яку знаєш усе життя, щоб ненароком не зачепити якісь нові, болючі струни в її душі.

Та й на вулицях міста постійно зустрічаємо воїнів, котрим дуже хочеться сказати щире «Дякую». Але через ніяковість перед незнайомцем або з остраху випадково зробити людині боляче ми цього не робимо, приховуючи свій порив. Про те, як будувати коректні нетоксичні комунікації між нами, цивільними, та нашими захисниками, знайомими й незнайомими, розповідає військова психологиня Олена Нагорна.

«НАСПРАВДІ ЗАРАЗ МИ ПЕРЕЖИВАЄМО ТАКИЙ ПЕРІОД, ЩО ПРАКТИЧНО КОЖНА ГРУПА ЛЮДЕЙ ПОТРЕБУЄ ДО СЕБЕ ПОВАГИ ТА ДЕЛІКАТНОСТІ»

- До початку повномасштабного вторгнення значна кількість тих, хто зараз бореться з російськими загарбниками на фронті, не мала ані бойового досвіду, ані відношення до Збройних Сил України. Ці героїчні чоловіки та жінки розпрощалися зі звичним життям та пішли захищати Україну зі зброєю в руках. Очевидно, це залишає глибокий відбиток на свідомості, світосприйнятті та психіці людини. То як нам, цивільним, ставитись до військових? Як спілкуватися, щоб з необережності не образити або не зробити боляче?

- Першочергово слід пам’ятати, що наші сьогоднішні військові – це дійсно здебільшого ті люди, які ще вчора в цивільному житті виконували геть інші задачі. А тепер встали на захист своєї Батьківщини. Тож і ставитися до них потрібно, як до захисників. З повагою, з певною делікатністю, але стовідсотково без жалості і, не інвалідизуючи їх, не намагаючись зробити з них якусь окрему спільноту.

Це люди, які в певний момент відкрили свої нові якості. Власне, коли ми взагалі ставимо питання, як до них ставитися, це звучить так, начебто вони – така собі маргінальна група, яка потребує когось особливого ставлення. І таким чином суспільство ділиться на тих, хто потребує такого ставленні і тих, хто його не потребує.

Але насправді зараз ми переживаємо такий період, що практично кожна група людей потребує до себе поваги та делікатності. І ті, хто зберегли свої патріотичні почуття, перебуваючи в окупації, і повернулися звідти, переживши дуже багато важких, страшних, складних подій. І ті, хто виїхав за кордон з дітками, рятуючи таким чином наше майбутнє, оберігаючи дітей, оберігаючи тих, хто буде відбудовувати країну.

Поваги потребують і ті цивільні, які не виїжджали й залишились в Україні і кожен день свого життя проживають у тривозі, у взаємодії зі Збройними Силами, які готуються стати резервом або вже є резервом ЗСУ, не зважаючи на стать. Тому що ми часто говоримо «наші хлопці», але не повинні забувати, що в ЗСУ знаходиться зараз близько 60 000 жінок-військовослужбовиць, значна частина яких виконує задачі в районі ведення бойових дій.

- Про що не можна говорити з військовими, які знаходяться у зоні бойових дій або щойно повернулися з неї? Можливо, є якісь тригери, яких варто уникати в розмові навіть з найріднішою людиною?

- Дійсно, є певні питання, які краще не ставити взагалі. І не тому, що вони можуть тригернути, а тому, що вони просто недоцільні. Наприклад, що може відповісти військовий на питання: «Ну, як там?” 
“Ну, якось так...”, – це, мабуть, і все, що можна було б сказати у відповідь.

Не можна задавати питання, такі як: «Ти вбивав?», «Скільки твоїх загинуло?» «Скільки ти вбив?», «Ти бачив очі ворогів?», «Чи тобі було важко вбити?», «Що ти відчував при цьому?». Це ті питання, які будуть обговорюватися з побратимами, в тому колі, де є довіра один до одного. Воїн захищає свою землю. Суспільство делегує йому найскладніші задачі, які важко розглядати, тим більше оцінювати, з точки зору моралі мирного часу.

Важливим тут є розуміння, що люди не злякаються й адекватно сприймуть те, що військові можуть розказати. Дуже багато історій з війни не розповідається в родині тільки тому, що військовослужбовці хочуть вберегти своїх рідних від цих історій. І не треба примушувати людину розказувати. Вона сама розкаже те, що буде вважати за потрібне, тоді, коли буде вважати за потрібне.

Якщо комунікація відбувається в родині або з близькими родичами, дуже важливо формувати свої думки, речення від себе, робити такі собі «я-повідомлення». «Я відчуваю тривогу, чи зможу я допомогти тобі зараз, в цей момент?», «Підкажи мені, будь ласка, чим я можу тобі допомогти?» або «Я хочу, щоб тобі було комфортніше. Скажи мені, як тобі буде зручніше». Тобто, ми говоримо про свої почуття, про свої емоції, пояснюючи їх, називаючи їх. Власне, таким чином ми стаємо відкритими нашим друзям, рідним, близьким, і вони будуть почуватися більш безпечно в емоційній площині. Вони будуть розуміти, що від них хочуть або що від них очікують.

«БАГАТО РОДИН РУЙНУЄТЬСЯ САМЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ДУЖЕ ВАЖКО ПРИЙНЯТИ СЕБЕ НОВИХ»

- Як взагалі змінює людей в емоційному плані участь у бойових діях? І як це впливає на родину, на подружнє життя?

- У багатьох військових як наслідок пережитих травм та подій виникає так зване емоційне замерзання. Тобто їм дуже важко проявляти емоції. Власне, тому у військовому середовищі присутній переважно чорний гумор. Це те, на що можна зреагувати. Це ті емоції, які доступні більше. А тонкі емоції або їхня велика гама в цей момент недоступні. Психіка таким захищається від надсильного навантаження. Тому емоційне замерзання – нормальний рятівний процес. З часом можна відновити всю цю емоційну гаму, але це має відбуватися в доброзичливій, безпечній атмосфері. Дуже важливо навчитися сприймати своїх рідних такими, якими вони стали, оновленими.

Власне, багато родин руйнується саме через те, що дуже важко прийняти себе нових. Дружина очікує, виснажується, в першу чергу, в емоційному плані, переживає. А чоловік-військовий повертається у стані емоційного замерзання. Тому ці дві особистості мають мають пройти певний шлях, щоб познайомитися з собою оновленими та вибудувати нові стосунки.

- Чим ми, звичайні люди, можемо морально підтримати наших військових, яких бачимо на вулицях міста? Що робити, щоб їм було комфортно серед цивільних, як виражати нашу вдячність?

- Мушу сказати, що надзвичайно важливо відкрито проявляти до них повагу та турботу. Запропонувати воїну пригостити його кавою, подарувати квіти, пропустити десь без черги, просто підійти та подякувати за зусилля, за захист, за мужність, за сміливість. Такі прості речі, здавалося б, але неймовірно важливі. Вони будуть демонструвати: те, що ці люди роблять або зробили, дійсно цінується суспільством і оцінюється відповідно.

Спілкувалася Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група