«Все згоріло, не врятували жодної тарілочки» – 58-річна дружина військового з Чернігова мріє про відбудову

Російська армія зруйнувала життя та відібрала оселі багатьох мешканців Чернігівщини. У кожного своя трагічна історія, але, на жаль, усіх об’єднує один факт – втрата рідного дому. Ми продовжуємо розповідати нашим читачам історії людей, які залишилися без домівки, але не опускають руки та роблять все для того, щоб знову жити у своєму будинку. Ми розповідаємо ці історії для того, щоб ми не забували про них і щоб ми не втомлювались допомагати один одному. Адже українці тим і відрізняються від інших, що не залишають один одного в біді.

Катерина Мовчан, Фото: Валентина Гавриленко

До 24 лютого у чернігівському мікрорайоні Масани спокійно проживала родина Катерини Михайлівни Мовчан. У будинку мешкали її чоловік Сергій Михайлович, донька Інна, зять Євген та 5-річна онучка.

«Будинок дістався чоловіку у спадок від батьків», – розповідає пані Катерина, – «жили ми тут 25 років. Тут був лише газ і світло, тому ми провели воду. У будинку зробили капітальний ремонт, нові меблі купили, звели новий дах, бо старий уже прогнивав, так як будинок 70-го року. Роботи і грошей багато вклали, лише на дах 150 тисяч пішло, усе повністю замінили. Жили вп’ятьох, якраз перед війною ремонт закінчували у кухні, залишалося лише лінолеум покласти та встановити меблі».

Будинок до 28 лютого

Закінчити ремонт завадило повномасштабне вторгнення та бойові дії на Чернігівщині, які принесли родині Мовчан багато шкоди.

«СКРІЗЬ ЛЕТІЛО, СТРІЛЯЛО, БАХКАЛО, ПОЖЕЖНИКИ НЕ МОГЛИ ПРИЇХАТИ ДО НАС»

«О 6-й ранку я, чоловік і зять збиралися на роботу. Я почула як на вулиці волає сирена, почала телефонувати людям, зателефонувала на роботу, всі казали, що розпочалася війна. Перші дні ми провели у бункері неподалік, а чоловік із зятем були у будинку. Виїжджати навіть не збиралися, та й куди їхати, коли тут усе своє» – згадує перший день повномасштабного вторгнення Катерина Михайлівна.

28 лютого, на четвертий день російської агресії, сталося те, чого ніхто із членів сім’ї не очікував. Ворожий снаряд зруйнував дім. Пані Катерина говорить:

«У другій половині дня був «прильот», летів танковий снаряд 120-мм з-під Деснянки. Один упав на повороті, а другий прилетів до нас. Чоловік тоді вийшов на подвір’я, і коли це сталося, він стояв та не поворухнувся, якби ще трохи... Ударна хвиля пішла не на сусідів, а на нас. Побило гараж, ми переробляли, вибило двері у сараї, почалася пожежа. 28-29 лютого був сильний вітер, скрізь летіло, стріляли, бахкали, пожежники не могли приїхати до нас. Чоловік поїхав на пожежний пост на Масанах, каже: «Хлопці, не можемо нічого зробити, приїжджайте». Поки вони приїхали все розгорілося».

«ВСЕ МАЙНО ЗГОРІЛО, НІЧОГО НЕ ВРЯТУВАЛИ, ЖОДНОЇ ТАРІЛОЧКИ ЧИ ВИДЕЛОЧКИ»

На жаль, погасити вчасно пожежу не вдалося. Все майно, яке було у будинку, згоріло.

«Воно так прилетіло, що розірвало труби для води, не можна було її увімкнути. Коли це сталося, я була з донькою та онучкою в бункері. Тоді люди з усієї вулиці прибігли допомагати, найпершим прибіг сусід Валентин з родиною, дуже вдячна усім. У нас був колодязь, але в ньому було дуже мало води, вона швидко закінчилася, не вдалося швидко погасити. Все майно згоріло, нічого не врятували, жодної тарілочки чи виделочки. Документи були в сейфі, добре, що його встигли винести» – згадує Катерина Михайлівна.

Втрата будинку стала великим горем для сім’ї. Одразу 5 людей залишилося без даху над головою. Пані Катерина говорить:

«Коли це сталося, я дуже плакала, місця собі не знаходила. Уже в цьому році якось оговталася, а минулого року ходжу кругом фундаменту й плачу. Велика образа та печаль на душі. Люди кажуть, що можливо нам таке лихо за те, що чоловік атовець».

«ОНУЧКА ЯК ПРИЙДЕ, КАЖЕ, ЩО ТУТ МОЯ КІМНАТА БУЛА, ТУТ Я ГУЛЯЛА. ВОНА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО В НЕЇ БУЛО ВСЕ»

Згоріло усе нажите за 25 років пані Катериною та її чоловіком. Звісно ж, родина сумує за всім втраченим майном, але є речі, які згадуються з особливим болем.

«Ікони навіть погоріли старовинні, вони дісталися від бабусі. Кажуть що ікони не горять, але, на жаль, горить усе. Все шкода, і золото було, та вже немає. Ніхто ж не думав, що таке станеться, люди в бункері сиділи, і в них теж усе вдома було. Онучка згадує свої іграшки, ми ж їй кімнату облаштували перед вторгненням, зробили євроремонт, поставили дитячу стінку. У неї було багато іграшок, ціла коробка, вона за всім сумує. Онучка буває як прийде, каже, що тут моя кімната була, тут я гуляла. Вона пам’ятає, що в неї було все» – розповідає жінка.

«ЗАРАЗ ЖИВУ У ГАРАЖІ. А ЩО Ж РОБИТИ, ТРЕБА ЯКОСЬ ОБЖИВАТИСЯ»

Навіть втрата рідного дому не змусила сім’ю Мовчан виїхати з Чернігова. Катерина Михайлівна березень залишалася у бункері, але кожного дня приходила до руїн, які раніше були домом, щоб погодувати курей. Жінка говорить:

«Виїжджати навіть і не думали. У нас дочка із зятем область не покидали, тільки на початку березня у Менський район до свекрухи поїхали, місяць пересиділи та й назад. Хоча хата й розвалена, а в нас же і сарай, і гараж, і машина. Куди ж його покидати? У нас в коридорі стояла морозильна камера, оскільки в кухні йшов ремонт, і її вдалося витягти, там ще трохи м’яса залишалося. Їжу ми готували на вогні. У нас були газові балони, бо на природу раніше часто їздили, то користувалися ними. Півтора місяці жили у людей на Масанах, взяли до себе нас. Зараз живу у гаражі. А що ж робити, треба якось обживатися.

Гараж родини Мовчан, Фото: Валентина Гавриленко

Втративши будинок, родина Катерини Михайлівни не розуміла, що робити, з чого починати. Спочатку вирішили зібрати скло, яке розлетілося по всьому подвір’ї, аж 8 мішків назбирали, а потім, за допомогою друзів та знайомих, поступово розібрали згарище.

«Приходили допомагати чоловіки, які також були у бункері, друзі, сусіди. Усі підтримують, кому не розповім, кажуть, щоб не опускали руки, що все буде добре. Люди, з якими ми підтримуємо стосунки,завжди відгукуються та будь коли готові допомогти.

Ми з самого початку почали шукати, до кого можна звернутися по допомогу, де написати заяву, куди піти. Люди, у яких теж пошкоджене житло, підказували нам куди звертатися, а ми підказували їм. Подруга моєї доньки працює з Андрієм Галюгою, вона нам підказала, що є така організація «Бо Можемо», яка допомагає людям. Ми вичитали у Фейсбук також про цю організацію і вирішили зателефонувати. Домовилися з ними, прийшли люди, поваляли стіни, склали цеглу. Вони великі молодці» – розповідає жінка.

«ЙОМУ 57, А МЕНІ 58. ОЦЕ В ТАКОМУ ВІЦІ ДОВОДИТЬСЯ ПОЧИНАТИ БУДУВАТИСЯ З НУЛЯ»

Волонтери не покинули родину Мовчан наодинці з горем та допомогли їй. Пані Катерина говорить:

«Велика подяка «Бо Можемо», організації «Аніка» і «Дах-Чернігів». І стіни розібрали, і дали 19 кубів газоблоку та 25 мішків клею. Фонд «Рокада» у березні поставив нам модульний будиночок, я там їм а в гаражі сплю. Ще міська рада дала минулого року 13 кубів газоблоку, 2 куба дощок та 40 тисяч. Ми встигли швидко звернутися, тому нам пощастило отримати цю допомогу, бо знаю, що багато кому не вистачило матеріалів».

Модульний будинок, Фото: Валентина Гавриленко

Ще одне випробування впало на плечі Катерини Михайлівни у жовтні 2022 року. Її чоловік пішов служити, тому жінці доводиться самотужки вирішувати важливі питання відбудови.

«Чоловік 3 роки в АТО служив, і в жовтні знову пішов служити. Йому 57, а мені 58. Оце в такому віці доводиться починати будуватися з нуля» – з сумом говорить жінка.

Сім’я доньки Інни орендує квартиру у багатоповерхівці, неподалік зруйнованого будинку, адже місця для такої кількості людей, та ще й з дитиною, у модульному будинку не вистачає. Але вони не покидають пані Катерину наодинці з лихом, та завжди допомагають їй після роботи.

«У МЕНЕ ВЖЕ РІК І 4 МІСЯЦІ НЕМАЄ ХАТИ. СКІЛЬКИ ЩЕ МОЖНА ТЯГНУТИ?»

Наразі за адресою вул. Трудова, 5 уже розпочалася відбудова. Катерина Михайлівна розповідає:

«Не знаємо коли це закінчиться. У мене вже рік і 4 місяці немає хати. Скільки ще можна тягнути? Чоловіки, які виганяють стіни, залишилися без роботи, їм треба підзаробити, ми будемо оплачувати працю. Треба якось починати, бо вже місяць літа минув, а далі зима, холод. Хочемо стіни вигнати, а там будемо думати як виходити з ситуації».

Роботи у Катерини Михайлівни ще дуже багато, але коштів на швидке відновлення жінка не має. Навіть попри це 58-річна чернігівка не опускає руки та вірить у краще.

«Тільки почали хлопці працювати, я наче на крилах, уже пішов позитив. Я залишилася без роботи, донька і зять на роботі,чоловіка поряд немає, все на моїх плечах. Та я не здаюся, життя продовжується, треба вірити тільки в краще» – говорить жінка.

Катерина Михайлівна – це чудовий приклад для всіх, у кого опускаються руки, адже незважаючи на свій вік жінка не здається. Вона готова жити в гаражі, аби тільки повернутися в рідну оселю. Тож ми просимо усіх небайдужих, при можливості, допомогти пані Катерині коштами та будівельними матеріалами, щоб вона якнайшвидше повернула свій дім.

Карта для допомоги: Мовчан Катерина 4149 4999 9090 6867

Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група

Історії інших родин, які потребують допомоги:

• Тамара Василівна та Олександр Петрович Ходаки із Трисвятської Слободи.
• Ігор та Софія Локтєві із Чернігова
• Марина Бурлак із Киїнки
• Володимир Маркович Дюба із Трисвятської Слободи
• Олександр та Тетяна Сусло зі Старого Білоуса
• Тетяна Литвиненко із Новоселівки
• Євген Скляренко із Киїнки
• Ірина Горлач із Чернігова