• Головна
  • Культура під час війни – які заходи і які нові сенси мають бути (дискусійний клуб)
14:44, 4 липня 2023 р.

Культура під час війни – які заходи і які нові сенси мають бути (дискусійний клуб)

В Україні триває війна, і безумовно будь-яка діяльність в різних сферах спрямована лише на перемогу. Яка роль культури під час війни, чи актуальна ця галузь в цих умовах? Які нові сенси має нести в умовах війни сучасна українська культура загалом, та чернігівські митці зокрема? І взагалі, чи варто проводити якісь культурні заходи під час війни? Це проєкт Чернігівської Медіа Групи «Дискусійний клуб», і на ці та інші питання ми спробували знайти відповіді з нашими спікерами та експертами.

В цій розмові нам допоможуть:

  • Оксана Тунік-Фриз, керівниця проєктів «Єдиного мистецького простору».
  • Євген Філатов, композитор, саунд-продюсер, радник Чернігівської ОВА.
  • Леся Федоренко, співорганізаторка проєктів і фестивалів «Зелена сцена», «Chernihiv Jazz Open», «Слухай ЧЕ».


«НЕ ВСІ ЗАХОДИ ЗАРАЗ БУДУТЬ ДОРЕЧНІ – ЦЕ ТОЧНО, АЛЕ ДЕЯКІ НАВПАКИ МОЖУТЬ БУТИ ДУЖЕ НАТХНЕННИМИ, І ПРИНЕСУТЬ ТІЛЬКИ КОРИСТЬ, А НЕ НАВПАКИ»

Іван Матвєєв:

- Отже, поговоримо про культуру під час війни. По-перше, чи доречно зараз в такій ситуації проводити якісь культурні заходи? І якщо доречно, то які це мають бути заходи?

Оксана Тунік-Фриз:

- Доречно проводити заходи. Які? Це можуть бути будь-які заходи. Це має бути в межах здорового глузду, логіки і власних відчуттів людей, які це організовують. Особисто скажу про себе, для мене дуже важливо відчувати себе спокійною. В якому сенсі: я хочу знати, що я в даний момент роблю все для того, щоби бути, наскільки я можу бути, корисною для держави в цій важкій ситуації.

Культурний напрямок для мене дуже важливий, і коли я знаю, що для мене закриті всі питання, які стосуються волонтерства, то я розумію, що я роблю по максимуму, і спокійно можу організовувати будь-який захід. Якщо якісь питання не закриті, то відповідно, я для себе роблю висновок, що напевне, культурний проєкт має відбутися трошки пізніше, бо є першочерговими якісь інші завдання. Це моя власна логіка. Можливо інші інакше до цього ставляться.

Іван Матвєєв:

- А формат? Це може бути концерт чи це може бути вистава, чи виставка? Або якщо це буде концерт, я думаю, що найпопулярніший коментар в соцмережах буде «Пів світу плаче, пів світу скаче».

Леся Федоренко:

- Це такий, знаєш, найочікуваніший коментар, і він дуже зрозумілий. Тут я абсолютно згодна з Оксаною в тому сенсі, що проєкти повинні бути, заходи повинні бути. А ось питання у тому, як знайти розумний баланс між заходами в цей час, тому що, знаєте, заходи в Чернігові – це одні заходи, заходи десь подалі – вони інші заходи, бо інші емоції у людей, інші настрої. І тут потрапити в цей настрій, а не в дисонанс, це треба ще постаратися, це треба ще вміти. І мабуть, не всі заходи зараз будуть доречні – це точно. І не всі формати концертів зараз будуть доречні, але деякі навпаки можуть бути дуже натхненними, вони можуть бути дуже вдалими і принесуть тільки користь, а не навпаки.

Іван Матвєєв:

- Наприклад, Леся має великий досвід проведення джазових і таких більш альтернативних івентів. От такий формат зараз може бути?

Леся Федоренко:

- Ну, ось якраз ми мали декілька зустрічей з командою «Зеленої сцени», і ми вирішили заморозити поки що наші проєкти, тому що у тому форматі, в якому відбувалася «Зелена сцена», як творчий проєкт, ми не можемо продовжувати. Ц наразі не не співпадає ні з нашими емоціями, ні з емоціями міста. Всі ми ось за цей рік з лютого 2022 ми пережили трансформацію, величезну: емоційну, психологічну, посттравматичну, і показувати те, що ми показували раніше просто буде не доречним. А показати щось нове, знову таки, скажу це слово «баланс», ми вирішили, що поки не готові. Тобто показати високу планку, як ми це робили у своєму проєкті і в той же час знайти ось цю гармонію, ми зрозуміли, що поки ні.

Іван Матвєєв:

- Можливо тут буде цікавим погляд Євгена, трошечки збоку, але вже й певно з середини.

Євген Філатов

Євген Філатов:

- Я можу сказати зі сторони артистів, яким потрібно якось висловлювати себе, виступати. Маючи досвід з гастролями за кордоном, я вважаю що без сумніву всі погодяться з тим, що воно потрібно. Ми були з гуртом у Сполучених Штатах. Звісно, це не про заробіток, звісно це не про гастролі у такому форматі, до якого ми звикли. Це все йде на користь ЗСУ, це все йде для того, щоб ще і ще наголошувати про стан країни, в якій ми живемо. І коротка замальовка: коли ми в США всі йдемо з браслетами і стюарт говорить: «О, а ви з України?» - Так ми з України. І у гучномовець: «Ledies and gentlemen! On our plane a big orchestra from Ukraine, who has a tour in USA to support Ukrainе». І всі аплодують. І мені здається, що з цього боку навпаки потрібно. Європа, або інші країни, дуже важливо виступати.

В середині країни я не відвідував жодного концерту, але ми брали участь. Але це все 100% поєднано з донатами. Наприклад, минулого тижня ми робили захід з аукціоном речей, де був виступ колективу «Бентега» і колективу «Онука». Зібрано понад мільйон гривень. Потрібні такі заходи? Мені здається, що так. Важко жити в стані війни, дуже втомлюються люди, і я чув також з боку військових «слухайте, ми воюємо заради того, щоб ви жили, продовжували жити», тобто вони хочуть бачити посмішки. Не треба суму, не треба питати про війну, живіть, тримайтеся! Вони хочуть бачити націю щасливою.

Дійсно така стежка вузька, і треба дуже обережно ставитись з боку організації таких концертів. Але той самий Київ, я дивлюсь, що квитки продаються майже щотижнево, і молодь живе, і чи можна їх засуджувати за те, що в них є життя, яке вони живуть зараз, що вони ходять на ті концерти? Але знову, наскільки я знаю, всі ці концерти з якимось відсотком допомоги нашій країні. І це дуже важливо, що це не просто розважальні клуби або звичайні п’ятниці, суботи, вечірки і таке інше.

Іван Матвєєв:

- Це якщо взяти глобально, а Чернігів? Ви з дружиною до Чернігова приїхали певний час і були тут під час активної фази. Певно що відчули вже вайб міста, точно знаєте, «як звучить Чернігів». Які заходи, з твоєї точки зору зараз доречні для Чернігова на сьогоднішній день в такій ситуації?

Євген Філатов:

- Якщо так поміркувати, навпроти ЦУМу є урбан-парк. Мені здається, що це таке наймолодше покоління, вони катаються там, це така урбан-культура. Коли я подорожував до Харкова, до Львова, є хлопці, які саме цим займаються: баскетбол, графіті, брейк-данс, щось таке. Мені здається, що це класно могло би бути. Я бачу також, що є анонси у Філармонії, що приїжджають якісь музиканти, якийсь кларнетист зараз зі Сполучених Штатів, такий, скажімо, естетський ентертеймент.

Іван Матвєєв:

- Серія джазових фестивалів є у Чернігові, таких експериментальних, невеликих.

Євген Філатов:

- Дійсно, для того, щоб це втілити, треба певний ресурс, але розумієте, я у своєму віці перший раз у такому стані живу, сподіваюсь, що останній. Але якщо зазирнути до історії, то музику грали і під час Другої світової. Це потрібно, неможливо постійно знаходитися в такому кризовому стані.


«З ПОЧАТКУ ВІЙНИ З 14-ГО МИ ЩОМІСЯЦЯ БУВАЛИ НА ФРОНТІ, І ОБОВ’ЯЗКОВО З ГІТАРОЮ, ВИСТУПАЛИ В ПІДВАЛАХ, БЛІНДАЖАХ, НА КРАЙНІЙ ЛІНІЇ, НАВІТЬ ТАМ, ДЕ ОРКИ ЧУЮТЬ, І САМІ ХЛОПЦІ ЦЬОГО ХОЧУТЬ»

Іван Матвєєв:

- В стресовому стані, так. Це зрозуміло, а якщо казати про якісь нові сенси, нові меседжи, які має нести сучасна українська культура, то що це має бути?

Оксана Тунік-Фриз

Оксана Тунік-Фриз:

- По-перше, це має бути меседж від культури про професійність. Коли ми говорим, чи доречні ці заходи, чомусь всі примітивно сходяться до думки, що культурний захід – це обов’язково розважальний захід. Культура може нести глибокі сенси, і от Женя згадував про захід, ми намагалися там оцей баланс тримати. Там не було в такому примітивному розумінні розважальної програми. Там була глибока програма з сенсами, і музика і кожне слово було про те важливе і болюче для України.

Тому меседж має бути обов’язково, і я на цьому наголошую – не можна втрачати нам професійних людей в культурі, в будь-яких напрямках. Не забувайте, що багато людей виїхало, і в культурній сфері ми втратили дуже багато. Наші колективи зараз неповноцінні, тому що частина складу від оркестрів, від хорів виїхали і знаходяться за кордоном. Чи вони повернуться – це велике питання.

Другим меседжем, я вважаю, має бути подих свободи, яка має залишатися з нами і має бути символом української культури. Хоча з іншого боку, це можуть бути будь-які меседжи, тут ми не можемо все перелічити, тому що культура українська багатогранна.

Женя розповідав про тури і про спілкування з військовими. Знаєте, ми з початку війни з 14-го року щомісяця по декілька разів бували на фронті, і ми завжди бували на фронті обов’язково з гітарою, інколи навіть з якимось мінімальною апаратурою. Виступали в підвалах, в бліндажах, на крайній лінії фронту, навіть там, де орки чують, і хлопці цього хочуть. Тому що я теж це багато чула, коли вони кажуть «Живіть!» Немає сенсу у фронті без тилу, так само як і навпаки. Фронт стоїть за тил. Безумовно фронт не стоїть за те, щоб у ресторанах там пиячили і поводилися непристойно, всьому є межа, але власне на фронті також звучить музика, і розважальні програми доречні, тому що цей баланс має бути також і там. Якщо цей захід несе культурну складову з якимось сенсом, а ще й збирає донати на підтримку армії, то це все ОК.

І ще хочу сказати один момент: в нас багато хлопців з шоу-бізнесу, артистів, співаків пішли в Збройні Сили. І до чого вони прийшли в більшості? Вони всі зрозуміли, що їхня ефективність набагато вища, коли вони займаються своєю професійною діяльністю, збирають донати і можуть допомогти своїм підрозділам. І так воно працює сьогодні: вони збирають концерти, збирають донати і купується все те, що вкрай необхідно зараз на фронті. Це раціонально, я вважаю, це правильно.

Євген Філатов:

- У нас є унікальна можливість знову знайти себе, знайти наш культурний код, зосередитися на тому, що ми українці, в нас дуже багато талановитих людей, і зараз час для консолідації, для єдності і прориву. Ще з історії чув, що в кризові моменти саме у культурному просторі вибухало щось нове і цікаве. От мені здається, що ми зараз в такі часи живемо.

Іван Матвєєв:

- До речі, хотів окремо винести для розмови, що дійсно в такі важкі часи щось твориться нове. Але є інша думка, що можливо в нашій ситуації, коли в нас залишився лише український формат на телебаченні, то повилазило багато того під шумок, що не дуже гарне за якістю, але має бути для того, щоб заповнити ефіри. Як бути в цій ситуації, чи дійсно в нас зараз щось народжується, чи в нас багато хто під шумок підтягується?

Євген Філатов:

- Нічого, нічого. Нехай ідуть всі, хто має сили щось творити, щось робити. В мирний час майданчиків вистачить для всіх, а ті, хто відокремлюються або більш яскраві, вони підуть далі, підуть вище.

Іван Матвєєв:

- Такий термін навіть з’явився «байрактарщина», «шароварщина».

Євген Філатов:

- Байрактарщина і патріотична пісня, вони також потрібне, звісно що це починає працювати за механізмом поп-культури. Так ми розвиваємося, нічого страшного в тому нема. Нехай всі співають, нехай всі танцюють. Я пам’ятаю 14-й рік, коли з’явилося багато дуже класних, українських англомовних артистів, і вони були прям ВАУ всі. Але шлях артиста він не такий, як уявляється, що можна залетіти просто на якомусь тренді. Це дуже важкий і довгий шлях, і його треба пройти, треба витримати, і навіть тоді, коли ще не було все так повномасштабно, майже всі артисти з тих часів вже не існують як гурти. Тому нехай зараз все це буде. От вам не подобається, а комусь подобається. Я також естет, мені треба аранжування, але я нікому не заперечую. Нехай цього буде більше і більше.

Леся Федоренко

Леся Федоренко

Леся Федоренко:

- Історія України взагалі дуже добре показує, як у важкі або в часи змін народжується щось нове. Давайте згадаємо 90-ті роки: ми всі ще живемо в парадигмі Радянського Союзу, слухаємо радянські пісні. А потім десь до середини 90-х з’являється цілий пласт нової української музики «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова». Хтось там вдалий, хтось невдалий. Починаємо слухати українську музику, починають з’являтися перші локальні і всеукраїнські фм-радіостанції, міняється шоу-бізнес. А потім десь на кінець 90-х, початок 2000-х знову повертається парадигма Росії.

І потім починає знову відчуватися російськомовний вплив і «рускій мір» той самий. І до речі, це дуже відчувається в Чернігові, ми на прикордонні, ми російськомовне місто, і відчувається, що українську музику переважно слухають лише по радіо або вдома. Потім 2004 рік, маленький такий сплеск, але він невеликий. Потім 2014 рік, зовсім вже починає мінятися наш менталітет, мінятися взагалі все, мені здається, що якраз з 2014 року починається ось та сама точка...

Іван Матвєєв:

- Неповернення до російської культури.

Леся Федоренко:

- Неповернення – це по-перше, а по-друге, з’являєтья дуже такий важливий момент як мовні квоти. Це стосується радіо, це стосується телебачення, це стосується взагалі ЗМІ. У нас змінюється інформаційне поле. Ну і 2022, коли з’являється, мені здається, не дуже коректний термін «байрактарщина». Правда, там є зашквар такий маленький десь, але свою роль вона зіграла, особливо в перші місяці. Це було прикольно, воно таке, я не хочу сказати дурнувате, але воно веселе, на такому іноді примітивному рівні, але і ми тоді опустилися на примітивний рівень, тому що всі пережили такий величезний стрес, що нам якраз це заходило, і ми підспівували всі ці пісні, підтанцьовували в бомбосховищах, тому що це нас бадьорило, десь нас виводило із такого холодного стану. І тому свою роль саме ось цей пласт патріотичної музики зіграв.

Іван Матвєєв:

- Це відчувалося ще і наприкінці 90-х років, але всі їздили до Москви: Грінгрей, наприклад.

Леся Федоренко:

- Це були більше качелі туди-сюди.

Оксана Тунік-Фриз:

- Так само і вони їхали сюди, Женя розкаже вам, він може більше розказати.

Євген Філатов:

- Десь з кінця 2000-х виявляється, що пісні там писали українці, аранжування робили українці, кліпи знімали в Україні.

Культура під час війни – які заходи і які нові сенси мають бути (дискусійний клуб), фото-2


«ПОТРЕБИ ЗБРОЙНИХ СИЛ – ЦЕ МАЄ БУТИ ПРИНЦИПОВА ПОЗИЦІЯ ДЛЯ АРТИСТА ЗАРАЗ»

Іван Матвєєв:

- Є таке поняття, коли ми кажемо про культуру зараз, це культурний фронт. Що це таке, наскільки це важливо, в чому він взагалі полягає?

Леся Федоренко:

- Мені не дуже подобається цей термін, чесно кажучи, тому що, що таке фронт взагалі? Французьке слово «фронт». Фронт – це лінія зіткнення. Якщо ми кажемо саме про культурний фронт, то такий термін був об’єктивний до 2022 року, а зараз це ось він фронт, він усюди фронт: він політичний фронт, він воєнний фронт, він культурний фронт. Це все зіткнення зараз з нашим загальним ворогом. Тому відокремити просто як культурний фронт, ні, ми просто зараз б’ємося ось з росіянами. Дуже не люблю їх називати орками, тому що ми таким чином робимо їх десь такими…

Іван Матвєєв:

- Казковими персонажами?

Леся Федоренко:

- Так, а це росіяни.

Оксана Тунік-Фриз:

- Я тут не до кінця погоджуюся, це питання трактувань. Справа в тому, що кожен ментально по різному переживає все, що відбувається довкола нас. Творчі люди, митці, вони взагалі по-особливому все це переживають, і тому хтось сприймає все, що він робить саме так як на передовій. І власне тому він може казати: «я на фронті». Я от Сашка Чемерова можу згадати, реально він на фронті, по відчуттям, коли я з ним спілкуюся, він розказує, що він там зараз робить, він інакший, ніж був раніше. Не тому що він змінився, тому що змінилося все довкола, і він в цих умовах реально на фронті. Є інші люди, які по-іншому це сприймають, тобто взагалі нічого не можуть робити.

А якщо ти не маєш ресурсу внутрішнього, то безумовно про фронт мови йти не може. Проте, в цілому я вважаю, що культура має дуже велику роль в цій ситуації всій військовій, і вона дуже близько до військового фронту і до військових в цілому, тому що сурми піднімають людей, музика, яка лунає дуже часто надихає людей робити якісь дуже патріотичні кроки, героїчні кроки. Близькість – от чому можна назвати фронтом те, що відбувається в культурі.

Треба розуміти, що не всі одночасно можуть бути на передовій, треба розуміти, що в нас також є поранені серця, поранені душі, люди, які не можуть оговтатися, і з цим треба також працювати, вміти сприйняти це. І оце питання культури вже в професійному сенсі. Це дуже велике питання, велика проблема, ми говоримо про культуру дуже часто, як про щось абстрактне, або переважно виключно про шоу-бізнес. Але це не так, культура – це дуже-дуже глибока тема.

Іван Матвєєв:

- Я б хотів ще надати слово Євгену на прикладі гурту «Онука». Чи «Онука» зараз «на фронті», чи в якому стані? Просто я чув, як казала Ната, що останні пісні, це вже більше пісні перемоги.

Євген Філатов:

- Слухайте, ну звісно так, звісно на фронті, але це не тільки про творчість і про пісні, це нескінченна співпраця з фондами, це долучення до якихось ініціатив, які допомагають Збройним Силам. Потреби збройних сил – це принципова позиція для артиста зараз. Зараз ми працюємо над новим альбомом, ми його готуємо в партнерстві зі SPOTIFY. Коротше кажучи, в Нью Йорку на цьому великому хмарочосі буде. І фонди одразу підключаємо, але я так конкретно багато одразу не розкажу.

Іван Матвєєв:

- Тобто професійно, як це робиться у всьому світі.

Євген Філатов:

- Не знаю, у всьому світі нема війни. Війна є зараз у нас, і ми увесь наш творчий потенціал робимо найтіснішою співпрацею з волонтерськими організаціями, з фондами, робимо усе, щоб допомагати країні.

Культура під час війни – які заходи і які нові сенси мають бути (дискусійний клуб), фото-3


«КОЛИ НА КОНЦЕРТАХ КЛАСИЧНОЇ МУЗИКИ МИ НЕ БАЧИМО АНШЛАГИ, ЦЕ НЕ ГОВОРИТЬ ПРО ТЕ, ЩО ЩОСЬ НЕ ТАК З НАШИМ НАРОДОМ, ЦЕ ГОВОРИТЬ ПРО ТЕ, ЩО МЕНЕДЖМЕНТ В КУЛЬТУРІ НЕ ДОПРАЦЬОВУЄ»

Іван Матвєєв:

- Культура і держава. Чи повинна влада регулювати культуру чи навпаки митці мають дистанціюватися максимально від влади?

Оксана Тунік-Фриз:

- В культурі є митець і є менеджер. Інколи це може бути одна людина, яка може поєднувати в собі обох. Ці люди найкраще підходять для посад директорів театру. От після реформи у нас директор театру, наприклад, директор філармонії об’єднує в собі дві функції: митця - художнього керівника, і менеджера. Тут є питання в тому, що є менеджерський підхід, і є митець. Митець повинен мати повну свободу для свого розвитку, надихатися, і йому не повинні заважати. Держава в культурі повинна забезпечувати розвиток тих напрямків культури, які зникають. Наприклад, якісь фольклорні речі, підтримувати те, що потребує в даний момент. Суспільство не зовсім свідоме, і коли на концертах класичної музики ми не бачимо аншлаги, це не говорить про те, що щось відбувається не так з нашим народом. Це говорить про те, що менеджмент в культурі не допрацьовує.

Я наголошую, не треба звинувачувати людей в тому, що вони не знаються на класичній музиці або на монументальному якомусь проєкті, який нам намагаються презентувати. Функція держави в тому, щоб доносити до людей тією доступною мовою, якою людина може це сприйняти на різних рівнях про велич культури, про нашу спадщину історичну. От над цим культура повинна працювати, повинна забезпечувати можливості для цих митців, знаходити тих митців, які дійсно потребують підтримки.

Іван Матвєєв:

- Співпраця культури з владою, Женю, на твою думку наскільки це доречно?

Євген Філатов:

- Мені здається, що треба ворушити ото все старе, струшувати пил і починати взаємодіяти по-новому. Тобто всі заклади повинні увійти в таку версію 2.0. Нажаль я бачу, що між різними закладами культури, між різними управліннями є свої відносини, скажімо так. Певно, там є якісь свої страхи або щось там ще... Я впевнений, що керівники і закладів, і управлінь самі розуміють, що все застоялося дуже сильно, і зміни потрібні. Є відчуття, що виникає багато питань: А як? А що? А хто? А ми? Це такий комплексний процес, я скільки дивлюся, от ми говоримо про музику, а є ще кіно – скільки там зради, скільки скандалів!

Леся Федоренко:

- Театр так само.

Євген Філатов:

- І театр. В будь-якому напрямку є потенціал, і фільми вміють знімати. Зараз я як композитор документальних стрічок дивлюсь, як висвітлюють війну в Україні. Це супер-клас, це потенціал європейських фестивалів. І у музиці. Треба просто прийняти, що все вже відбувається, що ми можемо багато чого. Як знайти підхід до співпраці? В мене особистого досвіду нема, але я багато думаю про це.


«ОЦІ КОЗАЧКИ, ЯКІ ПЛЯШУТЬ НАВКОЛО ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ – ЦЕ ПРОСТО БІЛЬ, ЦЕ ВСЕ НЕ СУЧАСНЕ! ОТ ШЕВЧЕНКО – ВІН БІЛЬШ СУЧАСНИЙ, НІЖ БАГАТО ХТО З НАС, А ЦЕ ВСЕ НАВКОЛО – НІ, І ЦЕ ФАКТ»

Іван Матвєєв:

- А саме існування таких управлінь культури, це норм?

Оксана Тунік-Фриз:

- Дивіться, світова практика говорить про те, що багато провідних країн світу живуть взагалі без міністерств культури, і культура там існує, і не на поганому рівні. Можливі різні варіанти, я не заперечую того, що в Україні може бути міністерство культури. Питання до раціонального існування і взаємодії. У нас тисячі людей працюють в культурі, щоб ви розуміли. На всіх рівнях.

Управління культури в тому числі повинно робити аналіз. Там десь щось вимирає? Над цим працювати. Просто заповнити одиниці і дати на села худрука, який по факту не виконує свою функцію, це таке собі виконання своїх обов’язків.

Інше питання – це лізти в творчість, обмежувати творчий потенціал, намагатися розумними фразами оцінювати щось, штампами оцими чиновничими. Тут питання таке дискусійне, але міністерство культури, на мою думку в нас є ця традиція, воно повинно бути, мені здається. Принаймні я не заперечую, як я вже сказала, що воно може бути. Але ефективність роботи всієї вертикалі, вона безумовно має бути переглянута, тому що в нас є багато одиниць, багато номінальної роботи. Знову ж таки рівень професійності – це для мене болюче питання. Формальний підхід, коли ми на День Конституції вийшли, поклали квіти кудись, або до Дня народження Шевченка прийшли, заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий»... А може нам глибше на це подивитися? А може знайти якісь паралелі? Це питання знову ж таки митця в культурі.

Іван Матвєєв:

- Якраз про паралельне існування і співпрацю я хотів поговорити з Лесею, бо весь час, скільки я пам’ятаю ще «Слухай ЧЕ», «Chernihiv Jazz Open», «Зелена сцена», це все йшло своїм життям і не досить легким.

Леся Федоренко:

Це ще створювалось, як контркультура до того, що робило наше управління культури, скажімо так. Це десь 2011-2012 рік, ще до реформи децентралізації. В принципі, всі ці управління і підрозділи були такі дуже радянські. Реально окремі люди щось розуміли, йшли на зустріч, були нам симпатичні, ми були їм симпатичні. В принципі нам ніхто не заважав – і це вже було добре. І ви ж не забувайте, в ті роки 11-12-й нас просто не сприймали серйозно, і це теж зрозуміло. Ну що там якийсь проєктік «Зелена сцена», що вони там напридумували щось таке?

Але я абсолютно згодна з Оксаною в тому сенсі, що і тоді це було актуально, і тим більше зараз це актуально, це ефективність усіх цих підрозділів. Ясно, якщо ми беремо, наприклад, обласну культуру чи міську культуру, їх функції дуже багатогранні. Одна справа – захищати фольклор або відроджувати якісь традиційні моменти, релігійні. А інша справа – оці абсолютно церемоніальні покладання квітів, якісь пам’ятні дні, але вони у нас настільки традиційно радянські, ну відверто! І оці козачки, які пляшуть навколо пам’ятника Шевченку – це біль, це просто біль. Ці дяді в якихось костюмчиках, це вже зовсім не те, воно не сучасне, і вони вже не сучасні. І це все не сучасне! От Шевченко – сучасний, він більш сучасний, ніж багато хто з нас, а це все, що навколо, воно не сучасне. І це факт.

Оксана Тунік-Фриз:

- Круто сказала: Шевченко сучасний! Це факт.

Леся Федоренко:

- Стосовно наших проєктів, то ось такий приклад. Якщо ви будете писати будь-який грант, ам буде обов'язкова графа «А які у вас відносини з місцевою чи обласною радою?» Для грантодавців важливо, щоб ви не конфліктували, щоб у вас були абсолютно нормальні стосунки, щоб вони розуміли, що якщо треба якимось підрозділам міської влади або регіональної влади включитися, то ми отримаємо підтримку.

Тому відхиляти співпрацю, говорити, що ми ось такі, ми будемо повністю альтернативні, а там весь муніципалітет якось сам по собі буде, не вийде. Треба співпрацювати, треба шукати ці шляхи співпраці, треба переконувати, тим більше, якщо ми робимо загально-міський проєкт або загально-обласний проєкт. Не вийде просто так «бути в білому пальто». Це буде просто альтернативний проєкт, який ви будете робити для себе, але не вийде його зробити відкритим.

Культура під час війни – які заходи і які нові сенси мають бути (дискусійний клуб), фото-4

Оксана Тунік-Фриз:

- Я б хотіла ще додати про роль особистості, про людей, для яких культура важлива. При тому не важливо, де вони, тому що щоб бути в культурі, треба виживати. І тому дуже часто люди, які в іншій країні могли б бути успішними музикантами і художниками, вони змушені шукати інший хліб для того, щоб утримувати свої сім’ї і т. д. Попри те, от команда «Зеленої сцени», яка стала «Зеленою сценою» вже пізніше, до того ми співпрацювали по проєкту «Слухай ЧЕ». Завжди це були люди, які пробивали стіни, які приходили і говорили. Ми були одними із спонсорів на той час, я працювала в бізнесі і також підтримувала цей проєкт, тому що він для мене був важливий і я розуміла наскільки люди роблять взагалі круту справу з одного боку, з іншого боку наскільки вони важко пробивають цю дорогу для того, щоб зібрати ці кошти. Це ж не просто пішов, попросив, йому заплатили. Видати диск різної музики, але чернігівської музики, там де різні колективи з різним складом. Вони цим заморочувалися, вони в це вкладалися, вони вважали це за потрібне, і цей диск народився і вийшов. Я пам’ятаю, що я з великою гордістю показувала всім по Україні, що це в нас в Чернігові роблять люди. І далі всі проекти, які відбувалися яскраві, за ними завжди були люди, для яких це важливо. Роль особистості в культурі надзвичайно важлива.

Я вам скажу для мене був біль. Пам’ятаю, коли команда «Go А» йшла на Євробачення, скільки було обурливих коментарів, в тому числі і серед чернігівського простору... Люди, це наша людина, з Чернігівської області! Якщо ви не розумієте цю музику, ви і не повинні її всі зрозуміти, але має бути елементарна повага і підтримка. Людина пробилася, команда пробилася в непростий час, наша ніжинська дівчина, це гордість для нашого регіону!

Леся Федоренко:

- Шикарна, доречі пісня у неї була, шикарна просто!

Оксана Тунік-Фриз:

- Це круто, що це народжується в такий час, і що ми можемо сказати: Це наша людина! Та ви всі повинні виходити і підтримувати, і робити флешмоби в підтримку своєї. В нас цього бракує. Якби її там десь образили і побили, Чернігівщина б вся встала. Нам треба навчитися ще і в позитивному контексті підтримувати своїх музикантів, митців, взагалі будь-кого.


«Я ТАКОГО НЕ БАЧИВ НІДЕ, ЯК У ЧЕРНІГОВІ, ВСІ МОЇ ДРУЗІ БЕЗ ВИКЛЮЧЕНЬ, КОЛИ ЗАЇЖДЖАЄМО В МІСТО І ЇДЕМО ПОВЗ ВАЛ, ВСІ ТАКІ: «О, ВАУ-У-У!», І ТИ ОДРАЗУ ОПИНЯЄШСЯ В САМОМУ СЕРЦІ МІСТА»

Іван Матвєєв:

- Пропоную тоді перейти далі до такого питання: що ми хочемо бачити в Чернігові після перемоги? Які заходи, які формати?

Леся Федоренко:

- Мені здається, що дуже не вистачає Чернігову якогось великого відкритого фестивалю за містом. Були такі спроби колись робити і такі, і такі, але... У нас такий простір величезний за мостом. Це може бути суто музичний фестиваль, це може бути історичний фестиваль – там трошечки складніше, щоб не впасти в цю бутафорію, як іноді це буває. Але зробити там ціле містечко фестивальне класне дійсно! Це величезні фінанси, але це така промоція місту, і взагалі – інший культурний пласт. Це було б взагалі кайф!

Іван Матвєєв:

- Масштаб всеукраїнський, європейський?

Леся Федоренко:

- Спочатку всеукраїнський, потім європейський.

Іван Матвєєв:

- І тоді ж інфраструктура і все це має підтягуватись?

Леся Федоренко:

- Так, звісно.

Оксана Тунік-Фриз:

- І ми до цього готові! У Чернігова колосальний потенціал, Чернігову не вистачає єдиного - амбіцій. Ми повинні зараз до цього також готуватися і про це думати. І про фестиваль, ми з Женею про це також проговорювали такі плани про те, що от Леся говорить. Власне, ми однодумці, ми це зараз вже з'ясували. І ми про місця навіть говорили. Час пройде, війна закінчиться, і функція Чернігівської області в культурному сенсі може бути унікальною. Наша близькість до столиці – це наші великі плюси.

До повномасштабного вторгнення, ми дуже часто приїздили в п'ятницю ввечері в театр і зустрічали там багато киян, які їхали сюди просто ввечері, Люди приїздили в Чернігів, йшли на виставу, лишалися, тому що тут є нормальні ресторани, є нормальні готелі вже. Сьогодні ми вже підтягнулися і можемо надати певний рівень комфорту для туриста. Але треба піднімати культурну складову. І отакий великий фестиваль, про який говорить Леся – це абсолютна реальність, це необхідність для Чернігова. Ми якраз в цій культурній царині можемо зайняти потужну нішу. Я прихильник того, щоб ставити високу планку одразу, шукати потужних партнерів, спонсорів, і я навіть не відкидала б державу, як партнера в цьому.

Чернігівщина понесла великі втрати під час окупації, але разом з тим Чернігівщина показала свою силу, і ми заслуговуємо на те, що у нас є що сказати, у нас є на чому побудувати фестивалі різного плану, в тому числі великий музичний фестиваль, який міг би об’єднати, як мінімум Європу.

Іван Матвєєв:

- Чи маємо ми в перелік таких місць включати наші рани – готель «Україна», церква в Лукашівці, тощо?

Оксана Тунік-Фриз:

- Ми маємо про це не забувати, і ми маємо ці всі події використовувати для того, щоби ще раз світу сказати про той біль, який ми пережили, і про ту нескореність нашої нації, яку ми маємо. Власне, ця амбіція і ця планка говорить про нашу силу. Наше військо найкраще, ми це довели світу, а в нас є ще простір в культурі в тому числі, де ми маємо доводити нашу професійність, нашу винятковість. Чернігівщина має в культурному сенсі свою унікальність показати.


«КУЛЬТУРА ДЛЯ ЧЕРНІГІВЩИНИ – ЦЕ ТА СФЕРА, ЯКА МОЖЕ ЗАРОБЛЯТИ ГРОШІ ДЛЯ РЕГІОНУ, Я ВІДПОВІДАЛЬНО ПРО ЦЕ ЗАЯВЛЯЮ»

Іван Матвєєв:

- Ок, великий фестиваль, зрозуміло. Ще якісь менші формати, може трішечки теж пофантазуємо?

Євген Філатов:

- Мені здається, що можливо класно було б робити ексклюзивні речі. Наприклад, запросити після реновації зали філармонії, класного свіжого, музиканта. Наприклад, неокласики фортепіанні, навіть, якщо в Чернігові мало хто знає про них, то приїде пів столиці. Вся столиця.

Жалко, що міст не працює, але оце враження, коли ти заїжджаєш у місто, я такого не бачив ніде. І без виключень всі мої друзі, коли ми приїжджаємо і заїжджаємо на Вал, всі так: «О, вау-у-у!» І ти одразу опиняєшся в самому серці міста.

Леся Федоренко:

- До 2022 року, не дивлячись на ковід і все-все, туристичний потенціал Чернігова вже був настільки величезний, що, відверто кажучи, прибиральниці історичного музею чи заповідника вже проводили екскурсії, тому що не вистачало екскурсоводів. Тобто настільки було іноді багато туристів, не вистачало номерів в готелях, не вистачало зйомних квартир. Приїжджали і їхали додому, хоча могли залишатися ще. І це якраз показує той потенціал, який ми точно отримаємо після цього всього.

Оксана Тунік-Фриз:

- Тут економічна складова. Культура для Чернігівщини – це та сфера, яка може заробляти гроші для регіону, я відповідально про це заявляю. Інше питання, що це має працювати команда, яка має сідати і професійно над цим працювати. Професійно! В культурі мають працювати професійні люди, менеджери, які сядуть і проаналізують ситуацію, зрозуміють, що в нас є оці і оці плюси, оцього нам не вистачає, отут нам треба посилитися, тут нам треба щось вигадати, а тут нам треба просто підняти історію.

Іван Матвєєв:

- Додам. В минулому випуску «Дискусійного клубу» про бізнес спікери казали, що це вже треба робити зараз, не чекаючи.

Оксана Тунік-Фриз:

- Підтримую, абсолютно підтримую. І це той напрямок, в якому культура не може зараз просто сидіти. Є багато людей, митців, які не мають сьогодні площадок для реалізації, і цих людей треба залучати. Розумієте, сьогодні поняття «волонтерство», воно в усіх напрямках працює, і в культурі також. І навіть попри те, що дуже важко зараз, в нас є багато людей, які готові працювати, як волонтери навіть. Цих людей треба всіх збирати і готуватися, тому що після перемоги, коли настане наступний день, вже в мирній Україні, ми до цього маємо бути готові!

Іван Матвєєв:

- Я думаю, що це та нота, на якій наша дискусія добігає завершення. Ми дійсно всі впевнено йдемо до перемоги, думаємо про нові сенси, нові формати розвитку української і зокрема чернігівської культури. Дякую, що знайшли час прийти до «Дискусійного клубу», і ця розмова у нас відбулася!

Оксана Тунік-Фриз:

- Дякуємо. І дякуємо, що ви піднімаєте такі важливі питання і розумієте, що це важливо сьогодні попри війну.


Дискусію модерував: Іван Матвєєв
Оператор: Павло Мельник
Локація: Медіабаза

Матеріал створений за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю «Чернігівської Медіа Групи» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Дискусійний клуб #Оксана Тунік-Фриз #Євген Філатов #Леся Федоренко #війна #культурні заходи
Оголошення
live comments feed...