12:36, 27 вересня 2023 р.

«Спочатку «сєпарами» обзивали, а тоді покумалися». Історія переселенців, які 9 років живуть у селі на Чернігівщині

Змінювати своє життя легше в молодому віці. Важче все переінакшити в зрілому. Проте війна не питає. Дев’ять років тому в Буду на Корюківщині приїхала родина переселенців із Донеччини. Визнають: своїми тут так і не стали, хоч і обзавелися вже й родинними зв’язками. Найбільша їхня мрія — повернутися додому після війни. Пише сайт «Сусіди.City».

Сімдесятидворічна Любов Овчиннікова до 2014 року жила з чоловіком у Макіївці. Вона — колишня дитяча медсестра, він — шахтар із 40-річним стажем, із яких 31 рік провів під землею. Заробив «шахтну» недугу саркоїдоз і купу інших болячок. Чотирьох дітей виростило подружжя, один син помер.

Що планувати на пенсії? У своїй Макіївці вони жили, як у селі: мали власний будинок, господарство

— Усе почалося у 2014 році, коли життя змінилося повністю, — розповідає Любов Миколаївна. — Спочатку ми терпіли. А 19 серпня, на 66-річчя мого чоловіка, поблизу прилетів снаряд, у нас повибивало вікна, розкурочило двері та дах. А потім нарахували ще 15 таких ударів. Зрозуміли, що далі буде тільки гірше. Зібралися за три дні й виїхали в Буду. Тут живе наша донька Тетяна. Колись познайомилася в Макіївці з чоловіком, який звідси родом. Привіз він її сюди, а згодом покинув. Таня не виїхала, знайшовся інший чоловік, з яким тепер живуть.

До свого роду — хоч через воду. У Буду приїхали не лише старші Овчиннікови зі своїм собачкою Тошею, а і їхні 27-річні онуки-близнюки з сім’ями, діти Тетяни: Денис Черніков і Олексій Чашкін (прізвища різні, бо Денис узяв дружинине).

Усі живуть окремо. За дев’ять років кожен сплатив власникам сільських хат їхню повну вартість, але належно не оформив ніхто — дорого. У 2021 році помер чоловік Любові Миколаївни, тож у своєму будинку вона живе одна. Та онуки й правнуки не полишають, адже мешкають поруч. Кожного ранку — збори в бабусі, всі йдуть до неї чаювати.

«Сєпари» і тут, і там

У сім’ях близнюків Дениса та Олексія всі діти дуже схожі. Бо і їхні дружини Наталія та Катерина — рідні сестри. Познайомилися у Макіївці, де разом навчалися в училищі. Дівчата хотіли піти на кухарів, але група не набралася, тож стали …автослюсарями, як і хлопці. Щоправда, кажуть, у їхніх чоловіків хоч професія є й дипломи українські, бо вони закінчили навчання раніше, а дівчата вже отримали «днр-івські» папірці про освіту. Куди їх?

— Хлопці працюють у Корюківці, а Наташі й Каті роботи нема, — каже їхня бабуся Любов Овчиннікова. — Та й куди їм, адже малих дітей нема з ким полишити. Найстаршим, Арсену й Нікіті — по вісім років, Макару — сім, Данилу — шість, Ангелінці — чотири.

27-річна Наталія Чернікова, мама трьох дітей, каже, що довго не могла звикнути до Буди, тому попервах часто їздили з сім’єю на Донеччину. А потім війна, яка стала повномасштабною, присадила на Корюківщині.

— Каталися туди-сюди, бо мені тут все дико було, — зізнається Наталія. — На Донеччині ми жили в Красноармійську (нині Покровськ — Авт), де все поруч — магазини, дитсадки, лікарні. Місто є місто. А тут така глушина, що я готова була по коліях додому бігти! А ще ж нас тут «сєпарами» обзивали, мовляв, це ми притягнули війну сюди. Я не мовчала, давала відсіч.

Двоє моїх дітей тут народилися, а місцева дітлашня все одно дражнила їх «сєпарами». Нашим чоловікам діставалося від місцевих, було, що й побили - Наталія Чернікова

Та з часом ситуація трохи вирівнялася. Переселенці й місцеві потоваришували, а з деякими навіть покумалися. Кажуть: не всі будянці на них звіром дивилися. Були такі, хто й допомагав, підтримував. Донеччани визнають, що на Корюківщині й красиво, й гарно, й гуманітарну допомогу їм дають, і виплати отримують, є можливість вирощувати свою городину, але додому все одно тягне. Після війни всі планують повернутися до себе на малу батьківщину.

На нині окупованій території залишилися їхні рідні. У Любові Миколаївни там діти з сім’ями — донька й син. Каже, тільки з ними й може спілкуватися, та ще з першою дружиною свого брата, бо переважна більшість має проросійські погляди.

— Там люди майже всі за росію, за ці роки отримали і їхні паспорти, — визнає Любов Овчиннікова. — Мало хто підтримує Україну. Коли ми ще туди приїздили, то кричали нам вслід: «Ви — «сєпари», ви нас унічтожаєтє!» Виходить, ми й там «сєпари», і тут? Першим питанням, коли вперше повернулися туди, було: «Ви ж там собак і котів їсте в Україні? Як — ні? Нам так кажуть». Переконувати марно. Кажу, що нас прийняли, гуманітарку дають, переселенські виплачують — не вірять, бо їм сказали, що тут усе геть погано. Вони ще не розуміють, що нікому не потрібні. Нікому й ніде.

*** * ***

Правди заради треба сказати, що в Буді до переселенців і тепер різне ставлення. З різних причин. Проте, війна — це ще й про те, щоб навчитися сприймати одне одного, чути й розуміти, якщо ми один народ і одна родина. Цим ми відрізняємося від ворога, бо ми — українці.

Нам чужі люди за кордоном відчинили свої двері, а ми шукаємо вади у своїх, щоб легше від них відвернутися. Сім’я не зрікається свого, якщо той не відповідає спільним сподіванням, а пояснює й наставляє, допомагає й підтримує. Це складно, але якщо зітхнути всім народом — вітер буде.