17:36, 23 жовтня 2023 р.

Дев’ять років життя на війні. Історія чернігівського воїна

Для спецпризначенця Віталія Костюченка реальна війна розпочалась ще у 2014 році. Тоді він пішов служити у новостворений добровольчий батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів». З першого дня і до сьогодні Віталій – боєць одного з підрозділів, пише сайт «Сусіди.City».

За ці роки він служив у найгарячіших точках на сході та півдні України. Кремінна, Рубіжне, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Станиця Луганська, Маріуполь, Золоте, Бахмут – це ті міста, де виконував бойові завдання. Це ті точки на карті, де від рук ворога гинули його побратими. Сам спецпризначенець у 2022-му отримав контузію в боях за Попасну.

Він на фронті, родина – в блокадному місті

Віталій Костюченко 24 лютого 2022 року зустрів на службі в Маріуполі.

– Нам повідомили, що вже здійснюються обстріли, вже це було чутно, – згадує той страшний день Віталій. – Ранок почався з того, що всі отримали зброю і відбули на точки, де кожен мав би виконувати задачі. Ми облаштовували позиції. Це тривало дві доби. Потім підрозділ отримав наказ про вихід з міста, прибули в Сєвєродонецьк. Там ми вже брали участь в боях і за саме місто, потім – за міста Золоте, Попасна, Рубіжне.

Та найскладнішим для Віталія були не бої. На той момент його дружина та донька знаходились у Чернігові. Рідне місто ворог почав нещадно обстрілювати з перших днів вторгнення. А зовсім скоро фактично оточив з усіх боків. Чернігів опинився у повній блокаді.

– Коли Чернігів перебував у блокаді, я був у Сєвєродонецьку. І це, напевно, було найтяжче випробування, тому що зв’язок вже був нестійкий. Ранок починався з того, що я намагався десь знайти сигнал, щоб зв’язатись з рідними, відправити повідомлення, прийняти від них повідомлення.

Віталій Костюченко у рідному Чернігові

Родина Віталія Костюченка не встигла виїхати з міста. Його дружина та донька залишались під час облоги Чернігова у своєму приватному будинку. Згодом вони прийняли до себе людей з інших районів міста, де було небезпечніше, де постійно тривали артилерійські обстріли. В будинку офіцера облаштували невеличкий центр надання допомоги. Люди спали на підлозі – всюди, де було місце. Рубали дрова, носили воду. Виживали гуртом.

Найстрашнішою була думка, що ворог може зайти в рідний Чернігів. Тоді родини військових опинилися б у найбільшій небезпеці.

– Я такий варіант розглядав, звичайно, – зізнається Віталій. – У мене були в Чернігові побратими, яким я доручив у разі надзвичайно складної ситуації допомогти моїй родині евакуюватися з міста.

Та завдяки оборонцям Чернігова ворог так і не зміг увійти в місто.

Бахмут

Маріуполь, Сєвєродонецьк, Золоте, Попасна, Рубіжне, Лиман – це ті міста, в яких Віталій Костюченко виконував бойові завдання з початку повномасштабного вторгнення і майже до кінця 2022 року. А з грудня 2022-го по березень 2023-го точка перебування підрозділу Віталія – Бахмут.

– Ми виконували задачі в самому місті, в складі зведених підрозділів, – розповідає боєць. – Це були і вуличні бої, і наступального, і оборонного характеру. Це була зима – грудень, січень, лютий. Говорили про те, що був це самий напружений період – робота артилерії, намагання противника вибити нас з позицій… Десь ми контратакували…

Бойові чергування в Бахмуті могли тривати не одну добу, розповідає спецпризначенець

– По-різному бувало. Бувало, що на добу, бувало, що на дві, бувало, що на три заступали. В залежності від того, чи є можливість ротації. Якщо відбуваються активні бойові дії або сильний артилерійській обстріл, то ротація неможлива. Інколи ротація – це така окрема невеличка операція для того, щоб витягти людей з позиції, де вони знаходились, і щоб туди зайшла інша група.

Чому Бахмут такий важливий? Точної відповіді Віталій не має.

– Я не можу пояснити, чому стільки уваги приділялось саме цьому населеному пункту. У мене немає для цього необхідної інформації. Думаю, що саме медійно дуже було це розкручено – ця ділянка протистояння.

Борщ у підвалі

Сто грам води та солодкий батончик – це все, що інколи може з’їсти воїн за добу, коли перебуває на бойовому чергуванні.

– Ти взагалі про їжу не думаєш, – каже Віталій. – Постійно перебуваєш в такому напруженні, що просто не згадуєш, що хочеш їсти.

При цьому боєць запевняє, що харчуванням на фронті він задоволений. Інколи навіть вдається самим приготувати якісь смаколики.

– Пам’ятаю, як у Бахмуті в підвалі варили борщ. Посудина така була з нержавіючої сталі. Не каструля, а щось таке – як величезного розміру гільза. І варили борщ в підвалі. Він такий смачний був!

Віталій не палить, не вживає енергетики. Єдине, чим себе інколи збадьорює, – це кава. Каже, саме на фронті почав її пити набагато більше.

Настрої на Донбасі змінилися

Віталій Костюченко має за плечима багатий досвід служби на сході країни. Він – один з тих, хто бачив, як протягом цих дев’яти років мінялися настрої місцевого населення.

Щеврон роти патрульної служби поліції особливого призначення «Чернігів»

– Звичайно, у людей ставлення мінялося, – розповідає офіцер. – Я це помічав. Якщо взяти Маріуполь… Звичайно, з болем згадую це місто, але на вулиці в Маріуполі можна було почути українську мову. Завжди, коли таку людину україномовну зустрічав, я не соромився, підходив, питав, чи місцевий, чи звідкись приїхав. І от багато хто з них говорили, що вони маріупольці. Там були й антиукраїнськи налаштовані люди, і таких я також зустрічав. Розмовляв, спілкувався з ними. Вони говорили: «Ми не «донбасянє», ми – азовці, ми – Приазов’я». Про свою антиукраїнську налаштованість інколи говорили не криючись, в обличчя. Але молоді люди були більше налаштовані на Україну. І проукраїнських людей ставало більше. Це було помітно.

Обладунки воїна

Зараз забезпечення війська набагато покращилося, відзначає Віталій. За дев’ять років йому є з чим порівнювати. Віталій – досвідчений воїн, він знає ціну якісним обладункам та амуніції, які на полі бою рятують життя.

– Наша професія – це професія воїна. І от як в середні віки вартість лицарського обладунку складала коштовний статок, так і обладунки сучасного лицаря також вартують чимало. Не все видається державою. Кожен боєць формує під себе свою амуніцію, свої обладунки. І якщо ти хочеш ефективно виконувати задачу, то маєш забезпечити себе сам всім необхідним і належної якості. Багато чого боєць купляє за власні кошти. Це я не вважаю недоліком. Так має бути. Будь-яка людина, яка професійно займається чимось, – забезпечує себе необхідною технікою. Так само і у військовій справі – якщо ти виконуєш задачі професійно, то, відповідно, забезпечуєш себе всім потрібним. Частіше це стосується саме спорядження, – пояснює свою позицію спецпризначенець.

Не варто недооцінювати ворога

Реально оцінювати ворога – це одна зі складових нашого шляху до перемоги. Віталій бачив, як працюють на фронті російські військові. Він не має ілюзій щодо слабкості противника чи нестачі у нього людських та технічних ресурсів.

– Не слід їх недооцінювати, – переконаний боєць. – Вони воюють затято. Недооцінка противника – це серйозний промах. Тому дуже серйозно треба ставитися. рф – тоталітарна держава, і у тоталітарного способу керівництва є свої особливості. Так, за нашими плечима стоїть потужна команда союзників демократичних держав. Але для того, щоб ухвалити якесь рішення, кожна держава проходить свій шлях погодження – те, що передбачено в державному апараті окремо взятої держави. У тоталітарній державі, як наш ворог, – там рішення приймаються однією людиною. Попри наше скептичне ставлення до їхніх мобілізацій, – мобілізації їм вдається проводити. Вони набирають необхідну кількість людей. У різний спосіб. А людський ресурс має ключове значення. І те, що нас менше, означає, що ми маємо воювати краще, ніж вони.

Себто ми маємо знищувати їх більше, ніж вони нас. Так можна досягати перемоги

Нашого ворога потрібно перемагати не чисельністю, а якістю ведення бойових дій. А в цьому, переконаний бойовий офіцер, українцям немає рівних.

– Наш славетний отаман Іван Сірко казав: «Не той козак, що переміг, а той, що вивернувся». Українці краще воюють, ніж наш противник, і оцю здатність треба нарощувати. Багато в чому це можна зробити за рахунок того, щоб ефективно використовувати технічні засоби. Це те, чого потребує фронт. Та допомога, яку надають звичайні українці своїми донатами, своїми пожертвами.

Віталій впевнений, що війна торкнеться кожного чоловіка в Україні. І кожен повинен прийняти для себе рішення, якою ця участь буде.

– Сама вмотивована частина українців вже на фронті. Але для того, щоб залучити у військо ще більше вмотивованих, потрібно з людьми працювати. Більше інформаційно. Пояснювати необхідність брати в руки зброю. Вибору немає. Ти або загинеш без зброї в руках, або у тебе є можливість, тримаючи зброю, вижити. Тому поводимо себе достойно в цій ситуації і будьмо гідними наших славетних пращурів, які воювали не одну сотню літ. З різними загарбниками. А тим більше, що зараз у нас з’явився шанс покарати нашого одвічного ворога і звершити оцю історичну справедливість, – пояснює Віталій Костюченко.

Не менш важливою спецпризначенець вважає і роботу тилу, допомогу українців, які нині знаходяться в інших країнах. Допомога кожного з нас важлива, переконаний Віталій.