17:15, 1 березня

Психологиня Олена Гірченко: “Під час війни звертайте увагу на те, що говорить ваше тіло”

Постійний стрес, тривога, хвилювання за своє життя, рідних і близьких супроводжують нас під час війни. Чи не кожен потребує психологічної підтримки, і звертатися по допомогу до психологів нині не є чимось надзвичайним. Без перебільшення, війна підвищила значення професії психолога в українському суспільстві і певною мірою сприяла утвердженню розуміння важливості ментального здоровʼя.

Коли можна знайти баланс самому, коли варто звертатися до фахівців, як переживає війну молодь - про це розповіла кандидатка психологічних наук, доцентка Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка Олена Гірченко, яка також представляє психологічну службу вишу.

Олена Гірченко

«ЧИ НЕ В КОЖНОГО СТУДЕНТА Є СВІЙ ЗВʼЯЗОК З ВІЙНОЮ: ВОЮЮТЬ ЧЛЕНИ РОДИНИ, КОХАНІ ЧИ РОДИЧІ, ДРУЗІ»

- Пані Олено, як змінилися психологічні потреби і запити студентів, якщо порівнювати довоєнний час і період війни?

- Кардинально змінилися. Якщо порівнювати, наприклад, із періодом пандемії ковіду, то студентів тоді цікавили питання адаптації до карантину, і звісно, самореалізації. У той період ми проводили багато заходів онлайн і говорили про лідерство, досягнення цілей. Я рекомендувала студентам, молоді йти працювати за обраною професією. Якщо ви навчаєтеся на філолога чи історика, то йдіть працювати з дітьми відповідно, а не на «вільну касу» чи баристою.

Зараз молодь має інші запити, що пов’язані з переживаннями воєнного часу. Чи не в кожного студента чи студентки є свій звʼязок з війною; воюють члени родини, кохані чи родичі, друзі. Є студентки, які в 20-21 рік втратили своїх коханих чи чоловіків. Їм особливо важливо відчувати підтримку, розуміти, як пережити втрату.

Останнім часом з’явилася тенденція, коли батьки звертаються за допомогою, бо хвилюються за психоемоційний стан дітей. Адже син чи донька з активних, цілеспрямованих, рішучих стають замкненими, відстороненими, мовчазними. У когось з’являються панічні атаки як реакція на пережите, як прояв неідентифікованого внутрішнього конфлікту.

І матір чи батько приходять з сином чи донькою на консультацію. Такі випадки маємо, це хороша практика, що допомагає оцінити переживання і впоратися з ними.

- Як психолог може допомогти?

- Обовʼязково говоримо про те, що людину лякає. Найчастіше це страх смерті, що може бути навіть не усвідомленим. За теорією стресу, під час перебування в зоні війни - облозі, поблизу бойових дій чи в окупації - у нас сформувалися нові умовні рефлекси. Гучно - це небезпечно! Маємо асоціацію з вибухами, обстрілами. Ще якісь звуки, запахи можуть повернути в пережиті події, і наше тіло реагує.

Ці набуті умовні рефлекси мають з часом зникати. Якщо вони підтримуються - це не дуже хороша історія. Тому важливо навчитися відчувати своє тіло, навчитися розслаблятися. Насамперед, допомагають вправи з диханням. Коли працюємо над цим, виявляється, що люди не відчувають діафрагму, не дихають животом, а це затиск, поверхневе дихання.

Спочатку варто заспокоїтися, а потім шукати, що саме лякає. До речі, вправи на розслаблення потім можна практикувати і самостійно.

«МАЮТЬ НАСТОРОЖИТИ ЗАХВОРЮВАННЯ, ЩО НЕ ХАРАКТЕРНІ ДЛЯ ВІКУ АБО НЕСЕЗОННІ, А ЯКЩО СЕЗОННІ, ТО ЧАСТО ПОВТОРЮЮТЬСЯ»

- Наразі багато організацій пропонують психологічну допомогу, групові та індивідуальні консультації. Як оцінити якість такої допомоги? Чи належну кваліфікацію мають фахівці?

- Так, зараз значно підвищився попит на психологічну допомогу. Війна змінює і, ймовірно, підвищує культуру звернення по допомогу до психологів.

За моєю інформацією, перед роботою з проєктах, особливо міжнародних організацій, психологам пропонують пройти спеціальне навчання, що відповідає цілям і завданням конкретного проєкту. Зростає потреба в фахівцях, які спеціалізуються на роботі з травмою, кризовій інтервенції.

А загалом, якість роботи психолога буде субʼєктивною для кожної людини. Це буде залежати від багатьох чинників: це були індивідуальні чи колективні сеанси; які методики використовував психолог?

Тому в першу чергу, потрібно орієнтуватися на власні відчуття. Якщо ви прийшли до фахівця з самопочуттям на умовну «трійку», а виходите і почуваєтеся на «три з половиною», то це вже є зрушення. А якщо умовно вам стало на «шість», то висока ймовірність, що повернетеся до цього фахівця.

- Чи завжди варто звертатися до спеціаліста чи можна впоратися з переживаннями самостійно?

- Проведу аналогію з медициною: по допомогу до психолога варто звертатися в тих випадках, що й до лікаря. Все залежить від стану психіки, від травмуючих подій, що довелося пережити. Як приклад - для когось вірус обійдеться нежиттю і легкою застудою, а в когось підключаються бактерії, і зʼявляється загроза пневмонії, наприклад.

Так і в переживаннях, емоціях. Потрібно звертати увагу, як ви почуваєтеся, як спите, харчуєтеся, як змінюється настрій? Чи не робите якісь дії автоматично? Чи не втратили смак життя? Бо психологічні зміни можуть бути ніби й непомітними або неусвідомленими. Однак тіло про них сигналізуватиме зміною ваги, наприклад, порушенням сну - як безсонням, так і сонливістю. Слід поспостерігати за собою, або певні зміни можуть помічати близькі люди. Прояви можуть бути різними, а причини - психологічні. Приміром, на фізичному рівні - постійно втомлений і виснажений, на емоційному - роздратований і невдоволений, інтелектуально - не можеш зосередитися. Це сигнали, що потрібна кваліфікована допомога.

- Згадували про переживання втрат, травматичних подій. Що є нормою? Коли ми можемо зрозуміти, що відійшли від цієї норми?

- Найчастіше ми реагуємо на подію «тут і зараз», переживаємо її з болем, емоціями, агресією навіть. Але якщо знову і знову повертаємося до цього стану, то це означає, що залишаємося «там і тоді». Наш організм певною мірою адаптується до умов існування. Якщо цього не відбулося, мають насторожити захворювання, що не характерні для віку або несезонні, якщо сезонні, то часто повторюються. Якщо за сезон перехворіли тричі грипом - варто подумати про свій психоемоційний стан!

Наприклад, одна жінка говорить, що з дитиною шість разів за останні два роки були в лікарні. А перед цим скаржиться, що не було коштів і не було можливості виїхати, блокаду переживали в Чернігові. То це вже має насторожити. Хвороби «вилізли» як наслідок переживань, стресу. І краще пропрацювати пережите із психологом, аніж дійти до серйозних захворювань. Тим паче, ми не знаємо, якими хворобами може відреагувати наш організм.

«ПІДЛІТКИ ПЕРЕЖИЛИ ВСІ ПОДІЇ ПРОСТІШЕ ЗАВДЯКИ СПІЛКУВАННЮ, В ТОМУ ЧИСЛІ ОНЛАЙН ТА ПРОГОВОРЮВАННЮ ТОГО, ЩО ЇХ ХВИЛЮЄ»

- У різному віці ми по-різному переживаємо травматичні події. Зустрічала думку, що підлітки пережили бойові події умовно легше через свою зосередженість на віртуальному спілкуванні і загалом віртуальному світі. Чи це так?

- Молодші діти перебувають в емоційному полі батьків. Діти реагуватимуть у той спосіб, що транслюють батьки. Адже діти 6-10 років думають емоціями. Щоб їх розслабити, заспокоїти, важливо обійняти, погратися, разом посміятися.

Загалом пережитий стрес може проявлятися регресом розвиту - дитина може повернутися до ранніх звичок, може з’явитися енурез, якісь невротичні прояви, наприклад, боятися залишатися самій чи спати одній в кімнаті.

Підлітки, дійсно, пережили всі події простіше завдяки спілкуванню, в тому числі онлайн та проговорюванню того, що їх хвилює, в своїх групах. Наскільки мені відомо там було дуже багато емоцій і нецензурної лексики. А, з іншого боку, це був вихід негативних емоцій, обмін своїми відчуттями і переживаннями.

Ми адаптуємося до життя в умовах війни, що триває вже два роки - хочемо ми того чи ні. Кожен пристосовується відповідно до свого віку, статусу, можливостей.

Але й фізіологічно організм теж реагує. Ми ніби постарішали, й організм виключає якісь функції. Алкоголю додалося, здорового способу життя поменшало. І ми втішаємо себе - «не на часі», «хай потім». Це способи уникнення життя. Потрібно жити навіть під час війни. Якщо хочеться сходити в кафе - не відмовляйте собі. Хочете солодкого - з’їжте!

Тут і психологія, й економіка присутня. Адже якщо ніхто не відвідуватиме заклади харчування, вони не працюватимуть, не буде робочих місць, не буде податків. Це ж наша місцева економіка. І ми можемо її підтримати хоча б мінімально. Крім цього, багато закладів теж долучаються до допомоги ЗСУ. Це непряма підтримка української армії. Тому, коли говорять, що чогось не можна під час війни, це хибний наратив. Усе можна з повагою до інших людей.

Дозволяйте собі жити, дозволяйте собі радіти, але будьте помірними у вираженні свого позитиву в соціальних мережах. Це, дійсно, не варто демонструвати на публіку. Адже в кожного свій досвід, і якщо вам радісно, то поряд людина може переживати втрату. Варто поважати почуття інших людей.

- Це допомагає вижити?

- У тому числі. Ми працюємо, донатимо, боремося. Ми намагаємося вижити і зберегти себе. Життя триває і під час війни. Ми закохуємося, одружуємося, народжуємо дітей, сваримося, розлучаємося. Життя присутнє в усіх його проявах тут і зараз.

Потрібно з увагою і любов’ю до себе ставитися, підтримувати себе і свої бажання.

Не будьте до себе агресивними. Бо це тільки людина здатна гальмувати свої імпульси своїми роздумами, сумнівами чи обмеженнями суспільства. І це може трансформуватися в аутоагресію та почуття провини. Людина сама від себе стає вразливою.

«ДОЗВОЛЯЙТЕ СОБІ ЖИТИ ПІД ЧАС ВІЙНИ!»

- Олено, які б ви дали поради задля підтримки і збереження балансу в психоемоційному стані під час війни?

- Перше і головне - дбаємо про своє тіло, спостерігаємо за психологічним станом. Як ми спимо, харчуємося, як відчуваємо своє життя?

Розпізнаємо свій фізичний стан та дбаємо про фізичний затишок і комфорт. Створюємо собі відчуття безпеки. Купіть постільну білизну, яку хочеться, змініть піжаму, придбайте особливо мʼякий рушник, наприклад. Додайте приємних відчуттів собі.

Дозволяйте проживати і негативні емоції, плачте чи відчувайте сум. Але проговорюйте це, поєднуйте когнітивний та емоційний компоненти. Варто робите те, що подобається. І не примушувати робити те, чого не хочеться.

- Чи можуть допомогти книги, фільми?

- Якщо є бажання, можна читати про переживання схожого досвіду іншими людьми. Тут можуть допомогти книги Едіт Егер «Вибір» та Віктора Франкла «Людина в пошуках сенсу життя».

А ось кінематографічний досвід виживання може викликати ретравматизацію, оскільки фільми знову спонукають пережити травматичні події «тут і зараз». Наприклад, я не готова зараз дивитися такі документальні фільми, як «20 днів у Маріуполі». Сподіваюся, що це станеться після нашої перемоги. Бо біль на екрані ми знову пропускаємо через себе.

Я думаю, що ці документальні фільми насамперед створюються для іноземного глядача, щоб закордонна аудиторія краще розуміла події, що відбуваються в Україні.

- Є прогнози, що після завершення війни рівень стресу може бути ще вищим. З досвіду психологів у Косово, які порівнювали рівні стресу людей відразу після війни і через 5 років, - то за 5 років він був значно вищий. Чи можна якось підготуватися і попередити це?

- Так, це правда. Людина фізично й емоційно може залишатися у війні після завершення бойових дій. Через це і є посттравматичний синдром, коли людина замість «тут і тепер» продовжує залишатися «там і тоді». Рівень стресу буде вищим, бо людина, відчуваючи страх, буде шукати джерело напруження в мирний час. Можна прогнозувати зростання домашнього насильства, конфліктів у колективах тощо. Це все наслідок того, що внутрішньо людині погано. У мирний час пережитий стрес може транслюватися більш гостро і з більш серйозними наслідками.

Спілкувалася Ірина Синельник