15:06, 6 березня

У Білорусі судять двох чернігівців за звинуваченням у шпигунстві

18 лютого в Білорусі, у Гомельському обласному суді, відбулося третє засідання у справі Наталії Захаренко з села Киїнка, що під Черніговом. Жінку звинувачують у шпигунстві на користь України. Їй загрожує до 15 років тюрми. Її білоруську знайому Ларису Крупу обвинувачують в недонесенні про злочин. Це карається ув'язненням до двох років.

Про це повідомляє сайт Texty.

Справа Наталії Захаренко

Наталія як волонтерка з другого півріччя 2022 року їздила в евакуаційний центр у Мозирі. Допомагала повертатися додому українцям, які під час окупації виїхали в Білорусь. На своїй машині перевозила десятки людей, їхні речі, котів, собак. Передавала посилки, гроші, документи, ліки. В тематичних чатах перевезень одне з останніх її оголошень, що 10 липня їде з Чернігова у Мозир через Житомир, Рівне, Луцьк, польські міста і Брест. Пропонувала взяти пасажирів, передачі.

Розгляд справи почався 15 лютого, в день її 44-річчя. Засідання закриті. Рідні навіть не можуть побачити, як вона зараз виглядає. Схудла, зморена чи ні. Часом журналістів пускають на резонансні процеси й потім на відео можна побачити того, хто у клітці, як, наприклад, на судах у Росії над нашими полоненими.

Наталія Захаренко

— Не поїхала на суд, хоча дуже скучила за дочкою. Страшно, — тамує сльози 68-річна мама Наталії Надія Захаренко. — Який шпіонаж, її окрім торгівлі й перевезти людей, нічого не цікавило. За освітою Наташа — технік-технолог приготування їжі, закінчила чернігівський комерційний технікум. Потім вступила до київського університету, але через півтора року покинула. Сказала, треба долари давати, коли несеш заліковку, я так не хочу. З того часу працювала на себе. Їздила на Білорусь, возила туди товари й звідти привозила. На базарі в Чернігові не стояла, здавала їх оптом.

Початок вторгнення застав нас вдома. Під обстрілами. Будинок вцілів, а дах побило, вікна теж, довелося їх потім міняти. Ми виїхали спочатку на Захід України, потім до Польщі, а звідти вже на Мозир, у Білорусь. Там її знайома знайшла нам квартиру. Ми її винаймали. Через місяць повернулися додому. І донька вирішила допомагати людям. Вона вправно водить машину. Перевозила з Білорусі через Польщу й у зворотному напрямку мамочок з дітьми, пенсіонерок. Були такі бабусі, що рідня лишилася у Білорусі, вони з’їздили до неї, побули і назад додому. Наташу вже знали, дзвонили їй. Заправляли машину, а вона перевозила.

— Надіє Іванівно, знаючи про режим у Білорусі, казали дочці, що їздити під час війни туди небезпечно?

— Що скажеш. Вона ж доросла дівчинка. Звісно, хвилювалася. Коли Наташа була у поїздці, щодня ми розмовляли. Крайній раз спілкувалися 18 липня. Вона збиралася 21-го повертатися додому. 19 липня не відповіла. Я ніч не спала. Міркувала так — машина, дорогою всяке могло статися. Набирала Ларису з Мозиря, в якої донька зупинялася. Та теж не брала слухавку.

Додзвонилася до Ларисиного чоловіка. Відповів, що нічого не знає. Згодом повідомив, що Наташу і Ларису затримали. Подругу невдовзі відпустили. Почала шукати офіційне підтвердження. Скільки й куди я тільки не писала — у білоруські посольство, прокуратуру, МЗС. Мені тричі відповідали, що серед затриманих її немає. Конкретна відповідь з посольства, що затримана, прийшла рівно через пів року, коли закінчилося слідство.

— Як же із захисником? Передачі у СІЗО?

— Найняла адвоката, платимо йому. Від нього я дізналася що буде суд. Лариса носить їй передачі й листи. Зубну пасту, шампунь, гель для душу. Вони там усім діляться між собою. Писала мені: «Мамо, нас тут шестеро. Трьом ніхто нічого не передає».

— Ті жінки теж з України?

— Не питала. У листах пише, що хоче якнайшвидше додому і сподівається, що цей кошмар скоро закінчиться.

— Як її моральний стан?

— Тримається з усіх сил заради мене.

— Слідство закінчилося. Їй же можна спілкуватися з вами телефоном.

— Телефон забрали зразу ж. Адвокат сказав — не можна.

— Чи зверталися Ви до нашого чи їхнього президента, щоб її включили у списки на обмін політв’язнями?

— Писала раніше в Київ. Відповідь прийшла, що вона невідомо де, на цьому і закінчилося. Зараз у мене надія лише на Бога, бо більше ні на кого. Вірю, що все буде добре, і лише цією вірою живу.

Справа Андрія Шмая

Родина Захаренко не єдина у своїй біді. 15 лютого у Вітебському обласному суді почався розгляд справи 37-річного Андрія Шмая.

Його звинувачують за двома тяжкими статями білоруського Кримінального кодексу: шпигунство та агентурна діяльність. Андрію загрожує до 15 років ув’язнення. Процес проходить в закритому режимі. Андрія 19 січня торік на роботі затримало КДБ. Працював у облвиконкомі Вітебська. Основні його обов’язки були обслуговування електрики, сантехніки та підтримання загального порядку. Сім’я довго не знала, що з ним сталося. Лише через два тижні дружині подзвонили з органів і попросили його документи.

Андрій Шмай, колишній прикордонник, працював у Вітебську

Він і дружина з Чернігова. У Білорусь пара перебралась десять років тому після одруження. Цього захотіла жінка, адже там її рідня. Андрій, перед тим як переїхати, служив прикордонником у Нових Яриловичах. У Чернігів до рідні Андрій останній раз приїздив у лютому 2020 року. З матір’ю і братом спілкувався телефоном.

У сюжеті, показаному на білоруському телебаченні, невдовзі після затримання, Шмай пригнічений. Перед ним лежить аркуш, на якому, певно, написали, що повинен сказати.

У відео стверджується, що він, працюючи виконробом Вітебського облвиконкому, нібито втирався у довіру до працівників, брав таємні дані та передавав брату. Його молодший брат Руслан — заступник командира з оперативних питань ОК «Північ». Нібито він попросив Андрія повідомляти, «якщо буде змінюватися обстановка». Переписувалися через месенджер Signal. Час від часу Андрій на прохання Руслана видаляв отримані повідомлення.

Шмая звинуватили в агентурній діяльності на користь України. Хоча жодних доказів цьому немає. У спілкуванні з рідними, окрім сімейних питань, нічого не обговорював.

У СІЗО передачі раз на тиждень Андрію носить дружина. Йому дозволили передавати їй листи. Він і досі громадянин України.